Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

— А як вони звідти потрапили в Полінезію?

— Цього ніхто не знає. Ні там, ні на інших островах, що лежать на шляху до острова Пасхи, не знайдено жодних слідів. Особисто я вважаю, що вони пливли за вітром і течією вздовж узбережжя Азії до північно-західної Америки. Там, на прибережних островах, знаходять дуже дивні великі здвоєні каное з палубою, на яких вони могли, пливучи далі за течією, досягти Гавайських та інших островів, що лежать далі на південь. Безперечно, острова Пасхи вони досягли найпізніше. Можливо, за одне століття до приходу туди європейців.

— Коли довговухі прибули зі сходу, а коротковухі — з заходу, то виходить, що по цьому океану можна пливти в обох напрямках?

— Звичайно. Але перший шлях набагато легший за другий. Згадай епоху великих географічних відкриттів. Європейці вже досягли Індонезії, й берегів Азії, але ще довго жодне судно не зважувалось поплисти проти вітру й течії в Тихий океан. І тільки тоді, як Колумб, рухаючись за вітром і течією, досяг берегів Америки, португальці й іспанці, користуючись вітром і течією, попливли звідти далі, поступово відкривши весь безкраїй Тихий океан. Пливучи за течією з Перу, іспанці відкрили Полінезію і Меланезію. Навіть Палау та інші острови біля узбережжя Азії були відкриті з Південної Америки. Іспанці не робили жодної спроби вернутися назад тим самим шляхом. Протягом століть їхні каравели перетинали тропічну частину Тихого океану з Мексіки й Перу до берегів Азії, а щоб повернутися назад, вони пливли на північ, уздовж японської течії, і наближались до Америки з боку Гавайських островів. Хіба можна від малайських каное або інкських бальзових плотів та очеретяних човнів вимагати більшого, ніж від європейських каравел? Пам'ятаєш француза де-Бішопа, який хотів вирушити з Таїті в океан на бамбуковому плоту, коли ми пропливали повз цей острів? Якось він пробував на примітивному човнику дістатися з Азії до Полінезії, але йому не пощастило, його ж мандрівка з Полінезії до Азії закінчилася блискуче. Тепер він хоче спробувати з Полінезії дістатись на плоту до Америки. Йому треба проплисти далеко на південь до холодної Антарктичної течії. Можливо, як європеєць, він витримає грізні крижані шторми, які лютують у тих місцях. Та навіть якщо він щасливо наблизиться до берегів Південної Америки на відстань кількасот миль, йому залишиться ще найважча частина шляху, бо течія, що йде на схід, раптом завертає на північ, і йому доведеться перетнути впоперек течію Гумбольдта. Коли ж він не зуміє цього зробити, то його віднесе назад у Полінезію тим шляхом, яким ішов пліт Кон-Тікі і ще один американець, що поплив нашими слідами[16]. Одна справа їхати кораблем чи подорожувати по карті з олівцем у руках, а зовсім інша — плисти на примітивному судні справжнім океаном. Я слухав, що скаже мій аку-аку. Але він заснув.

— На чому ми зупинилися? — спитав він, коли я збудив його. — Згадав, ми розмовляли про коротковухих. Вони були далекими родичами малайців.

— Вірно. Але самі вони не були малайцями. Вони, очевидно, по дорозі зупинилися у якомусь населеному місці, де частково змінили свою мову і повністю — расу. Дослідники рас кажуть, що полінезійці й малайці відрізняються одні від одних за всіма показниками, починаючи від зросту й кінчаючи формою голови і типом крові. Тільки мовознавці знаходять між ними спорідненість. Ось це й дивно.

— Кому ж вірити?

— І тим і тим, поки вони називають тільки факти, і нікому, якщо вони нехтують одні одними і починають нарізно розв'язувати цю загадку. Бачиш, у чому сила чистого дослідження, — сказав я.

— У цьому його й слабість, — додав мій аку-аку. — Спеціалісти заглиблюються в свої проблеми, як у ями, аж поки не перестають бачити звідти один одного. А наслідки своєї праці вони викладають просто на поверхню. Ось і треба посадити нагорі ще одного спеціаліста, якого саме й бракує. Нехай він не спускається до них у яму, а співставляє добуті факти.

— От і є чудова робота для аку-аку, — зауважив я.

— Ні, це робота для вченого, — відповів мій аку-аку. — Але ми можемо дати йому цінну пораду.

— Ми говорили про можливу спорідненість між малайцями і коротковухими, — нагадав я. — Що вирішиш ти, аку-аку, якщо дослідники мови кажуть «так», а дослідники раси — «ні»?

— Коли б мовознавці твердили, що негри Гарлему й індійці штату Юта походять з Англії, я повірив би тим, хто вивчає расу.

— Будем говорити про Тихий океан. Ти будеш просто дурнем, коли ігноруватимеш наслідки мовних досліджень. Адже мова не передається вітром.

— Мова може знайти багато шляхів, — сказав аку-аку. — Однак, безперечно, не може сама летіти проти вітру. Коли расові особливості людей не співпадають, значить по дорозі щось трапилось, незалежно від того, як відбувалося переселення: з заходу на схід чи зі сходу на захід, коротшим південним шляхом чи довшим північним.

Далеко внизу з'явився самотній вершник. Це наш лікар повертався з долини Таїохае. Рюкзак у нього, певно, набитий пробірками з зразками крові. Він брав проби на всіх островах, які ми відвідували. Вожді, старики й місцева влада допомагали нам знаходити людей, яких ще можна було вважати чистокровними нащадками перших поселенців. На Таїті ми запакували пробірки в спеціальний резервуар з льодом і відіслали літаком у лабораторію сироватки в Мельбурн.

Першу порцію ми відправили на «Пінто», з Панами пошлемо наступну. Вперше кров жителів цих островів потрапляла до лабораторій у такому стані, що можна було вивчити її і визначити всі гени спадковості. Досі вивчено тільки групу А-Б-0. Аналіз показав, що в корінних жителів Полінезії так само, як і в корінних племен Америки, відсутній спадковий фактор Б, тоді як він характерний для всіх народів, що населяють райони від Індії й Китаю до Меланезії та Мікронезії, рахуючи й Малайю.

— Побачимо, що нам покажуть проби крові, — сказав я своєму аку-аку. Тоді я ще не знав, що доктор Сіммонс і його колеги, зробивши якнайдокладніший аналіз крові, виявлять, що спадкові фактори проб крові вказують на пряме походження полінезійців від древніх жителів Америки і дуже відрізняють їх від усіх малайців, меланезійців, мікронезійців та інших азіатських народностей. Цього не міг припустити навіть мій аку-аку в моїх, чи пак, у своїх найсміливіших мріях.

Стало холодно, і довелось одягнутися. Я востаннє глянув на, високу скелю, з якої ринув водопад, розсипаючи на мох бризки. Дві жовті квітки гібіскуса, захоплені потоком, пливли, кружляючи, до дрімучого лісу. Я теж вирушив назад уздовж струмка. За течією іти виявилося набагато легше.

І ось ми всі зібралися на містку і на кормі траулера. Навіть машиністи піднялися нагору і, затамувавши подих, востаннє дивилися на чарівні контури диких гір Маркізького архіпелагу, що, ніби величезні розсувні двері, поволі ховали за собою прекрасну долину. Не сховався ще тільки дрімучий ліс, великий, вічнозелений, що спускався по схилу аж до моря. Він-наче відтіснив на самісінький край берега стрункі тонконогі кокосові пальми, щоб вони вітали гостей і прощалися з тими, хто покидає острів. Вони надавали цьому чудовому краєвиду обжитого вигляду. Ми востаннє впивалися його красою й пахощами. Невдовзі все зіллється докупи і, ніби тінь, розтане на заході в океані.