Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

— Як же перевозили ці велетенські камені?

— Ніхто цього не знає. Після довговухих у Тіауанако не залишилось якого-небудь бургомістра, схожого на Педро Атана, і ніхто не може показати, як це робилось. Але там залишились такі самі бруковані дороги, як на острові Пасхи… Деякі з найбільших кам'яних брил перевозились, очевидно, через озеро Тітікака на відстань п'яти кілометрів у великих очеретяних човнах, тому що такі камені є тільки в кратері згаслого вулкана Капіа, на протилежному березі озера. Я сам бачив величезні брили біля підніжжя вулкана, які чекали, щоб їх перевезли цим чималим внутрішнім морем. Поблизу ще й досі можна бачити руїни молу, де вантажили камені. Місцеві індійці звуть його Такі Тіауанако Кама, тобто «Шляхом до Тіауанако». До речі, сусідню гору вони називають «Пупом землі».

— Тепер ти починаєш мені подобатись, — сказав мій аку-аку. — Сам я теж починаю собі подобатись.

— Але все це аж ніяк не стосується до острова Пасхи, — заперечив я.

— Хіба вони не робили собі човнів з очерету скірпус тотора, хіба це не той самий знаменитий прісноводний очерет, який жителі острова Пасхи привезли з собою і посадили в кратерних озерах?

— Так, той самий.

— А хіба найважливішою рослиною на острові Пасхи, коли його відвідали Роггевен і капітан Кук, була не солодка картопля, яку остров'яни звали кумара?

— Це так.

— І ботаніки довели, що рослина ця походить з Південної Америки, що на острів Пасхи її могли завезти тільки люди і що в багатьох районах Перу цю рослину індійці також називають кумара.

— Це теж так.

— Тоді я спитаю тебе ще тільки про одне і дам тобі на все відповідь. Нам відомо, що інки плавали по морю. Чи можна на цій підставі вважати, що їхні попередники теж були мореплавцями?

— Звичайно, можна. Ми знаємо, що вони не раз з'являлися на Галапагоських островах. Нам відомо й те, що в могилах доінкської епохи в Паракосі, саме там, де знайдено мумії високих рудоволосих людей, лежали численні висувні кілі з різьбленими ручками. Кілем не можна користуватись без вітрила, а вітрилом — без судна. Один такий кіль розповідає нам більше про високий рівень мореплавної техніки древніх перуанців, ніж будь-яка наукова праця чи легенда.

— Тепер я щось тобі розповім.

— Я не хочу тебе слухати. Ти робиш висновки і не хочеш дотримуватись голих фактів. У нас наукова експедиція, а не бюро детективів.

— Нехай буде й так, — погодився мій аку-аку. — Але чого б домігся Скотленд-ярд, коли б там тільки збирали відбитки пальців, не пробуючи спіймати злочинця?

Я не знав, що йому відповісти, а мій упертий співбесідник вів далі:

— Ну гаразд, досить про це, поговоримо про інше. Довговухі люди з рудим волоссям створювали на острові статуї довговухих з червоними перуками. Вони могли робити це тому, що їм було холодно, або тому, що прибули з країни, де вони звикли мати справу з гігантськими каменями і скульптурами. Але потім прийшли коротковухі. Вони були полінезійцями, і не мерзли, і мали доволі дерева, щоб вирізувати фігурки птахо-людей, довговухих привидів з бородою й тонким горбатим носом інкського типу. Звідки ж вони з'явилися?

— З інших островів Полінезії.

— А звідки прийшли полінезійці?

— Судячи з мови, вони далекі родичі жителів Малайського архіпелагу, що лежить між Азією й Австралією, — людей низького зросту, з плескатими носами.