Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Ми допомогли Арне пролізти в печеру, і те, що він побачив, змусило його забути про біль. Він терпляче пересувався по низькому незручному гроту. Важко було збагнути, як у давнину остров'яни ухитрялись спускати з кручі через вузький отвір покійників. Правда, патер Себастьян розповідав мені, що були люди, які самі залазили в печери, щоб там померти. Після того, як у минулому столітті на острові ввели християнство і почали змушувати ховати померлих на цвинтарі в Хангароа, деякі старі остров'яни заздалегідь пробирались у свої потаємні печери, щоб залишитись лежати там після смерті. Останній, хто поховав себе живцем, був старий Теаве, внуки якого живуть на острові й досі.

Але тут скелети були загорнуті в очеретяні мати. Напевно, одні люди спускали їх на мотузці до рівня отвору, а інші, що для цього заздалегідь залазили в середину, втягували їх у печеру.

Капітан, штурман і Санчес теж спустилися в печеру. Тільки Сантьяго і «син вождя» з дружиною залишились дожидати нас на плато. Ми фотографували й зарисовували печеру, наскільки дозволяла низька стеля, а потім почали досліджувати те, що в ній було. Всюди на кам'яній долівці валялися скелети, а поряд — єдине, що залишалось тут разом з тілом померлих: маленькі очеретяні згортки. Варто було доторкнутись до них, як очерет перетворювався в потеруху. Кілька згортків розпались уже раніше, і ми могли бачити, що там е. В найбільшому з них була кам'яна фігура жінки. З іншого виглядало подвійне обличчя з чотирма очима і двома довгими носами, які огинали камінь і стикалися з другого боку у вигляді наконечників списа. В глибині печери біля одного скелета ми виявили згорток, на якому очерет не зогнив і не розсипався, коли ми взяли його в руки. Всередині згортка була скульптура омара, дуже схожа на фігурку з печери бургомістра, яка зчинила такий галас у селищі.

В печері містилось тільки десять скульптур, і всі вони були загорнуті в очерет. Дві з них, маленькі статуї чоловічків з дзьобами, були майже однакові. Одну з цих фігурок ми залишили на місці, згідно з бажанням старого Сантьяго.

Щоб повернутись назад, нам доводилось знову лягати на спину і, відштовхуючись ногами, висуватися з отвору настільки, щоб, напружуючи все тіло, досягти руками до мотузяної драбини. Тоді ще залишалося вибратись із щілини і піднятися нагору по мотузяній драбині. Не дуже приємно було робити ці акробатичні вправи над осяяним місячним світлом ревучим прибоєм, особливо для Арне із зламаним ребром. Та все скінчилось гаразд, і ті троє, що стурбовано чекали нас нагорі, подумали, що в Арне просто болить тіло з незвички.

Ми старанно запакували камені і один за одним переправили на мотузці вгору. Коли останній пакуночок опинився вже на кручі і Сантьяго переконався, що одну річ ми залишили в печері, я глянув на печене курча, що лежало на камені. Приємний запах лоскотав мені ніздрі. Не хотілося залишати аку-аку такий ласий шматок! Я взяв курча, і ми гуртом з'їли його.

Але остров'яни рішуче відмовились від їжі і злякано стояли осторонь, поки остання кісточка не полетіла в море.

Побачивши, що аку-аку не покарав мене, жінка Енліке посміливішала і почала глузувати з свого чоловіка за те, що він побоявся полізти в печеру. Чим далі відходили ми від скель, тим хоробрішою вона ставала. І коли ми, втиснувшись у машину, рушили при місячному світлі нерівною дорогою назад, мені стало навіть жаль ставного хлопця, що сидів позад нас. Жінка жартувала і дражнила його доти, доки він і сам не почав сміятися над собою. Хитаючи головою, він запевняв нас, що більше вже ніколи не буде таким дурним і не дасть залякати себе духами чи дияволами. А тепер швидше додому, будувати новий будинок!

Була на острові людина, яка, на відміну від «сина вождя», звикла спілкуватися з духами й дияволами. І сталось так, що наймолодший брат бургомістра Атан, сам того не бажаючи, затягнув мене в самісіньке осине гніздо. Після того як Атан позбувся своєї печери і дістав натомість корисніші речі, він більше не мав сумніву, що такий обмін приносить «добре щастя». В селищі Атан мав багато друзів і жодного ворога: його всі любили. І тепер він дуже обережно почав вивідувати, в кого ще з остров'ян є потаємні печери.

Якось надвечір фотограф, заявивши, що йому треба зробити кілька знімків при вечірньому сонці, разом з трьома машиністами, коком та його помічником залишив табір і вирушив верхи вздовж південного берега острова. Бургомістр, маленький Атан і Лазарус стояли разом з нами біля наметів і махали їм услід руками. Ми ж мали їхати цього вечора до губернатора в гості, і бургомістр з Атаном попросили підвезти їх до селища. Лазарус лишився в таборі. Та не встиг наш джип сховатись за горбом, як він скочив на коня й помчав доганяти фотографа і його супутників. Вони домовились таємно зустрітися в певному місці, так щоб ніхто з остров'ян не знав про це. Вершники напхали повні рюкзаки картонних коробок і кусків мішковини: вони мали забрати а печери Лазаруса всі інші скульптури і в темряві непомітно перевезти їх до табору.

Сам я в супроводі Атана також збирався цієї ночі. в потаємну мандрівку. Атан уже давно підозрівав, що в його зятя Андреса Хаоа є печера. Тепер, нарешті, підозра його підтвердилась.

— Ти пам'ятаєш Андреса Хаоа, сеньйоре Кон-Тікі? Він тобі колись приносив черепки іпу-маенго. І черепки, і цілі глечики, які він показував патеру Себастьяну, сховані в його печері.

Знайомство з Андресом Хаоа було для мене найбільшою невдачею. Він на мене страшенно образився за те, що я, звинувативши його в обмані, не заплатив за знайдені на розкопках біля Аху Тепеу черепки. Маленький Атан все це розумів. Він порадив мені послати Андресу Хаоа дружній подарунок, тоді все влаштується. Я передав Атану кілька доларів та дві пачки сигарет і домовився, що після прийому в губернатора прийду вночі до нього, а він тим часом спробує підготувати зустріч з Андресом.

Десь близько півночі я пішов від губернатора, розповівши йому, що беру участь в потаємних походах у підземелля острова, але мушу про це мовчати і тому до закінчення на острові робіт не можу розповісти жодних подробиць; Губернатор подякував мені за сказане. До нього дійшли дивовижні чутки з селища, але в Ханга-роа завжди розповідають так багато різних небилиць, що ніхто не вірить цим розмовам.

Рівно опівночі я наблизився до маленької хатини Атана. Він сам відчинив мені, і перший, кого я помітив при мерехтливому світлі свічки, був мій давній «недруг» Андрес Хаоа, власник таємничих черепків. Він сидів неголений, скуйовджений, з почервонілими очима. Схопившись із стільця, Андрес раптом обняв мене, назвав братом І заявив, що готовий в усьому мені допомагати. В невеличкій кімнатці зазвучали пишні слова. Маленький добродушний Атан, гордо випнувши груди, почав вихваляти свою мана: вона врятувала нашу дружбу з Андресом, завдяки йому, Атанові, ми знову зустрілись у цьому домі.

Свою могутню мана Атан дістав у спадок від матері. Хоч він наймолодший у сім'ї, мати любила його найбільше і передала йому свою чарівну силу. Атан розповів, що Андреса Хаоа дуже зворушив мій подарунок. Сам Андрес признався, що навіть заплакав, коли побачив подарунки і почув слова про дружбу й мир. Він пояснив, що вскочив у велику халепу, коли тоді приніс мені черепок справжнього маенго. Я відразу зажадав, щоб він показав мені місце, де знайшов його. А він же взяв черепок з своєї родинної печери і показати її мені не міг. Йому довелось повести нас в інше місце, щоб відвернути увагу від печери.

Пояснення Андреса здавалось цілком вірогідним. А тепер, вів далі Андрес, він стільки наслухався про мене від Атана, що хоче дати мені «ключ» від печери, щоб я на власні очі побачив кераміку. Але в нього є брат, твердий як скеля, і спочатку треба його прихилити до себе. Хоч брат і молодший за Андреса, однак батько віддав «ключ» від печери йому. У нього в хаті живе аку-аку, і він страшенно розлютився, коли Андрес запропонував йому сьогодні ввечері передати «ключ» сеньйору Кон-Тікі.

— Ходімо зараз усі до брата, — запропонував маленький Атан. — З допомогою наших спільних мана ми напевно переконаємо його.

У зв'язку з відвідинами губернатора я був у білому тропічному костюмі. Тепер я переодягнувся в заздалегідь приготовані сорочку й штани захисного кольору, і ми вирушили в темряві з селища в північному напрямку. Цієї місячної ночі ми йшли довго і що далі, то більше шептались, то запальніше звучали слова про дружбу й братерство, Атан безмежно вірив у наші спільні мана і клявся, що він чистокровніший норвезький довговухий, ніж я сам. Супутники пояснили мені, що коли молодший брат Андреса, Хуан, спробує влаштувати мені пастку і даватиме «ключ» від печери, я повинен сказати «ні» і схрестити руки на грудях. Коли ж він потім дасть «ключ» своєму старшому братові Андресу, тоді я, подякувавши, можу взяти його з рук останнього.

Вийшовши за межу селища, ми опинились на якомусь пустирі і незабаром наблизились до високої кам'яної огорожі. Позад неї на тлі зоряного неба розкинула блискуче листя бананове дерево, наполовину закриваючи собою білий кам'яний будиночок. Він був без вікон і здавався покинутим. Ніщо не нагадувало про те, що тут хтось живе. Через огорожу вели трухляві сходи з поламаними подекуди східцями. Маленький Атан зважився — він перший зайде всередину і попередить про наш візит. Східці зловісно заскрипіли, коли Атан перелазив через огорожу. Незабаром він був уже біля дверей і обережно постукав. В дверях блимнуло світло: хтось впустив його всередину.