Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Я чудово почував себе. Ніколи вино не здавалось мені таким приємним. Я поглянув на годинник — три години ночі. До табору далеко, і час уже думати про повернення. Я щиро подякував за все, пожадливо схопивши книгу ронго-ронго і кошик з «ключем» від печери. Мої брати заявили, що мені слід влаштувати для них пригощення і що наступного дня вони прийдуть до табору. Я відповів, що буду дуже радий бачити їх у себе, і вийшов разом з Андресом, Туму й Атаном на свіже прохолодне нічне повітря.

Наступного дня мої нові брати зайшли по мене і повели на якусь гору. Тут фанатик вибрався на самий вершечок і, повернувшись обличчям до моря, почав виголошувати приглушеним голосом промову до невидимих слухачів.

Під пахвою лівої руки він тримав в обгортці з очерету книгу ронго-ронго, а правою розмахував, звертаючись до неба. Хуан говорив по-полінезійськи тихим, майже беззвучним голосом, але скидався на оратора, що стояв на ящику від мила в Гайд-парку. Схвильовано жестикулюючи, він ніби хотів привернути до себе увагу невидимого натовпу десь у морі і на рівнині під нами. В розхристаній сорочці і куртці, поли якої маяли по вітру, він, здавалось, стояв одною ногою в минулому, а другою серед нас, ніби живий символ народу, що переживає. перехідну стадію свого розвитку.

Скінчивши промову, схвильований Хуан зійшов з вершини до нас і подарував мені чудове вітрило у формі риби, яке він сам вирізав із дерева. Потім вийняв з очеретяної обгортки книгу ронго-ронго й швидко почав перегортати сторінки, поки не дійшов до того місця, де стояв аку-аку. Вказуючи пальцем на рядок, він знову тихим голосом звернувся з промовою до невидимих істот навколо нас, а після цього передав мені книгу і попросив голосно прочитати заповіт аку-аку.

Переді мною лежав дивовижний острів, навколо стояли охоплені благоговійним настроєм слухачі, а я знову читав:

— «Кокава аро, кокава туа, те іroa о те акуаку, еруа».

На цьому урочиста церемонія закінчилась. Предків було закликано в свідки, що книга законно передана мені. Ми зійшли з гори до зелених наметів, де стюард уже накрив для нас стіл з холодними закусками.

Наша трапеза нагадувала сніданок, який я влаштовував, коли вирушали до Атанової печери. Але сьогодні церемонія була своєріднішою, а хрипкі голоси, що шептали про «силу» й «міць» кожної страви, набагато грубіші. Сьогодні кожен із нас сидів із своєю вахіне. Івонна дуже злякалась, коли я також побгав розмовляти неприємним хрипким голосом і поводитись так дико, як і всі інші. Вона потім призналась мені, що думала; ніби я збожеволів. Посеред трапези мій похмурий брат підвівся з місця і, погладжуючи свою чорну бороду, втупився в маленький норвезький прапорець, що стояв на столі.

— Ось де твоя сила, брате, — мовив раптом він, хапаючи прапорець. — Ось де твоя сила, віддай її мені!

Я подарував йому прапорець і на додачу ще й модель плота Кон-Тікі в целофановій коробочці, яку він дуже хотів мати. Дуже радий, з подарунками під пахвою, він перший вийшов із намету. Гості сіли на коней і поїхали до селища.

Енліке Теао, який був з нами в печері Атана, вирішив, нарешті, показати нам свою печеру. Ми мали йти сьогодні ж, і до півночі мені пощастило трохи поспати. Цього разу, крім Атана, зі мною йшли Івонна, Карл, фотограф і Тур-молодший. Печера виявилась майстерно замаскованою, але добиратись до неї крізь зарослий травою кам'яний осип біля підніжжя скелі на західному березі острова було легко. Знову довелось їсти куприк і заповзати у вузький отвір під землю. Зразу ж за входом, на чисто виметеній долівці підземелля, стояли два черепи. Далі йшла напівкругла ніша, схожа на різдвяні ясла: долівка була встелена сіном, а вздовж стін на жовтих очеретяних матах лежало безліч фантастичних фігурок. Тут було дуже затишно. Енліке тримався привітно, скромно й наївно, і для мене ці відвідини були справжнім відпочинком після тяжкого візиту минулої ночі до братів-фанатиків.

Вибравшись назовні, ми відчули подих легенького вітерця. На небі світив повний місяць, віддзеркалюючись на поверхні чорного, як смола, океану.

Наступного дня в Анакені відбулось народне гуляння з танцями. Обидва лікарі — експедиційний і сільський — сиділи в наметі-їдальні і витискали мізерні крапельки крові з мочок ушей тих остров'ян, яких патер Себастьян називав чистокровними. Коли дійшла черга до бургомістра, його братів та сестер, вони мали такий вигляд, ніби лікар вириває у них з вух діамантові сережки.

Вони й на секунду не сумнівались, що крапля крові справжнього довговухого може продаватись по казковій ціні людям, які володіють музеями. Спостерігаючи, як дбайливо червоні крапельки змішують з хімікаліями і в спеціальних пробірках відправляють до холодильника на судно, вони всім своїм виглядом показували, що ми їх безсоромно обдурили, але заради давньої дружби вони готові для нас на все.

По рівнині, сповненій святкового гамору, походжав у солом'яному капелюсі бургомістр і вибирав по черзі намічених нами для дослідження крові людей. Довкола лунали пісні й сміх, дзвеніли гітари, іржали коні. Коли я підійшов до вогнища, щоб узяти собі соковитий шматок м'яса, до мене під'їхав верхи худий беззубий старик у благенькому кітелі. Його запалі щоки були зарослі сірою щетиною. Старик приязно привітався до мене. Я попросив його зійти з коня і пригоститись з відкритої земляної печі, але він лиш нахилився до мене і тихо пробурмотів:

— Я прийшов сюди повідомите, що тебе чекає подвійне щастя. Ель брухо, чарівник, сказав мені, що ти матимеш «добре щастя» опівночі в неділю, якщо прийдеш до його хати. А після цього тобі завжди буде щастити.

Старик не захотів відповісти на мої запитання: він просто смикнув за повід і зник у натовпі; після цього я його більше не бачив. Раніше я ніколи не чув про Ель брухо, мені було відомо, що чарівництвом займається лише стара Таху-таху. Але тут мені спало на думку, що, можливо, це моєму новому братові дали на острові таке прізвисько: він поводився, як знахар, жив у будинку аку-аку перед самотньою хаткою старої Таху-таху і вірив, що його з усіх боків оточують дияволи. Я вже більше не сумнівався, що «чарівником» міг бути тільки мій новий брат Хуан Хаоа.

Коли настала неділя, ми, як завжди, вирушили всі до маленької церкви, де під стелею щебетали пташки. Знову перед нами з'явився патер Себастьян у яскравому, облаченні, й знову ми відчули себе так, ніби сидимо в оперному театрі. Тільки тепер обличчя людей навколо не здавались нам чужими. Більшість остров'ян були нам добре знайомі: на кожній лавці ми бачили своїх друзів. Ось сидять «поліцаї» Ніколас і Казіміро, а там — старий Пакоміо з Лазарусом та молодим Естеваном. За ними — «сільський капітан», «син вождя» і четверо старих братів Пакараті. Тут же Атан і Енліке, Альберто й Даніель.

Нарешті з'явилися нерозлучні Туму, Андрес і Хуан Чарівник. Вони всілись поряд на лавці. Сьогодні опівночі я мав знову зустрітися з ними і тому не зводив з них погляду. З глибокою пошаною вони слухали проповідь патера Себастьяна, а полінезійські псалми співали так само гаряче, як і інші остров'яни. Вогонь фанатизму погас у їхніх очах. Зараз вони навіть справляли приємне враження, і чорні бороди не робили їх схожими на розбійників. Сьогодні вони більше скидалися на святих. І якби я підійшов і спитав, що їм треба в церкві патера Себастьяна, коли вони спілкуються з аку-аку й підземними дияволами, ці троє дуже б здивувалася і відповіли словами маленького Атана:

— Ми ревні християни. А отра коса апарте — то зовсім інша справа.