Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

— Але вона не дуже болить.

Я ще довго балакав й жартував із старим, поки він, нарешті, скривившись, дуже неохоче не вийшов з хати і не сів у машину. Тепер нас було в джипі дев'ятеро. Насуплений Сантьяго мовчки сидів біля мене і показував дорогу. Від Рано Рараку ми поїхали південним берегом ледь примітною колією вздовж кручі. Дороги ми не бачили, зате добре її відчували — доводилось міцно триматися, щоб не випасти з машини.

— Сеньйоре, це не така печера, в яких зберігають речі, — сказав раптом старик, сподіваючись, що в мене зникне цікавість до неї.

— Значить, у ній нічого немає?

— Ні, дещо є. Я не був там з того часу, як мені минуло сімнадцять років. Мені її показала перед смертю одна бабуся.

Не доїжджаючи до Ваїху, Сантьяго попросив нас зупинити машину, і решту шляху ми пройшли пішки.

Була ясна місячна ніч, коли ми спустились до скелястого берега. Я знову побачив унизу сріблясті хвилі, що штурмували лавові барикади. Сантьяго ніс саморобну мотузяну драбину — дві тонкі мотузки, скріплені кількома поперечними паличками. На краю урвища жінка Енліке передала Сантьяго пакуночок, з якого той витяг печене курча, загорнуте в бананове листя, і попросив мене з'їсти куприк «тому, що він показує печеру мені». В пакуночку був також печений батат, однак мені дістався тільки куприк. Інші ж навіть не' скуштували нічого — решту смачного курчати ми залишили на камінні.

Потім, повернувшись обличчям до моря, Сантьяго раптом заспівав притишеним голосом якусь монотонну пісню. Так само несподівано закінчивши співати, він обернувся до мене і несміливо заявив, що я повинен пообіцяти йому залишити в печері якусь річ, все одно яку. «Такий закон», пояснив він. Печера належить йому, в ній спочивають його далекі предки. Тому Сантьяго в пісні назвав аку-аку ім'я нового законного власника печери.

З цими словами він зачепив мотузяну драбину за лавовий виступ і нижній її кінець кинув в урвище. Я ліг на живіт і, звісивши голову над кручею, присвітив ліхтариком. Під нами теліпалась у повітрі мотузяна драбина — виходить, ми сиділи на карнизі, що нависав над водою. Сантьяго наказав синові роздягтись до трусів: той мав першим лізти вниз. Дуже незручно виявилось триматися за щаблі в тих місцях, де мотузка дотикалася до скелі. Крім того, щаблі були далеко один від одного. Тільки десять метрів відділяли нас від бурхливого моря, але доволі було й двох, щоб упасти і розбитись об каміння, що стирчало з води.

За кілька метрів під нами син Сантьяго раптом зник, теліпалась тільки порожня драбина. Ми висунулись і посвітили ліхтариком, але не бачили його: напевно, хлопець пробрався в непомітний згори отвір. Після нього вниз спустився Енліке і також зник у тому самому місці.

Коли черга дійшла до третього, ми, на свій подив, помітили, що «син вождя» повертається назад так швидко, як тільки йому дозволяють рідкі щаблі драбини.

— Ти щось побачив? — спитав я.

— Так, у печеру веде довгий тунель.

— А що є в печері?

— Ох, цього я не знаю. Я всередину не заходив, бо не звик до печер.

— Хто не звик до печер, той боїться дияволів, — зауважив старий Сантьяго, і «син вождя» погодився з цим. Дружина боялась за нього і тепер явно раділа, що він щасливо повернувся.

Спускаючись драбиною, я боявся не менше за свого, попередника, але зовсім з іншої причини. Я думав про лавовий виступ, за який було зачеплено драбину, і про свої стомлені пальці, що ледве тримались за щаблі там, де вони прилягали до скелі. Щоб дістати одною ногою до наступного щабля, доводилось згинати другу так, що коліно впиралось у підборіддя. Невдовзі я досяг того місця, де драбина вільно висіла в повітрі, і відразу помітив у кам'яній стіні вузький отвір, де зник син Сантьяго. Тримаючись щосили руками за обидві мотузки, я горілиць протискався між ними доти, доки ноги не потрапили у вузький отвір. Я засунув їх майже до колій, а тіло все ще висіло в повітрі в дуже незручному положенні. Чіпляючись долонями й ліктями за драбину; я намагався протиснутись глибше, але обпертись не було об що, а мотузяна драбина від моїх рухів ще далі відходила від скелі. Довелось підтягуватися, чіпляючись п'ятами й пальцями, поки в отворі не опинився живіт. Спина зовсім затерпла, коли я, нарешті, протиснувся всередину настільки, що наважився відпустити одною рукою мотузку і схопився нею за скелю. Коли я хотів відпустити й другу руку, драбина так шарпонулась, — що замалим не витягнула мене назад з отвору. Я повис обличчям догори, тільки наполовину затиснувшись у тунель. А «синові вождя» було за іграшку пробиратися сюди!

Нарешті, залізши цілком в отвір, я відчув себе в безпеці і підбадьорився. Посуваючись ногами вперед, я проповз ще кілька метрів і полегшено зітхнув, досягнувши низької печери. Саме тут Енліке чогось злякався і повернув назад.

Син Сантьяго вже засвітив свічку. Випроставшись, я побачив навколо себе скелети, Тут було поховано далеких родичів Сантьяго. Скелети були загорнуті в мати з побурілого очерету тотора. Очерет зотлів і розсипався від найменшого дотику. Частина кісток від часу набрала дивного голубувато-зеленого кольору. Біля двох скелетів, що лежали поруч з моїми коліньми, я помітив кілька маленьких пакуночків, загорнутих у такий самий зотлілий очерет. Обережно доторкнувся пальцями до пакуночка. Очерет обсипався, але всередині я намацав щось тверде.

Тут нас мало не спіткало нещастя. Намагаючись потрапити з мотузяної драбини у вузький отвір, Арне викручувався в повітрі, як акробат, і зламав собі ребро. Відчувши різкий біль, він ледве не звалився в урвище. Перелом виявився дуже складним. Арне потім серйозно казав, що сам чув, як тріснула кістка.