Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Хвилин через п'ять Атан повернувся розгублений і нещасний. Молодший брат Андреса був непохитний. Треба зайти до нього всім трьом і пустити в хід наших об'єднаних аку-аку.

Ми перелізли через огорожу і попрямували до хатини. Я зайшов першим, інші не відступали від мене ні на крок. Посеред кімнати, в якій не було нічого, крім пофарбованого в білий колір стола і трьох коротеньких лавок, стояли, втупившись у нас настійливим, ворожим поглядом, два здоровенні понурі чолов'яги. Здавалось, ці люди здатні на все, крім жартів. Одному з них було років понад тридцять, а другому десь понад сорок.

Я привітався, вони неприязно відповіли, навіть не поворухнувшись. Молодший брат Андреса стояв з закам'янілим обличчям, ніби індієць з американського фільму, і позирав на мене колючими чорними очима. Навколо рота і на підборідді в нього чорніла шорстка борода, така сама, як і в Андреса, що стояв позад мене. Жителі острова Пасхи не мали звички носити бороду, хоч бургомістр, Атан та інші умудрилися запустити вуса. Хуан стояв, широко розставивши ноги і засунувши руки за пазуху, так, що трохи було видно груди. Примруживши очі, він втупив у мене погляд і, ніби в забутті, повільно сказав:

— Дивись на мого аку-аку. Це його дім. Тепер треба було добре триматись: судячи по їхніх обличчях, зараз боротьба мала бути нелегкою.

— Я знаю це, — відповів я. — Я бачу.

Він відмахнувся від моїх слів, ніби вони дратували його, не зводячи ворожого погляду з мого обличчя, підступив ще ближче і, стримуючи лють, зашипів:

— Покажи мені силу свого аку-аку. Очевидно, Атан дуже розхвалив мене і мого аку-яку, і всі четверо чекали чуда. На їхніх обличчях відбивалось напружене чекання, а бородатий, який стояв переді мною, дивився з викликом і ненавистю. Він здавався п'яним, але це було не так: це було самонавіяння, майже транс. В цю мить він сам був своїм власним аку-аку.

Я підійшов ще ближче до нього, так, що ми майже торкались грудьми один одного.

— Якщо твій аку-аку такий дужий, як мій, — почав я, надаючи своєму голосові відтінку стриманої зневаги, — то пошли його з хати на вершину Оронго, до кратера Рано Као, у Вінапу, до статуй в Рано Рараку, в Анакену, в Хангароа, по всьому острові. Спитай його, чи не змінився острів, чи не стало все краще. Спитай, чи не з'явились із землі старовинні мури, чи не встали невідомі статуї? Коли ж твій аку-аку дасть тобі відповідь, я тебе спитаю: чи треба тобі ще доказів сили мого аку-аку?

Цих доказів виявилось для Хуана досить: він більше не сумнівався і запросив мене сісти поруч з собою на ослінчик.

До маленького Атана знову повернулась впевненість. Разом з Андресом вони почали наполегливо просити Хуана віддати мені «ключ». Невдовзі до них приєднався і похмурий товариш Хуана: він ввічливо доводив йому, що я повинен одержати «ключ».

Але головний герой навіть оком не моргнув. Він сидів, ніби на золотому троні, прямий, як свічка, схрестивши руки на грудях, стуливши рота і випнувши губи, точнісінько, як велетенські статуї. Самонавіянням він звеличував себе в своїх очах і в очах своїх друзів і скидався на самозакоханого знахаря чи могутнього жерця, якого раптом перенесли з минулого в наші дні і одягли в сучасний одяг.

Троє людей покірно стояли перед ним і вмовляли — дати «ключ». Вони просили, молитовно простягаючи до нього руки, один навіть став навколішки, але Хуан сидів, втішаючись їхнім приниженням, повільно повертаючи голову, наче купався в промінні ясного сонця. Час від часу він обертався до мене, намагаючись підкреслити свою духовну силу, свою мана. Хуан мав багато джерел надприродної сили, адже в ньому текла кров найзначніших племен. Крім того, він жив у домі аку-аку, його охороняли з усіх боків аку-аку. За його хатою мешкав наймогутніший аку-аку на острові. Сам Хуан жив перед хатою старої Таху-таху, яка доводилась його дружині тіткою. Більше в них не було сусідів. Трохи нижче, праворуч, стояла самітна хатина. Її власниця померла, і там тепер залишився лише аку-аку. Виходить, Хуана охороняли чотири аку-аку: один за хатою, один перед нею, один збоку і один — у самій хаті. Очі бородатого Хуана блищали: чим більше він бундючився, тим ставав неприступніший, і я поспішив припинити цю церемонію. Я скористався його ж методом: почав всіляко розхвалювати себе. І чим більше росла моя значимість в очах Хуана, тим більше знічувався він сам.

Я розповів йому, що дістав дуже сильну мана від свого могутнього названого батька Терііероо, останнього великого вождя Таїті, який, помираючи, дав мені королівське ім'я Тераї Матеата, що означає «Блакитне небо». Крім того, мені віддав всю свою мана останній вождь Фату-Хіви Теї Тетуа. А коли я прибув на плоту до Рароїа, то одержав ще могутнішу мана: все населення острова влаштувало свято в пам'ять першого свого вождя Тікароа, і мене прийняли в їхню громаду, давши ім'я Вароа Тікароа, тобто «Дух Тікароа».

Цього було досить. Мій противник все більше поступався і нарешті здався. Він повільно підвівся, ми теж устали. Потім, звертаючись до свого суворого приятеля, Хуан сказав:

— Туму, будь свідком!

Слово «туму» я зустрічав раніше в книжках. Це був титул, а не ім'я. Попередні дослідники заявляли, що це таємниче слово збереглося з часів первісного суспільного ладу на острові Пасхи і що сучасні остров'яни не розуміють його і не можуть пояснили. А тепер передо мною стояв справжній живий туму! Виходить, він не зник у минулому, а залишився й досі і навіть активно діє. Атан згодом розповів мені, що Хуан Нагое — туму родини Хаоа, тобто суддя і посередник між братами в родинних справах.

Бородатий фанатик випростався передо мною, а Туму став поруч.

— Вручаю тобі ключ від одної з двох моїх печер, — промовив він таким замогильним голосом, ніби читав смертний вирок.

Інші стояли тихо, як миші. Не чути було ні звуку, навіть полум'я свічки не ворушилося.