Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

— Саме цьому й треба запобігти, — сказав я. — Необхідно перевезти речі в надійний музей, де ніхто їх не покраде і де вони не знищаться, бо там їх оберігатимуть спеціальні люди.

Бургомістр замислився. Щось тут було не так. Предки казали, що речі повинні лежати в потаємних печерах, а не в будинках.

— Це тому, що очеретяні хатки не надійні, — заперечив я. — Печери були тоді найбезпечнішим сховищем. Але ж все може пропасти, якщо забути, де знаходиться вхід. А двері до музею ніхто не забуде.

Бургомістр, очевидно, все ще вагався. Воля предків була дужча, ніж та мана, яку він мені приписав. Зрештою, бургомістр і сам мав мана і аку-аку, але він не бачив жодного доказу того, що предки змінили свою думку.

Я відчув, що зайшов у безвихідь. Тепер уже й Лазарус почав сумніватись. Тоді я зважився на відчайдушний план. Треба було вигадати якийсь знак, щоб переконати забобонного, бургомістра, що предки відмінили своє смертельне табу.

На рівнині біля табору містилась старовинна аху з поваленими статуями. Первісний класичний мур, на жаль, був дуже пошкоджений під час перебудови другої епохи; роботу так і не було закінчено, а пізніше мур руйнували ще й навмисно. Перед фасадом у піску лежали численні брили й валуни. Білл якось у неділю оглядав зруйнований мур і, обчистивши одну із плит від піску, побачив на ній щось схоже на вирубану в камені голову кита. Решту малюнка закривав величезний валун, що лежав зверху на плиті. Перед тим як повернутись у Вінапу, Білл розповів мені про свою знахідку. Ми з фотографом пішли до купи каміння і знайшли ту плиту, про яку говорив Білл. Піднявши її, ми побачили рельєфне зображення кита з метр завдовжки. Але камінь випорснув у нас з рук і впав малюнком донизу. Тепер плита лежала необробленим боком догори і нічим не відрізнялась од інших каменів.

Ніхто не бачив, що ми робили, і це наштовхнуло мене на цікаву думку. Я попросив бургомістра й Лазаруса десь опівночі, коли буде темно й тихо, прийти до табору. Ми влаштуємо магічну виставу і попросимо предків послати нам з-під землі свій витвір, як знак того, що вони вже не бояться відкривати свої давні таємниці.

Бургомістр і Лазарус погодились, і коли настала ніч, прокралися до табору. Саме перед їхнім приходом мене востаннє відвідав Естеван.

Івонна хвилювалася, міркуючи про те, чим це все скінчиться. Вона лежала в темному наметі і насторожено прислухалася. Всі інші спали.

Я оголосив своїм друзям, що нам треба стати один, за одним, взятися руками за плечі і повільно обійти великий круг. Всередині його наступного ранку має виявитись щось зроблене самими предками, як знак того, що я мав рацію і ніколи аку-аку більше не будуть карати тих, хто порушить древнє табу. І ось ми вирушили: я, схрестивши руки, попереду, за мною, поклавши руки мені на плечі, бургомістр, а ззаду Лазарус, тримаючись за бургомістра. В темряві я не бачив, куди ступати, крім того мене душив сміх, і я спотикався об кожний камінь. Зате мої супутники, яких я тягнув за собою, були так захоплені церемонією і в такому урочистому настрої, що могли б пройти за мною навіть по канату. Ми обійшли круг, а коли знову опинились перед моїм наметом низько вклонились один одному і мовчки розійшлись.

Ледве почало сіріти, як до табору прибув бургомістр і розповів мені, що бачив уночі два таємничі вогники поблизу печери Хоту Матуа. Вогники не скидалися на світло «фар нашого джипа, а, безумовно, були знаком «доброго щастя». Як тільки члени експедиції вирушили у своїх справах, я пішов до бургомістра та Лазаруса і попросив їх вибрати з-поміж своїх робітників найчеснішу і найкращу людину, яка б допомогла нам шукати знак предків у середині круга, визначеного нами вночі. Бургомістр зразу ж запропонував свого брата Атана. Це був невисокий чоловік з вусами і великими довірливими очима. Він простодушно запевнив нас, що його вибрано правильно, бо він справді добра людина з золотим серцем. Якщо я не вірю, то можу спитати будь-кого в селищі.

Ми взяли Атана з собою й почали шукати. Я просив перевертати кожний камінь і дивитися, чи котрийсь із них не є витвором предків. Щоб надати усьому більше драматичності, ми почали шукати якнайдалі від кита.

Та сталося не так, як я сподівався. Атан одразу ж знайшов дивну річ з червоного каменю, а сам я натрапив на старовинний кам'яний напильник і чудову сокирку з обсидіану. Незабаром ми знову почули вигук Атана і кинулись до нього. Він обчищав од піску нижній бік щойно перевернутої ним великої брили. На брилі ми побачили чудове рельєфне зображення кита. Але це був не той кит, якого я бачив. Виходить, їх тут є два. Поглянути на знахідку прибігла решта довговухих від статуї, а з табору примчали кок, стюард і фотограф. У бургомістра очі полізли на лоба. Він дихав так, як бігун після змагання. І він і Атан були просто зачудовані і щось стиха бурмотіли, розхвалюючи силу мого аку-аку. У Лазаруса був урочистий вигляд. З удаваним спокоєм він заявив, що це місце належало колись його родові і їхнім аку-аку. Бургомістр аж тремтів. Всі остров'яни дивилися на мене, як на дивовижного звіра. А я ж мав у запасі ще більшу несподіванку.

— Чи ви бачили коли-небудь таку скульптуру? — запитав я.

Ні, ніхто не бачив. Але вони знають, що це старовинне зображення мамама іухі — дельфіна.

— Тоді я зроблю так, що в середині круга з'явиться ще одна скульптура, — сказав я.

Бургомістр одіслав своїх людей збирати каміння, для башти, а ми тим часом шукали далі. Перевертаючи камінь за каменем, ми поступово наближались до мети. Тут стюард покликав мене снідати, і я наказав своїм помічникам почекати мене: я сам примушу кита з'явитись.

Ми сиділи в наметі за сніданком, як раптом знадвору почувся шум і крик. По мене прибіг бургомістр. Він був дуже розгублений і розповів, що без його відома двоє робітників увійшли в круг й почали самі шукати скульптури. Вони знайшли кита і зараз несуть його до печери Хоту Матуа, маючи намір потім продати камінь мені. Бургомістр ніяк не міг заспокоїтись. Я стояв, потираючи собі носа. Що ж робити, коли хлопці присвоїли собі мої лаври? Тепер я вже не зможу чарами викликати кита, якого обіцяв їм знайти.

Лазарус тим часом догнав хлопців, і ті неохоче притягнули камінь назад і поклали його на місце. Але зовсім не туди, куди я думав. Ми з бургомістром підійшли ближче, і тепер уже я розгубився. Мій кит лежав перевернений на тому самому місці, його ніхто не рушав. Хлопці знайшли третього кита, тільки трохи меншого. Вони тепер стояли, винувато і трохи злякано поглядаючи на нас. Я заспокоїв їх і заявив, що коли поснідаю, то викличу з-під землі ще більшого і кращого кита.

Незабаром ми вже шукали далі і поступово досягли останньої частини круга. Тут я помітив, що троє моїх помічників чомусь обминають потрібний камінь, перевертаючи всі інші довкола нього. Нарешті кільце замкнулось.