Розділ «1.6. Професійні цінності соціальної роботи»

На відміну від своїх попередників, неопсихоаналітики (Е. Фромм, Г. Саллівен, К. Хорні, Г. Рейн) розглядають емпатію передусім як емоційне явище. У психоаналізі Е. Фромма це поняття тісно переплітається з ідентифікацією. У ряді своїх етико-психологічних творів він розглядає емпатію як умову виникнення і кінцеву мету повноцінних інтерперсональних взаємовідносин при повній психологічній рівності і екзистенціальній самореалізації учасників спілкування.

В американській психології найбільш поширене розуміння емпатії як перцептивного акту, що належить до міжособистісних взаємовідносин (Р. Даймонд, К. Роджерс). Частіше воно трактується як соціальна сензетивність, що означає здатність індивіда розпізнавати думки і почуття інших, уявляючи його оцінки і самооцінки.

У працях К. Роджерса емпатійний спосіб спілкування з іншою особистістю має кілька рис. Він розуміє входження в особистий світ людини і перебування в ньому "як вдома". Він включає постійну чутливість до переживань людини, її страху чи гніву. Це позначає тимчасове життя життям іншої людини. Психолог вважає, що розуміти людину необхідно, співпереживаючи, що створює певні умови для психологічної захищеності. "Якщо я кажу, що я приймаю вас, — пише К. Роджерс, — але нічого не знаю про вас, то насправді — це поверхове сприйняття, і ви розумієте, що воно може змінитися, якщо я по-справжньому пізнаю вас. Але якщо я розумію вас, співпереживаючи, дивлюся на вас і на те, що ви робите, з вашого погляду, входжу у ваш внутрішній світ і бачу його вашими очима, і при цьому все-таки розумію вас, — тоді насправді є безпека. У таких обставинах зі світом ви можете дозволити собі виявити своє справжнє "Я" і виявити його у різнобічних нових проявах."

Поділяючи думку К. Роджерса на емпатію як спосіб спілкування з іншими людьми, Р. Гендлін (1962) вважає, що емпатія — це складна за своєю структурою якість особистості, що дає змогу на певний час залишити своє "Я", щоб зрозуміти іншу людину без упередженості. На його думку, бути емпатійним — це бути відповідальним, активним, сильним і водночас тонким і чуйним.

Наукова література дає можливість говорити про різні підходи до трактування поняття "емпатія". У працях філософів емпатія розглядається як регулятор взаємовідносин між людьми, як механізм співчуття, співпереживання іншим людям, як засіб душі людини, що містить в собі основи совісті, альтруїзму, справедливості.

Одностайне визнання дослідниками виняткової ролі емпатії як "ядра тонкого взаєморозуміння" (А. Щетиніна), "інструмента самопізнання і пізнання іншої людини" (В. Якунін), як "фактора регуляції міжособистісних відносин" (Л. Виговська, Н. Обозов), як "професійно важливої якості педагога, представників соціономічного профілю в цілому" (О. Саннікова), як "прямого шляху до доброї комунікації (К. Роджерс) тощо відверто контрастує з емпіричним матеріалом, що обмежується здебільшого загальними деклараціями щодо ймовірності зв'язку емпатії як з особистісними (тривожність, емоційність, контактність, інтровертованість, експресивність, оптимістичність), так і з поведінковими проявами (активність, ригідність, відчуженість, інтимність взаємостосунків).

Педагогічний аспект емпатії отримав теоретичне висвітлення в працях вітчизняних авторів. Передумовами для формування педагогічної емпатії є достатній розвиток професійно спрямованого розуму педагогів, педагогічне уявлення, педагогічна перцепція (сприйняття), педагогічна казуальна атрибуція, емоційна ідентифікація, педагогічне передчуття і прогнозування.

Психологи Ю. Бабанський, В. Кан-Калік, Л. Кондратьева розглядають емпатію як особистісну властивість педагога, що забезпечує результативність його професійної діяльності. У дослідженнях Ф. Гонобліна, Н. Кузьміної, Н. Левітова, А. Щербакова емпатія виступає як різновид педагогічних здібностей.

.У працях Н. Кузьміної педагогічні здібності визначаються як індивідуальні стійкі властивості особистості, що виявляються у специфічній чутливості до об'єкта, засобів, умов педагогічної праці і створенні продуктивних моделей формування якостей вихованця. Визнаючи великі можливості педагогічних здібностей у забезпеченні ефективного навчально-виховного процесу, вона виділяє особливі їх ознаки: специфічну чутливість до об'єкта, засобів і умов педагогічного процесу, специфічну чутливість до створення продуктивних моделей формування певних якостей особистості. Конкретизуючи зміст педагогічних здібностей, Н. Кузьміна значне місце в ньому відводить емпатії, трактуючи її як "чутливість".

М. Муканов виступає проти ототожнення емпатії з ідентифікацією (Г. Андреева). Він вважає, що емпатія та ідентифікація виступають в єдності. Вчений вперше вводить термін "оцінювальна" емпатія. На відміну від емоційної, він зараховує її до різновидів "розуміючої емпатії", але такої, в якої є емоційне забарвлення. Автор трактує її у плані оцінювання морального потенціалу людини, тому що розуміння моралі пов'язане з оцінюванням діяльності поведінки і вчинків людей. Кожен індивід може не тільки прийняти думку іншого, але й одночасно оцінювати його позицію, вчинки, висловлювання. Причому таке оцінювання співвідноситься з наявними нормами моралі. М. Муканов пише, що дії індивіда є моральними (чи аморальними), якщо вони викликають ту чи іншу реакцію (оцінку) оточення.

А.К. Маркова вважає, що педагог повинен бути гуманістом, тобто виявляти "справжність — відкритість". Це зумовлює не відкритість у буквальному розумінні слова як доступність, а відкритість педагога своїм власним думкам, почуттям, переживанням, а також здібність відкрито виявляти їх у міжособистісних взаємовідносинах, зберігаючи певну субординацію; "заохочення — прийняття", "довіру", виявлення внутрішньої впевненості вихователя у можливостях і здібностях кожного учня; "емпатійне розуміння" — бачення вихователем поведінки учня, його різнобічних реакцій, дій і вчинків з погляду самого учня, його очима. К. Роджерс пише, що вчитель-гуманіст, спілкуючись зі своїми вихованцями, вміє, образно кажучи, "постояти у чужих черевиках", подивитись на все навколо себе і на себе у тому числі очима дітей.

Р. Берне у своїй книзі "Розвиток Я-концепції і виховання" так формулює основні принципи, яким має відповідати у своїй роботі педагог, який працює у руслі гуманізації міжособистісних взаємовідносин з вихованцями:

1. Із самого початку і протягом усього навчального процесу вчитель має демонструвати дітям повну довіру до них.

2. Він повинен допомагати дітям у формуванні та уточненні цілей і завдань, що стоять як перед групами, так і перед кожним учнем окремо.

3. Він має виходити з того, що у дітей є внутрішня мотивація до навчання.

4. Він має виступати для учнів джерелом різнобічного досвіду, до якого завжди можна звернутися за допомогою, зіткнувшись із труднощами у тій чи іншій ситуації.

5. Важливо, щоб у такій ролі він виступав для кожного учня.

6. Він має розвивати в собі здібності відчувати емоційний настрій групи і приймати його.

7. Він повинен бути активним учасником групової взаємодії.

8. Він має відкрито висловлювати почуття.