Розділ «3.2. Організаційно-розпорядницькі методи соціальної роботи»

Розвиток професійного менеджменту привів до зміни специфіки діяльності менеджера. Вона полягає в тому, що менеджер — це не стільки посада, скільки професія, що потребує комплексу професійних, управлінських, психологічних, економічних і, звичайно, творчих якостей особистості.

Управлінська діяльність за своєю суттю технологічна, вона має визначені стандарти, закономірності, що повинні знати всі керівники, незалежно від сфери своєї діяльності. Для керівника, який працює в соціальній сфері, необхідні і специфічні знання, тому що в першу чергу він вирішує проблеми особистості, сприяє реалізації її життєвих інтересів і потреб.

Керування в рамках окремої організації являє собою сукупність таких процесів:

— формулювання соціальної політики і ранжирування її у вигляді оперативних цілей;

— розробка програми і керівництво її реалізацією;

— організація фінансування і забезпечення матеріальними і кадровими ресурсами;

— керівництво діяльністю з налагодження взаємодії між іншими організаціями (по вертикалі і по горизонталі);

— організація і контроль за роботою кадрів;

— виконання представницьких функцій, зв'язок із громадськістю;

— освіта, навчання і виховання;

— оцінювання і впровадження інновацій з метою підвищення ефективності роботи.

Теорія соціального керування використовує загально-наукові, конкретно-наукові методи пізнання, специфічні методи збору, аналізу й узагальнення інформації про взаємодію інтересів суб'єкта й об'єкта керування. Ці методи включають спеціалізовані способи анкетування, інтерв'ювання, аналізу статистичних даних, одержання експертних оцінок, дослідження змісту управлінських функцій, структур керування, управлінських груп і соціальної обумовленості їхньої діяльності.

Виділяють два поняття керування: методологічне (змістовне) і процесуальне (технологічне). Перше з них показує місце керування в життєдіяльності суспільства, його можливості (обумовлені природно-історичними закономірностями, відносинами і механізмами керування) і характер суспільних інтересів. Друге поняття характеризується технологічно — у вигляді набору функцій і процедур. Ще на початку XX ст. А.А. Богданов виступив з ідеєю створення "загальної організаційної науки" — тектології. її особливість як загальної організаційно-технологічної науки полягала в тому, що вона давала загальний опис найрізноманітніших процесів виникнення і розпаду організацій. Ідеї А.А. Богданова згодом вплинули на розвиток багатьох досліджень цього напрямку.

Організаційні методи керування визначаються як способи, прийоми, за допомогою яких створюються різноманітні соціальні системи, що забезпечують визначений рівень (якість) їхньої організованості, і здійснюється організаційний вплив як на систему в цілому, так і на її частини й елементи для досягнення поставлених цілей.

Менеджмент як система знань розвивався за декількома напрямками.

Перший напрям — розвиток теорії організаційного керування — одержав назву класичної, чи традиційної школи. Багато компонентів цього напрямку відіграють і тепер важливу роль. Однак визначена недооцінка людського фактору, спрощене уявлення про мотиви людської поведінки, що мали місце в традиційній школі, викликали до життя другий напрям у теорії керування.

Другий напрям — це школа людських відносин, чи людської поведінки. Особлива увага в цій технології керування приділяється психологічним мотивам поведінки людей у процесі виробництва, розглядаються такі категорії, як групові відносини, групові норми, проблеми конфлікту і співробітництва, комунікаційні бар'єри, неформальна організація та ін. Таким чином, у теорію керування були введені соціально-поведінкові елементи в інтегрованому вигляді.

Третій напрям — це так звана емпірична школа. Вона об'єднує дослідників, що визначають керування насамперед як вивчення практичного досвіду з метою його узагальнення, тиражування і передачі практикам, навчання студентів і т. д. Представники цієї школи прагнуть синтезувати основні ідеї двох перших шкіл: класичної і людських відносин.

Четвертий напрям — теорія організації керування соціальних систем — розробляє системний підхід до питань організації керування, звертає переважну увагу на взаємодію частин системи з цілим. Представники цієї школи займаються дослідженнями організації цілого, моделюючи організаційні процеси і їхні сполучення один з одним, сприятливі для досягнення цілей, що стоять перед організацією.

П'ятий напрям — нова школа науки керування. її представники вважають найважливішою метою дослідження процесів прийняття рішень із застосуванням новітніх математичних методів і засобів. Ця школа ставить перед собою завдань підвищення раціональності рішень, до неї також можна віднести велике число дослідників, що беруть участь у розробці різних керуючих і прогнозуючих систем.