Розділ «Тема 10. СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ»

Отже, революційні, якісні зміни в розвитку суспільства настільки ж закономірні і неминучі, як і еволюційні, кількісні. Форми, способи їхнього прояву залежать від конкретно-історичних умов даної епохи і даної країни. Революційні політичні вибухи, широта і частота їхнього виникнення — наслідок, результат співвідношення, що об'єктивно складається, і характеру взаємодії протиборчих соціально-політичних сил, а також політики владних структур. Якщо останні готові за допомогою більш-менш глибоких і радикальних реформ провести назрілі соціальні перетворення, піти на компроміс, не допустити масового застосування насильства і т. п., то ґрунт для революційних потрясінь у суспільстві різко звужується і навіть якісні соціальні зміни виявляється можна здійснювати без таких потрясінь, поступово, планомірно, регульовано, спадкоємно. І навпаки, якщо сили, що стоять на чолі влади, не готові реформувати суспільство, іти на компроміс, і проводять негнучку, далеку від обліку сформованих реальностей реакційну політику й готові застосовувати соціальне і політичне, у тому числі і збройне насильство заради збереження застарілого, то соціально-політичні потрясіння неминучі й часті.

§ 10.3 Соціальний прогрес і типізація суспільства

Як соціальні еволюціоністи, так і соціальні революціоністи виходили з того, що зміни в суспільстві відбуваються не хаотично, а мають визначену спрямованість: воно розвивається від простого до складного, від нижчого до вищого, тобто прогресивно, поступально. Звичайно, критерії соціального прогресу, як і самого соціального розвитку, у різних соціологів і філософів були далеко не однаковими. Але майже усі з них бачили, що з кожною новою історичною епохою людство піднімається на усе більш високу ступінь пізнання природи, розвитку знарядь праці, задоволення своїх потреб, удосконалювання організації громадського життя.

Суперечки немає, у суспільстві діють не тільки прогресивні, але й консервативні та реакційні сили, що перешкоджають соціальним інноваціям і навіть прагнучи повернути історію назад. Більш того, історія знає й застійні періоди і рухи назад, коли ці останні сили беруть верх, особливо якщо мова йде про окрему країну чи групу країн, а також про більш-менш короткочасний період у розвитку багатьох країн і навіть усього людства. Тільки старий, традиційний, "плоский" соціальний еволюціонізм міг представляти хід історії гладкою, рівною, безупинно висхідною лінією соціального розвитку, яка не знає поворотів, зламів, зигзагів і т. п. Але все це не визначає загальну лінію історичного розвитку в цілому на досить тривалий період, не ставить під питання позитивну, прогресивну спрямованість цього розвитку.

У соціології і соціальній філософії нерідко можна зустріти позицію, відповідно до якої критерії соціального прогресу носять не об'єктивний, а чисто суб'єктивний характер. При цьому посилаються на те, що термін "прогрес" відбиває зміну в бажаному напрямку і, отже, виражає ціннісну думку. Іншими словами, тому що судження "краще — гірше", "прогресивно — реакційно", "позитивно — негативно" у вирішальній мері залежать від ціннісної орієнтації, то і критерій суспільного прогресу не може бути об'єктивним і є сугубо суб'єктивним.

На наш погляд, з такою позицією не можна беззаперечно погодитися. Так, різні класи, соціальні групи і їхні представники мають різну ціннісну орієнтацію і тому можуть не однаково і навіть діаметрально протилежно оцінювати те саме соціальне явище чи процес. Але хіба цей безперечний факт знімає питання про те, яка з цих оцінок щира, тобто правильно, адекватно відбиває об'єктивну дійсність, об'єктивні соціальні зв'язки і відносини, містить об'єктивну істину. Тому що є загальнолюдський критерій суспільного прогресу — ступінь об'єктивної відповідності чи невідповідності суспільного ладу справжній природі людини, її потребам та інтересам вільного і всебічного розвитку особистості.

Югославський соціолог Р. Лукич, наприклад, у такий спосіб характеризує суспільний прогрес:

"Можна вважати, що прогресуй те суспільство, у якому усе більше число людей усе довше і краще живе.. і в той же час створюється такий суспільний лад, що дає можливість кожному жителю одержувати все більшу кількість суспільного продукту і там самим усе краще жити."

Для кожного, хто визнає об'єктивний і поступальний характер суспільного розвитку, хто визнає особистість самоціллю такого розвитку і стоїть на позиції гуманістичного критерію суспільного прогресу, тільки та соціальна зміна може бути визнана прогресивною, яка відповідає цьому критерію, об'єктивно наближає людство до справжньої гармонії особистості, суспільства і природи. Саме тому важливими віхами в прогресивній історії людства минулого були і Велика Французька революція кінця XVIII ст., незважаючи на всі складні зигзаги її ходу, і перемога антигітлерівської коаліції над фашистською Німеччиною в 1945 р., незважаючи на пов'язані з цим численні жертви і руйнування, і створення ООН у підсумку цієї перемоги як органу забезпечення колективної безпеки у світі.

Таким чином, оцінні судження "прогресивно — реакційно" самі по собі дійсно суб'єктивні, як і всяке судження, думка, оцінка. Але якщо вони не помилкові судження, то за своїм змістом не можуть не відбивати соціальні зв'язки і взаємодії, які об'єктивно складаються в реальному суспільстві, їхнього співвідношення з такими ж зв'язками і взаємодіями на попередніх етапах людської історії. У цьому розумінні вони не тільки суб'єктивні, але й об'єктивні. У цьому ж плані потрібно говорити про такі найчастіше виділені сьогодні об'єктивні критерії суспільного прогресу, як:

• рівень розвитку виробництва;

• розподілу і послуг;

• науки й інформатизації;

• життєвого стандарту;

• соціальної рівності;

• демократизації;

• соціальних і політичних прав і свобод особистості;

• середньої тривалості життя.

Однак не всі соціологи й історики визнають поступальний, прогресивний характер розвитку суспільства. Прикладом цього може служити теорія культурно-історичних типів Н. Я. Данилевського. Концепція культурно-історичних типів розвитку суспільства одержала своєрідне відображення й у західній соціології. Так, о. Шпенглер (1880 - 1936 рр.) виходив з циклічного суспільного розвитку народів і їхніх груп (усього він виділяв вісім культурно-історичних типів), у рамках якого вони проходять два визначених основних етапи, цикли — висхідна ("культура") і спадна ("цивілізація") гілки розвитку. Пізніше його англійський дослідник А. Тойнбі (1889 - 1975 pp.) дещо модернізував циклічну модель історичного процесу в напрямку пом'якшення зумовленості і визнання об'єднуючої ролі світових релігій (ісламу, християнства, буддизму), що, на його думку, і є вищими цінностями й орієнтирами історичного розвитку. Сама ж динаміка історичного процесу, починаючи з появи і росту цивілізації і кінчаючи и розкладанням і загибеллю, пов'язана, за А. Тойнбі, з дією "закону виклику і відповіді", відповідно до якого рух суспільства ґрунтується щораз на адекватних відповідях на виклики історичних ситуацій, що складаються.

На позиціях своєрідної концепції культурно-історичного типу стояв і П. А. Сорокін, у якого мова йшла про ідеальні соціокультурні суперсистеми, які розрізняються зверхнім світоглядом і типом сприйняття дійсності. На відміну від Шпенглера та Тойнбі, Сорокін не заперечував суспільного прогресу і вів мову про формування, а в перспективі і твердження нової єдиної цивілізації в масштабах усього людства. Це знайшло своє відображення, зокрема, у виникненні і різкому розширенні впливу концепцій сучасного глобалізму.