Розділ «Модуль 1. ПРЕДМЕТ ТА ІСТОРІЯ ЕРИСТИКИ»

o теорія аргументації С. Тулміна;

o "нова риторика" Х. Перельмана і Л. Ольбрехтс-Титекі;

o неформальна логіка;

o формальна діалектика;

o прагмадіалектика.

Формальна логіка репрезентує формальний підхід до вивчення аргументативної проблематики, в той час як інші напрями можна розглядати як неформальні підходи дослідження аргументації.

Формаль на логіка. Еристика завжди була тісно пов'язана з формальною логікою. Будь-який підручник з логіки, як правило, містить розділ, у якому розглядають аргументативну проблематику. До недавнього часу формальний підхід був домінуючим при її аналізі засобами логіки.

Логіка на традиційному етапі свого розвитку в концепціях різних авторів розглядалася або як метод пізнання, тобто органон мислення, або як метод обґрунтування, тобто як канон мислення. Якщо як органон логіку розглядали не в усіх теоріях традиційної логіки, то як канон, тобто засіб аргументації, - практично в усіх. Навіть Кант, який розробляє свою трансцендентальну логіку, не заперечує цієї функції формально-логічного знання.

Сучасну логіку насамперед асоціюють з образом суто теоретичної дисципліни. Такий образ склався під впливом праць відомого логіка Г. Фреге, який наприкінці XIX сторіччя вів боротьбу з психологізмом у логіці. Його головною метою було створення мови чистого мислення. Далі цей образ уточнився завдяки працям Б. Рассела, А. Уайтхеда, Д. Гільберта, В. Аккермана, А. Тарського та інших дослідників.

Формалістський образ логіки став домінуючим у логічній літературі на багато років. Ця наука була ототожнена з образом теоретичної дисципліни, яка далека від реальної життєдіяльності звичайних людей. З лексикону логіків зникли терміни, пов'язані з аргументацією та суперечкою.

Так, у підручнику видатного американського філософа та логіка У. Куайна "Вступ до математичної логіки" ("Introduction to Mathematical Logic"), що вийшов друком у 1944 р., термін "аргументація" взагалі не згадується, а на термін "аргумент" можна натрапити тільки один раз і то йому надано математичного значення. Звичайно такий стан справ не сприяв розвитку проблематики еристики, теорії аргументації в межах формальної логіки.

Згодом положення справ змінюється, логіки повертаються до аналізу аргументативних процесів. У результаті в сучасній логіці сформувалося певне уявлення щодо їхнього аналізу.

Такі дослідження, як правило, зводять до систематизації правильних схем, форм переважно дедуктивних міркувань. Терміни "аргументація", "дедуктивне міркування", "доведення" при формальному підході достатньо часто ототожнюють. Дедуктивна логіка стає підґрунтям для дослідження проблематики теорії аргументації. Лише наприкінці XX ст. у навчальній літературі з логіки аргументацію починають розглядати в рамках діалогу, суперечки, дискусії. Проте все одно під аргументацією розуміють побудову міркувань, або ланцюга міркувань. Хоча міркування вже розглядають не тільки з точки зору дедукції, але й з точки зору індукції, аналогії тощо. Логіки починають говорити про доказову та недоказову аргументації.

Під час дослідження аргументації з точки зору формальної логіки можна виділити декілька кроків. Насамперед намагаються з'ясувати всі засновки та висновки міркування-аргументації, максимально точно визначитися з його логічною формою. Для цього, як правило, застосовують метод формалізації, який передбачає абстрагуватися від природної мови.

Далі аналіз аргументації полягає в застосуванні певних методів для того, щоб її оцінити, з'ясувати чи є досліджувана аргументація правильною, чи дотримані в ній усі правила та закони логіки, чи не містить вона логічних помилок. Правильність міркування - це єдиний критерій для оцінювання аргументації в рамках формальної логіки.

Теорія аргументації С. Тулміна. Критикуючи формальний підхід до аналізу аргументації, Стефен Тулмін (S.E. Toulmin) у своїй праці "Використання аргументів" ("The Uses of Argument",l958 р.) ставить питання про необхідність створити новий підхід до теорії аргументації, який суттєво відрізнявся б від методів формальної логіки. Він протиставляє "ідеальну" формальну логіку логіці, що працює ("working logic").

Головний недолік першої полягає в тому, що міркування, які застосовують у різних галузях знання, тут зводять до якихось універсальних стандартів, хоча самі ці стандарти залежать від певних галузей. С. Тулмін виступає за те, щоб логіка наблизилася до епістемології, і тим самим розширила свій предмет за рахунок включення до нього аргументативних процесів, які мають місце в різних ситуаціях людської життєдіяльності.

Головна мета неформального підходу повинна полягати в створенні методів для аналізу, оцінювання й обґрунтування аргументів, які наявні в реальних, повсякденних міркуваннях людей. Характерно, що як ідеал для своєї теорії аргументації С. Тулмін обирає не математику, а юриспруденцію. Він вважає, що логіка є узагальненим правознавством.

У зв'язку з цим С. Тулмін порівнює аргументацію із судовим процесом, у якому заяви роблять на підставі свідоцтв, фактів, доведень, які повинні підтвердити або спростувати певну точку зору. За аналогією з цим, аргументація взагалі повинна характеризувати те, що можна назвати раціональним процесом, тобто процедури та категорії, які застосовують для обґрунтування, доведення, підтвердження або спростування положень, що висувають люди в ході практичних міркувань. Аналогія між теорією аргументації та правознавством досить вагома. На думку Тулміна, вона допомагає тримати у фокусі критичну функцію розуму. "Логіка, що працює", "практична логіка" надає людині можливість обґрунтовувати положення, притаманні повсякденному дискурсу.

На цьому шляху С. Тулміну вдалося описати модель процедурної форми аргументації, виявити низку загальних закономірностей її функціонування, встановити зв'язок між аргументацією й деякими принципами філософії та методології наукового пізнання.