Розділ «Модуль 1. ПРЕДМЕТ ТА ІСТОРІЯ ЕРИСТИКИ»

Античний Рим, засвоївши вчення греків, розвинув далі прийоми й методи проведення суперечок. Головну увагу тут приділяли публічним дискусіям державних діячів і судовим спорам. Великий внесок у теорію аргументації зробив видатний давньоримський оратор Марк Туллій Цицерон (106-43 до н. е.). Із занепадом республіки та розквітом монархії в Римі потреба в публічних дискусіях значно впала, тому аргументативна проблематика продовжувала розвиватися тільки в судовій практиці, де врешті решт панівним стає діловий стиль з короткими та ясними формулюваннями.

У середні віки техніка суперечок ще більше вдосконалюється. У рамках патристики, теологічної схоластики, апологетики розробляють різноманітні прийоми аргументації та критики, впроваджують нові стратегії та тактики проведення суперечок. Підґрунтям середньовічної діалектики була логіка Аристотеля. Особливими досягненнями цього періоду стали аналіз формальної структури висловлювання, аналіз типових логічних помилок і парадоксів, розробка теорії необхідного й матеріального слідування в міркуваннях.

На Сході в цей час можна побачити те ж саме. У монастирях широко практикувалися релігійні диспути. їхнє проведення було строго регламентоване та підпорядковане певному ритуалу, який передбачав і тілесні рухи. Сперечальників, які використовували заборонені прийоми, з ганьбою виганяли, з ними в подальшому заборонялося мати справу. Ритуальні філософсько-богословські диспути і в наш час практикують у ламаїстських монастирях.

У буддистських школах у процесі суперечки застосовували форми міркувань за канонами багатозначної логіки. Так, семизначна логіка диспуту вперше з'являється в логічному вченні джайністів. Відповідно до нього, існує сім різних способів висловлювання про речі залежно від точки зору сперечальника. Субстанція або атрибут: 1) є; 2) не є; 3) [ можливо] є і [можливо] не є; 4) не визначено; 5) [можливо] є і не визначено; 6) [можливо] не є і не визначено; 7) [можливо] є і [можливо] не є і не визначено.

За часів Відродження мистецтво суперечки отримало новий поштовх до розвитку. Трактати італійських гуманістів Лоренцо Валли (1407-1457), Леонардо Бруні, Рудольфа Агріколи (1443-1483), гуманістична сатира Бразма Роттердамського (1469-1536), політичні аргументи Нікколо Макіавеллі (1469-1527) стали новим внеском у теорію й практику мистецтва суперечки та аргументації. Проте, не зважаючи на пробудження інтересу до мистецтва суперечки, для дедуктивної логіки Аристотеля епоха Відродження стає епохою кризи. Логіку звинувачують у підтримці схоластики й намагаються створити нову логіку "природного мислення", під якою звичайно розуміють інтуїцію та уяву.

У Новий час з розвитком експериментального природознавства потреба в аргументації та доведенні виникає щодо емпіричного пізнання. Про нову мету теорії аргументації заявив у своїй ранній праці "Прогрес пізнання" відомий англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). Він висловився за те, щоб аргументація була не тільки мистецтвом міркувань, які спрямовані на публіку, а й слугувала методом переконання в пізнанні природи.

За часів Просвітництва у Франції виходять друком дві значущі для мистецтва суперечки праці. Це праця А. Арно і К. Лансло "Всезагальна раціональна граматика" (1660) і підручник А. Арно та П. Ніколя "Логіка, або Мистецтво мислити, де окрім звичайних правил, містяться деякі нові міркування, корисні для розвитку здібності судження" (1662). Ці дві книги можна розглядати як єдине ціле. Перед авторами стояло педагогічне завдання - навчити читачів практиці конкретних міркувань в різноманітних галузях: релігії, правознавстві, політиці, звичайному житті. Ці знання з успіхом, за думкою авторів, можна було використовувати і в спорах.

Говорячи про французьку традицію "мистецтва переконання", треба назвати також інші відомі твори. Це "Правила для керівництва розуму" (1628) Рене Декарта (1596-1650), "Про геометричний розум і про мистецтво переконувати" (1658) Блеза Паскаля (1623- 1662). У подальшому ця лінія була продовжена в працях Кондільяка (1715-1780): "Логіка, або Початки мистецтва мислити" (1780) і "Про мистецтво міркування" (1775).

На роль логіки в розвитку практичної аргументації в суперечці звертав увагу також німецький філософ Готфрід Ляйбніц (1646-1716), який у зв'язку з цим виділяє два види логіки - теоретичну та прикладну і говорить про їхній взаємозв'язок.

З розвитком мистецтва спору після Аристотеля чіткої різниці між діалектикою, еристикою та софістикою вже не проводили. Так, у трактаті "Логіка" видатного німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804) знаходимо таку цитату: "У минулі часи діалектика вивчалася дуже старанно. Мистецтво це під позірністю істини виставляло хибні основоположення і намагалося відповідно до них висловлювати примарні твердження про речі. У греків діалектиками були адвокати та оратори, які могли схиляти народ до того, чого хотіли, оскільки його можна було переконати в примарній позірності. Таким чином, діалектика тоді була мистецтвом позірності. У логіці також вона довго висвітлювалася під назвою мистецтво суперечки... Нічого не може бути більш негідним для філософа, як культивувати таке мистецтво" [Кант И. Логика // Кант И. Трактаты и письма. - М., 1980. - С. 324-325].

Хоча Кант і не визнавав таку діалектику (яка увібрала в себе і еристику, і софістику), він усе-таки дійшов висновку, що цю науку можна переробити. Тоді б логіка, на його думку, мала дві частини: аналітику, що містить формальні критерії істини, і діалектику, яка б містила ознаки та правила, завдяки яким можна було б дізнатися, що те чи інше не відповідає формальним критеріям істини, хоча й здається погодженим з ними. Така діалектика була б корисною для людини як чистилище розсудку.

Не бачив особливої різниці між еристикою, софістикою та діалектикою і Артур Шопенгауер (1788- 1860), автор книги "Еристика, або мистецтво сперечатися". Він взагалі спочатку хотів назвати свою працю "Діалектика".

Шопенгауєр, як і Кант, розглядав діалектику як "мистецтво сперечатися або вести бесіду". На його думку, предметом діалектики має бути "сумісна діяльність двох розумних істот, які думають разом, а звідти неодмінно випливає суперечка, тобто духовна боротьба, якщо тільки вони не погоджуються поміж собою, як вивірені годинники" [Шопенгауер А. Еристика, или искусство спорить. - СПб, 1900. - С. 2.].

Діалектика, на відміну від логіки, яка, за Шопенгауером, є апріорною наукою, може бути лише апостеріорною наукою. її базою є емпіричний досвід комунікації. Головний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, - це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога. Як бачимо, в цьому німецький філософ не підтримує точки зору Аристотеля. Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У спорі сперечальник насамперед шукатиме помилку не в своїх міркуваннях, а в міркуваннях співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції. "Нехай я визнаю супротивника правим, як тільки він насправді таким буде, але він навряд чи зробить те ж саме в зворотному випадку, а навпаки, буде вести справу per nefas: отже, і я повинен робити так само", - підводить підсумки німецький філософ [Там само, С. 7].

Щоб допомогти людині в складних ситуаціях спорів бути завжди правою, Шопенгауер розробив і дослідив спеціальні прийоми та хитрощі, які поєднав у своєму вченні, яке назвав "еристичною діалектикою".

На початку XX ст. мистецтву суперечки була присвячена праця видатного російського логіка Сергія Поварніна (1870-1952). Вона мала назву "Суперечка. Про теорію та практику суперечки" і вперше вийшла друком у 1918 р. Саме в цей час у Петербурзі створюють Інститут живого слова. Викладачами цього інституту були видатні філологи, юристи, логіки. Серед них пристойне місце займав і С.І. Поварнін. На жаль, програма Інституту не була виконана з причин посилення політичного режиму.

Після цього до кінця 50-х років ХХ ст. проблематика теорії та практики суперечки науковцями фактично не розглядалася. З їхнього лексикону зникають поняття "аргументація", "аргументативний процес", "суперечка". Положення справ змінюється лише в другій половині ХХ сторіччя, коли з'являються перші праці, в яких аргументативна проблематика отримує принципово нове бачення.

1.7. Сучасний стан розвитку мистецтва суперечки

Еристика - це міждисциплінарна дисципліна. Аргументативну проблематику досліджують фахівці, які працюють у різних галузях. Це і логіки, і філософи, і психологи, і філологи, і політологи, і юристи. Саме це зумовлює той факт, що нині існують різноманітні підходи до її вивчення, які відрізняються за ступенем концептуалізації, за теоретичним та практичним опрацюванням проблематики. Серед найважливіших напрямів у цій царині в наш час можна назвати такі:

o формальна логіка;