Розділ «Модуль 1. ПРЕДМЕТ ТА ІСТОРІЯ ЕРИСТИКИ»

1. На стадії конфронтації учасники з'ясовують, що їхні думки з певного питання розходяться. У подальшому можливі дві ситуації розвитку подій.

Якщо має місце суперечка першого або другого типів, коли розходження в думках незмішане, то опонент, не приймаючи точки зору пропонента, висловлює сумніви та критичні зауваження.

Якщо має місце суперечка третього або четвертого типів, коли розходження в думках змішане, то опонент висуває протилежну точку зору.

2. На стадії відкриття дискусії учасники з'ясовують, хто буде пропонентом, а хто - опонентом. Вони узгоджують правила дискусії та вихідні положення.

3. На стадії аргументації пропонент захищає свою точку зору, висуваючи на критику опонента свої аргументи.

4. Якщо точка зору пропонента не тільки викликає сумніви та критичні зауваження опонента, то він на підтримку своєї точки зору може висунути власну аргументацію. Така стадія має назву стадії критики.

5. На завершальній стадії учасники оцінюють, чия точка зору перемогла. Якщо пропонент відмовляється від своєї точки зору, то перемагає опонент, якщо ж опонент припиняє висувати зауваження або відмовляється від своєї точки зору, то перемагає пропонент.

Звичайно на практиці не кожна суперечка проходить усі ці стадії. Часто в дискусію не входять усі п'ять стадій, або ж вони йдуть одна за одною в іншому порядку.

Іноді сперечальник може заявити, що він переміг, ще не завершивши своєї аргументації. Бувають випадки, коли впродовж дискусії учасники говорили кожний про своє, їм не вдалося чітко визначитися, з чим саме вони не погоджуються. Тоді доводиться знову повертатися до стадії конфронтації.

Стадія відкриття дискусії, зазвичай, займає дуже мало часу. Правила проведення суперечки та вихідні положення досить часто не оговорюють, на них взагалі не звертають уваги. Але це неправильно. Саме відсутність певної процедури - відсутність чітко визначених правил - і спричинює труднощі в проведенні багатьох публічних суперечок.

Завершальної стадії в реальних дискусіях або взагалі може не бути, або обидві сторони наприкінці обговорення не приходять до згоди. Навіть у дискусіях, де підсумки проводять голосуванням, іноді пропонент та опонент не погоджуються з ними і починають наводити додаткові аргументи вже з приводу того, чому саме так проголосувала аудиторія.

Проте таке розходження між теорією й практикою не зменшує значущості наведеної моделі суперечки. За її допомогою можна провести критичний аналіз реальних публічних дискусій. Такий аналіз дає можливість з'ясувати, де учасники допустили помилки, які стадії спору пропущені або репрезентовані неадекватно.

Наприклад, порівнявши реальну суперечку з моделлю, можна з'ясувати, що перша не була успішною, тому що на стадії конфронтації або не було чітко визначено розходження в думках, або опонент та пропонент не зрозуміли точки зору один одного з обговорюваного питання, або в процесі проведення суперечки учасники неправильно обрали для себе ролі, або не були чітко узгоджені правила проведення дискусії.

Завдяки моделі критичної дискусії значно легше виділити неявні елементи аргументації та критики, проаналізувати стадії дискусії, для того щоб зрозуміти їхню роль у процесі розв'язання спірного питання.

1.6. З історії еристики

Говорячи про мистецтво суперечки, треба зазначити, що його корені сягають глибокої давнини. Теорія та практика суперечок мають цікаву історію й давні традиції. Ще античні мислителі звернули увагу на роль і місце суперечок у спілкуванні людей. Вони намагалися дослідити різноманітні види суперечок, з'ясувати головні правила їхнього проведення, визначити притаманні їм помилки та хитрощі.

Якщо історія, філософія та мистецтво в Стародавній Греції мали одну покровительку - музу Кліо, то мистецтво суперечки охороняли дві богині, дві Ериди (від eridzo - сперечаюся), яких називали богинями спору. Ерид було дві, бо греки відрізняли суперечку "конструктивну", спрямовану на досягнення істини, від суперечки "конфліктної", метою якої є не з'ясування істини, а боротьба із супротивником і перемога в ній - агоне (звідси походить і слово "агонія" - боротьба зі смертю).

Відповідно до цього греки навіть термінологічно розрізняли дві моделі спору: суперечку заради істини вони називали діалектичною суперечкою, а суперечку заради перемоги, агональний спір - еристичною.

Визнаним майстром діалектичної суперечки в Стародавній Греції вважався Сократ (бл. 470-399 рр. до н. е.), який у своїх бесідах за допомогою влучно поставлених запитань намагався відшукати істину. Він вносив у суперечку етичний момент. Головна тема спору для нього - доброчинність, пошук справжньої природи людини. Відповідаючи на запитання, співрозмовник Сократа висловлював певну думку з поставленої проблеми, яка зіставлялася з фактами, свідченнями та іншими вже доведеними істинами. Завдання самого Сократа якраз і полягало в тому, щоб показати суперечність думок учасників спору з твердженнями, які вони висловили раніше, і на підставі цього спростувати їх.

Для ілюстрації наведемо такий приклад. Припустимо, що вас цікавить питання: чи є обман злом? Більшість звичайно надасть стверджувальну відповідь. Проте, якщо йдеться про обман ворога на війні та інші складні випадки, то доведеться визнати, що не завжди обман кваліфікують як зло. Такий самий аналіз можна провести, досліджуючи інші складні проблеми. Так, наприклад, Сократ у діалозі Платона "Федр" з'ясовує, яким повинен бути оратор.