Розділ «Модуль 1. ПРЕДМЕТ ТА ІСТОРІЯ ЕРИСТИКИ»

Приклад 1. Найвідоміше міркування софістів - це міркування, яке отримало назву "Рогатий".

Уявіть собі ситуацію: одна людина хоче переконати іншу в тому, що та має роги. Для цього наводить таке обґрунтування: "Те, що ти не втрачав, те ти маєш. Роги ти не втрачав. Отже, у тебе є роги".

2. У Протагора був учень Еватл. Учитель та учень уклали угоду, відповідно до якої Еватл заплатить за навчання лише після того, як виграє свій перший судовий процес. Але, закінчивши навчання, Еватл не поспішав виступати в суді. Терпець у вчителя урвався, і він подав на свого учня в суд. "Еватл у будь-якому випадку повинен буде мені заплатити, - міркував Протагор. - Він або виграє цей процес, або програє його. Якщо виграє - заплатить за домовленістю; якщо програє - заплатить за вироком суду". Проте Еватл був дуже старанним учнем та оволодів усіма прийомами софістики. Один з них він застосував проти свого вчителя. Його відповідь була такою: "Нічого подібного, я платити не буду. Дійсно, я або виграю процес, або програю його. Якщо виграю - рішення суду звільнить мене від платні, якщо ж програю - не буду платити за нашою домовленістю".

Крім побудови різноманітних міркувань, софісти також полюбляли в суперечках ставити такі запитання, на які не можна було дати відповіді: як би людина не відповідала, все одно вона опинялася в пастці.

Приклад Софіст запитує: "Чи перестав ти бити свого батька?"

Співрозмовник відповідає: "Так". Отже, виходить, що він бив батька, а зараз перестав. Співрозмовник відповідає: "Ні". Отже - він бив, б'є й битиме батька в майбутньому.

Софісти навчали своїх учнів здатності говорити про все та перемагати будь-якого супротивника, сперечаючись на будь-яку тему. В їхніх школах головним була спрямованість на "поліматію" - компетентність в усіх галузях.

Софістичну практику навчання усним виступам можна поділити умовно на риторичну та еристичну. Якщо говорити про першу, то, наприклад, треба згадати Горгія з Леонтін, який дуже старанно розробив різноманітні мовленнєві кліше. Уся риторика користується його риторичними фігурами. Крім того, софісти займалися систематичною розробкою та дослідженням "загальнозначущих місць". Це міркування на такі теми, як справедливе та несправедливе, природна справедливість та закони, які встановлюють люди, тощо. Вони вважали, що будь-яка аргументація може бути зведена до таких місць. Софісти також приділяли багато уваги находженню, inventio, тому, як і де шукати нові ідеї. Тут у пригоді, за їхньою думкою, стане вміння знаходити та розробляти нові додаткові смисли слів.

Змагання між учнями в процесі спору було основою викладацької стратегії софістів. Мистецтво диспутів стало головним методом шкільної діяльності.

Такі диспути значно відрізнялися від суперечок, які свого часу проводив Сократ. Якщо в сократівських (діалектичних) спорах орієнтиром було досягнення істини, то диспути софістів, позбавлені усякої аксіологічної значущості, орієнтувалися тільки на перемогу.

Для діалектики Сократа характерним було те, що учасники суперечки намагалися висловити не власну думку, а досягнути або засвоїти істинне знання. Для софістів головним було сформувати й утвердити свою власну позицію. Питання щодо досягнення істини в спорі софісти взагалі ставили під сумнів.

Вони намагалися перетворити техніку спору в певний предмет навчання, презентувати його як мистецтво оперування словами, метою якого є не істина, а формальна або юридична перемога.

Вони вважали, що можна перемагати в будь-якій суперечці, відносно будь-якого предмету спору. Так, учні на заняттях виконували таку вправу: складали збірники подвійних промов. Вони містили перелік протилежних думок, згрупованих попарно. Мета складання таких збірників полягала в формуванні навичок висловлювати з будь-якого питання положення "за" і положення "проти".

Якщо для обґрунтування будь-якої тези можна навести два аргументи, які суперечать один одному, то в процесі суперечки можна наводити докази та послідовно їх спростовувати. Звідси головне для учнів у софістичних школах - це навчитися в процесі суперечки надавати вагу і значущість будь-якій точці зору. Будь-яка позиція може бути заперечена, будь-який аргумент має свій контраргумент.

Отже, досягнути консенсусу в такому виді суперечки неможливо, проте цінність подібного спору полягає в можливості усвідомити, що будь-які знання відносні, обмежені й мають свою сферу застосування. Софістів не цікавить істина як така, їхня мета - здатність орієнтуватися в конкретній ситуації. Вони намагаються передати учням саме практичні навички проведення суперечок. Софісти не досягають істини в спорі, вони досягають кращого в певний момент часу.

Крім Сократа та софістів, за часів Стародавньої Греції значну увагу дослідженню суперечки приділяв також Аристотель (384-322 рр. до н. е.). Його праці "Топіка" та "Про софістичні спростування", що увійшли до збірки "Органон", є першими спробами систематично викласти головні засади теорії та практики суперечок.

Аристотель розрізняв три види суперечок: діалектичну, софістичну та еристичну. Найвищим видом спору він вважав діалектичну суперечку, мета якої полягає в досягненні істини. Метою софістичної суперечки, за Аристотелем, є позірна мудрість, а метою еристичної суперечки - перемога. Два останні види суперечок Аристотель не визнавав і всіляко засуджував.

Діалектику, або мистецтво правдоподібних міркувань, Аристотель зробив логічною дисципліною, яка підпорядковувалася певним правилам і процедурам. У творах Стагирита вона завжди оцінювалася достатньо високо. Він писав про те, що діалектика може бути корисною і для тренування, і для усних бесід, і для філософських знань. Еристика ж, за Аристотелем, переслідує лише одну мету - перемогти в спорі нечесними засобами. Еристик ставиться до діалектика так, як людина, яка робить неправильні креслення, ставиться до геометра. "Насправді, вона хибно міркує, виходячи з тих самих основ, що й діалектик, а той, хто робить неправильні креслення, - що й геометр" [Аристотель О софистических опровержениях // Соч. в 4-х т. - М., 1978. - Т. 2 - С. 555].

Еристика відрізняється від софістики, але тільки за метою. Якщо мета еристів - перемога в суперечці, то мета софістів - застосування позірної мудрості заради слави в погоні за наживою. Тому софістику Аристотель називає "мистецтвом наживи за допомогою позірної мудрості". І еристи, і софісти застосовують однакові доводи, але з різними цілями. "Один і той самий довід буде софістичним та еристичним, але не для одного й того ж самого: еристичний - заради перемоги, софістичний - заради позірної мудрості", - пише він [Там само].

Аристотель переконливо виступав проти софістичних та еристичних суперечок. Він ґрунтовно дослідив можливі прийоми маніпулювання людьми в подібних спорах і спробував розробити тактичні прийоми протистояння хитрощам, які застосовують у таких комунікативних процесах. Його твір "Про софістичні спростування" присвячений розгляду саме цих питань.