Дисипативні структури і явища самоорганізації
Єдиний процес розвитку охоплює явища живої та неживої природи і суспільства, тому природно описати весь процес розвитку на одній мові, у рамка:: єдиної схеми, з використанням загальної термінології.
В еволюційній теорії для опису процесів розвитку використовують тріаду: мінливість, спадковість, добір. Ці ж фактори розглядає М. М. Мойсеєв у своїй монографії "Алгоритми розвитку". Мінливістю він називає будь-які прояви стохастичності і невизначеності. Спадковістю–здатність матерії зберігати свої особливості, здатність змінюватися від минулого до майбутнього, здатність майбутнього залежати від минулого. Принципами добору він називає ті принципи, що викликають до існування більш-менш стійкі утворення, ними є закони збереження, закони фізики і хімії, зокрема, другий закон термодинаміки, варіаційні принципи і т. ін.
Завдання полягає в тому, щоб виявити загальний зміст, притаманний будь-яким процесам розвитку. Мойсеєв будує класифікацію принципів добору і розглядає з єдиної точки зору його механізми. Він виділяє два різні класи добору. Це адаптаційні механізми (визначення безлічі станів системи, що будуть забезпечувати
її стійкість за даних умов зовнішнього середовища) і біфуркаційні механізми (якісний стрибок, зміна організації системи). Визначальну роль еволюційного періоду розвитку систем відіграють такі поняття, як адаптація, стійкість, стабілізуючий добір.
Необхідною умовою існування живих організмів є сталість внутрішнього середовища. Гомеостазис (від грецького "гомео" – той же, "стазис" – стан) розглядається біологами як здатність біологічних систем протистояти змінам зовнішнього середовища і зберігати стан рівноваги.
Наприклад, тільки завдяки механізмам підтримки гомеостазису деякі рослини можуть жити на отруйних відвалах рудників. Є рослини – концентратори металів: алюмінію, молібдену, нікелю, свинцю, стронцію. При цьому для запобігання отруєння тканин у рослинах синтезуються специфічні білки (вони визначають стійкість до високих концентрацій металів), змінюються кількість і якість кореневих виділень, важкі метали зв'язуються в клітинах дубильними речовинами й органічними кислотами.
Механізми підтримки гомеостазису історично закріплені і спрямовані на підвищення стійкості організму в онтогенезі, що забезпечує успіх у відтворенні потомства. Розвиток – це боротьба двох протилежних тенденцій – збереження гомеостазису і пошук нових організаційних форм, що зменшують локальну ентропію.
Етапність розвитку органічного світу, на якій значною мірою базується періодизація геологічної історії, – твердо встановлений факт. Однак загальна теорія етапності розроблена ще дуже слабко, особливо це стосується найбільш принципового її розділу "Про закономірності переходу від одного етапу до іншого". Дотепер звичайно недооцінюються зміни біоценотичних зв'язків в екосистемах минулого, що викликалися появою нових груп організмів. Разом з тим надзвичайно велика увага приділяється можливій ролі глобальних катастроф.
Відповідно до концепції переривчастої рівноваги, розробленої американськими дослідниками С. Гоулдом, Н. Елдриджем і С. Стенлі, еволюція, у всякому разі на видовому рівні, принаймні в 95% випадків йде не безупинно, а свого роду стрибками. Є думка, що види залишаються практично незмінними протягом буквально мільйонів років, а потім за кілька десятків чи сотень років відбувається формування нових видів. У світлі такої концепції перехід від віщу до віщу відбувається не за допомогою стрибка в одному поколінні, а шляхом нагромадження мутації і добору.
Усяка значна зміна екологічних умов спричиняє перебудову всієї організації суспільства тварин. Наприклад, у тварин, що ведуть самотній спосіб життя, у разі потреби виникає сувора ієрархічна структура. У період недостачі корму така організація суспільства визначає черговість доступу до їжі. Домінування може не тільки розділяти, але й поєднувати тварин, воно сприяє процесу локалізації, утворенню структури в суспільстві замість агресивних взаємодій особин.
Біологічні системи мають здатність зберігати і передавати інформацію у вигляді структур і функцій, що виникли в минулому в результаті тривалої еволюції. Відкрито рухливі генетичні елементи, які виявилися вплутаними у таких загальбіологічних явищах, як азотфіксація, злоякісний ріст клітин, робота імунної системи і пристосування бактерій до антибіотиків, нестабільні мутації, материнська спадковість.
Нестійкий, нестабільний стан гена, коли він починає мутувати у десятки, сотні разів частіше звичайного, пов'язано не зі змінами всередині самого гена, а з уведенням в район його розташування певного "контролюючого" елемента, здатного блукати по хромосомах. Ці елементи впливають на "вмикання" і "вимикання" генів, тобто на темп спадкової мінливості. Одне з наqдивовижніших відкриттів для генетиків в останні 15–20 років полягало в усвідомленні повсюдності рухливих елементів, спільності їхньої будови і причетності до найрізноманітніших генетичних явищ.
Рухливі гени мають повтори на кінцях. Такі генетичні тексти, обрамлені повторами, починають вести своє, окреме від загальної спадкової системи життя. Саме такого роду структури одержують можливість збільшувати число своїх копій у хромосомах. Вони підкоряють своєму звучанню прилеглі гени, які або замовкають, або посилюють активність, або починають працювати в іншому режимі. Включивши до свого складу ділянку ДНК, відповідальну за самоподвоєння, рухливий елемент перетворюється на плазмиду, що самостійно розмножується поза дочірньою хромосомою в бактеріях і поза ядром у клітинах вищих організмів. У класичній генетиці: мутації виникають випадково; їм піддаються одиничні особини; їхня частота дуже мала. У "рухливій генетиці" зміни не випадкові, залежать від типу рухливого елемента; їм піддаються багато особин; їхня частота велика, може досягати десяти відсотків. Саме з мобільністю активних елементів пов'язують виявлені в природних популяціях дрозофіл регулярні спалахи мутації певних генів. Темп мутаційного процесу непостійний, так, час від часу популяції або види вступають у "мутаційний" період.
Найразючіше відкриття в генетиці за останній час – це можливість за допомогою мобільних елементів переносити гени чи групи генів від одних видів до інших (іноді до найдальших), тобто завдяки елементам, які переміщуються, генофонди всіх організмів об'єднані в загальний генофонд усього живого світу. Це особливо яскраво продемонстрували плазмиди з детермінантами стійкості до антибіотиків у колосальному експерименті, мимоволі поставленому людиною на бактеріях.
За допомогою генсектицидів людина розширює експеримент на комахах, і у відповідь їхні популяції, ймовірно, охоплюються певними генетичними елементами, що швидко поширюються і підвищують стійкість організму ("генетична експансія"). Гадають, що колись у клітинах комах оселилися бактерії – симбіонти, що поступово передали більшість своїх генів у ядро і перетворилися в мітохондрії і пластиди. Це чудовий приклад перенесення генів від про- до евкаріотів.
Здатність клітин одного виду сприймати ДНК від інших, іноді еволюційно далеких видів, можливість горизонтального перенесення генів вважається "одним з головних чудес XX століття". Класична генетика говорить: кожен ген розташовується на своїй хромосомі і займає на ній строго фіксоване положення. Зараз відомо багато варіантів елементів, які переміщуються, можуть змінювати своє місце на хромосомі і навіть переміщатися з хромосоми на хромосому. У такий спосіб можуть народжуватися нові ознаки організму.
Однак здатність системи обмінюватися інформацією із зовнішнім середовищем, збільшувати або зменшувати число елементів-ознак, зберігати стійкість ще не робить цю систему такою, що розвивається. Породжувана нерівноважними зовнішніми умовами нестійкість приводить до збільшення інтенсивності дисипації, внаслідок чого створюються умови виникнення нової нестійкості. Іншими словами, у системі збільшується інтенсивність протікання деяких необоротних процесів, завдяки чому й відхилення системи від рівноваги стає ще більшим. Це означає, що ймовірність існування такого класу флуктуацій, стосовно яких нові процеси стають нестійкими, зростає.
З іншого боку, якби в результаті виникнення нестійкості інтенсивність дисипації знижувалася, то система за своїми властивостями наблизилася б до деякої рівноважної замкнутої системи, тобто до стану, у якому загасають будь-які флуктуації. Цей механізм можна зобразити в такий спосіб (І. Р. Пригожин, І. Стенгерс): інтенсивність дисипації, тобто збільшення ентропії, можна пов'язати з інтенсивністю зростання числа нових елементів-ознак у системі. Якщо флуктуації викликають інтенсивне зростання нових елементів і між ними не встигають утворюватися зв'язки, організація системи порушується, ентропія зростає, система стає структурно нестійкою. Існування нестійкості можна розглядати як результат флуктуації, що спочатку була локалізована в малій частині системи, а потім поширилася і привела до нового макроскопічною стану.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Концепції сучасного природознавства» автора Бобильов Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дисипативні структури і явища самоорганізації“ на сторінці 1. Приємного читання.
