Розділ «2.3 Географія та основні характеристики цивілізацій стародавнього сходу»

Новим історичним явищем стає місто. Урбанізація — невід'ємна риса цивілізації. Місто виникло як географічний осередок економічного, політичного, військового й культурного тяжіння. У місті здійснювався обмін продуктами ремесла й землеробства між двома секторами економіки; у місті функціонували органи влади, державний апарат; місто — це місце перебування головного місцевого божества, державних і храмових шкіл. Великі міста обгороджувалися захисною стіною, у центрі розташовувалися цитадель, фортеця. Місто стало уособленням високого рівня побутової культури, осередком розваг, земних радостей і побутового комфорту.

Давньосхідне місто — це, як правило, відкритий "соціальний простір", в якому є місце для людей різних національностей, етносів, де змішуються різні культури, традиції, де переборюється консерватизм, традиційність психології общинника, де швидко розвиваються й змінюються цінності, де необхідним є високий рівень критицизму, самоаналізу, інтелекту.

Разом з тим особливості "культурного простору" ранніх давньосхідних цивілізацій пов'язані із збереженням значних слідів міфологічної свідомості, якій властиві образність, недостатній розвиток абстрактних понять, категорій, невміння розрізнити закономірне й необхідне, аналізувати причин по-наслідкові зв'язки, домінування асоціативного мислення за аналогією, орієнтація на традиційність, а не на новації, антропоморфізм. Дуже повільно відбувався у свідомості процес розчленування природного й людського, подолання злитості людини з природою. Про це свідчить відсутність пейзажу в образотворчому мистецтві Давнього Близького Сходу III тис. до н.е., словесних описів природи в ранній художній літературі. На цьому етапі світ речей ще не відділявся від світу людей; речі наділялися людськими якостями, а людина — якостями речей, що їй належали. Тільки в II тис. до н.е. в давньоєгипетському живописі з'являється пейзаж, що свідчить про поступове розрізнення у свідомості людей природного й людського.

Людина давньосхідних цивілізацій жила у світі, в якому надзвичайно тісно перепліталися земне й божественне, світ людей і світ богів. За віруваннями людей того часу, незліченна кількість богів постійно втручається в повсякденне життя людей і людина повністю від них залежить. Тому божественними знаменнями цікавилися, їх боялися, намагалися уникнути. Цим пояснюється інтерес до пророкувань віщунів, ворожок, астрологів. Незважаючи на це, поступово накопичувався й певний досвід об'єктивного пізнання світу.

Основна тенденція в розвитку духовної культури давньосхідних цивілізацій — зростання індивідуалізації свідомості, наростання антропоцентризму духовної культури, що виявлялося в посиленні інтересу до людини, її свідомості, психології, внутрішнього світу, до людського тіла. Людина починає усвідомлювати себе як індивідуальність, як самоцінність, як особистість, що постійно вирішує проблему вибору оптимальної лінії своєї поведінки в колективі, у суспільстві, у природі. Тепер уже не тільки родова община протистоїть природі, але виникає ще одне фундаментальне протиріччя — протиріччя між індивідом і родом. Виникає проблема вибору індивідуальних цінностей, сенсу життя, місія людини в суспільстві й системі Космосу. Індивідуальність усвідомлюється часто як самітність людини, її протистояння долі, фатуму. У цих умовах формується героїчний епос, у центрі якого — образ героя, напівлюдини-напівбога. Герой кидає виклик не тільки людям, але й самим богам; він може перебороти все, крім одного — своєї долі.

Протиставлення героя і богів, героя і Космосу, героя і Хаосу, героя і юрби є свідченням того, що раціоналізація свідомості піднялася на новий рівень — рівень теоретичного усвідомлення відносин між людиною і світом, рівень самосвідомості Міф трансформується в раціональний Логос (Науку). На цьому шляху поступово зароджується наука, спочатку, зрозуміло в найпростішій формі — у формі протонауки.

2.3.9 Від міфу до науки

В епоху формування класів і ранньокласових суспільств духовна культура перебуває в стані переходу від міфологічного первісного мислення до нового історичного типу культури.

Раціональні форми сприйняття світу поступово й повільно змінювали й переборювали міфологічну свідомість. Це зміни добре прослідковуються в одній з головних тем первісної міфології — темі творення Світу (Космосу) з Хаосу. Міфологічні уявлення про Світ і Космос, як уже зазначалося, пронизували все життя первісного колективу. Хаос асоціювався з неорганізованою, ворожою людині темною силою, що лякала своїм зв'язком зі світом померлих. При цьому в кожній родовій традиції існували свої конкретні уявлення і про Хаос (первинний океан, світова пітьма, безодня, вічна ніч, земна твердінь, підземний світ й ін.), і про Космос (світове дерево, світове яйце, світова гора, небесний звід, шлюб неба й землі й ін.). Спосіб життя первісних родових колективів підпорядковувався загальній лінії міфологічного сюжету про зв'язок Хаосу з Космосом.

Міфологічні образи періодичного втручання сил Хаосу в космічну організацію згодом трансформувалися в систему уявлень про світові цикли. Ця система (у різних варіантах) згодом увійшла в усі ранні філософські вчення. Виникло поняття світової катастрофи, що опосередковує собою перехід від одного космічного циклу до іншого. Загибель світу, катастрофа — це перемога сил Хаосу над космічно організованим цілим, над людиною, над суспільством. Але катастрофи не вічні. Космос відновлюється з Хаосу, і починається новий період космічного розвитку, новий його цикл. Уявлення про світову космічну катастрофу органічно інтегрувалися і з новими структурами свідомості — абстрактними категоріями майбутнього, простору, часу й космосу. Ще в ранньокласовому суспільстві сформувалися такі важливі загальні поняття (категорії), як "далечінь", "нескінченність", "ніщо", "буття*, "небуття", "суще" й ін. Виникнення таких широких абстракцій (понять, категорій) стало однією з найважливіших передумов становлення природознавства.

Розвиток критичних функцій мислення, самосвідомості, прагнення до обґрунтування знання, становлення загальних понять, категорій мислення — все це пізнавальні передумови генезису природознавства. Ці передумови формувалися насамперед у процесі подолання ряду протиріч у системі свідомості, у першу чергу — між міфологічним баченням світу й раціональним знанням, яке постійно накопичувалося, а також абстрактним мисленням. У самій системі міфології відбувався процес раціонального упорядкування й систематизації суперечливих один щодо іншого міфів. Така перебудова була нагальною потребою часу, так як зростаючі практичні потреби вимагали постійного розширення масиву раціональних знань.

Подолання цих протиріч відбувалося шляхом систематизації і логічного упорядкування міфів (подолання або усунення протиріч, що виникали між окремими міфами, між міфологією і дійсністю, що ускладнилася), нагромадження, узагальнення й систематизації раціональних знань (їх узгодження з усіма іншими компонентами духовної культури), розвитку абстрактного мислення, категоріального апарату свідомості, критичної функції розуму, прийомів обґрунтування знання, сфери самосвідомості.

Завдяки цим перетворенням формувалися відповідні пізнавальні передумови становлення науки. Перші три з них (систематизація міфів, нагромадження й узагальнення раціональних знань, розвиток категоріального апарату свідомості) сформувалися вже в перших цивілізаціях Давнього Сходу — у Стародавньому Єгипті й Стародавньому Вавилоні. Четверта передумова (ідея раціонального обґрунтування знання як найважливіша умова виникнення теоретичної самосвідомості) формується вже пізніше — у період давньогрецькій цивілізації.

2.3.10 Астрономічні знання стародавнього Єгипту й Межиріччя

У Стародавньому Єгипті зв'язок між небесними явищами й сезонами року був усвідомлений дуже давно, очевидно, ще в період Стародавнього царства. Провісником нового року в давніх єгиптян був Сиріус. Перша видимість Сиріуса на ранковому небі (геліактичний вихід Сиріуса) спостерігалася за кілька тижнів до розливу Нілу (близько 20 липня), виходу його з берегів, повені, тобто найважливішої події в єгипетському сільськогосподарському році. Ці землеробські спостереження були першим кроком на шляху становлення наукової астрономії.

В епоху Середнього царства (2052-1786 pp. до н.е.) були розроблені діагональні календарі (декани) — зоряний годинник, призначений для визначення часу за зірками.

Згодом декани перекочували в астрономічну літературу, де вони виступали в новій формі й новій ролі — богів, які визначають долі людей. Погляди єгиптян значною мірою вплинули на становлення давньогрецької астрономії.

Ще вищого рівня розвитку порівняно із Стародавнім Єгиптом астрономія досягла у Вавилоні й Ассирії. Так, у Месопотамії на початку III тис. до н.е. було створено місячний календар, а через тисячу років — місячно-сонячний. До місячного року час від часу додавався додатковий "високосний" місяць, щоб зрівняти його із сонячним роком. Вавилонянам (халдеям) уже було відомо, що вісім сонячних років приблизно відповідають 90 місяцям. Точність визначення тривалості місяця тут становила 2 хв., а середня тривалість року лише на ЗО хвилин відрізнялася від справжньої тривалості тропічного року в середині V ст. до н.е. У VII ст. до н.е. давньовавилонські астрономи навчилися передбачати місячні затемнення. Астрономи Межиріччя ще не були знайомі з геометричною моделлю Сонячної системи і тому не вміли точно передбачати сонячні затемнення. Вони могли лише прогнозувати можливість цього астрономічного явища.

Найвизначнішим досягненням давньовавилонської астрономії став розвиток математичних методів для попереднього обчислення положень Сонця, Місяця й планет на небосхилі, а також часу настання затемнень та інших небесних явищ. На Давньому Сході розвиток астрономічних знань найтіснішим чином був пов'язаний із цілями й задачами астрології.

2.3.11 Вавилонська математика та її застосування у фізиці