Розділ III КРИМІНАЛЬНИЙ ЗАКОН

Конкретною особою злочину могла бути будь-яка вільна людина, крім холопа (холопи — підневільні люди, і за їх дії відповідав господар). Разом з тим згідно зі статтями 3–5 «Руської Правди» відповідати за вбивство могла й громада, якщо вбивство вчинене на її території невідомим злочинцем або відомим, якого вона відмовлялася видати князю. Якщо член громади вчинив вбивство при розбої, то за статтею 7 «Руської Правди» громада була зобов’язана видати злочинця разом із сім’єю княжому суду на «поток і разграблєніє», що полягало у позбавленні особистих та майнових прав, тобто у вигнанні з краю та позбавленні майна, а якщо речей не вистачало на покриття стягнення, то вбивцю поневолювали, а сім’ю продавали у холопи.

Передбачала «Руська Правда» і прообраз інституту співучасті у вчиненні злочину, оскільки міра покарання залежала від того, чи був вчинений злочин однією особою, чи кількома.

«Руська Правда» започаткувала й інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності. Так, згідно зі статтею 19 громада не платила штрафу (дикої віри), якщо на її території було знайдено лише людські кістки (скелет) або труп людини, яку ніхто не знав.

Литовський князь Ольгерд, який допоміг Русі вигнати татар, включив усі закони і звичаї Київської Русі до Статуту Князівства Литовського. Русь за своїм законодавством — Статутом Князівства Литовського та паралельно діючими Магдебурзьким правом (Зерцяло Саксонське) та польським законодавчим актом «Порядок» — діяла до 1654 р. та й після цього, оскільки московський цар Олексій Михайлович залишив давні правила й закони, однак паралельно поширив і дію законів Московії.

Цар Петро І, а згодом і Петро II, зобов’язав об’єднати Магдебурзькі, Литовські статути і права, за якими судив малоросійський народ, оскільки вони начебто суперечили одне одному, і також перекласти їх російською мовою, для чого було створено спеціальну комісію з українських фахівців.

Пропрацювавши 15 років, комісія у 1743 р. створила досконалий на той час проект зведеного закону, що дістав назву «Права, по которым судится малороссийский народ», до якого увійшли найбільш досконалі норми з п’яти законодавчих збірників: Статуту Литовського, Магдебурзького права, польського «Порядку», українських звичаєвих норм. Цей визначний законопроектний акт міг регулювати всі тогочасні суспільні відносини в Україні, і весь був підпорядкований пануванню права. 27 липня 1744 р. законопроект було подано до російського Сенату, де пролежав без розгляду і затвердження двадцять років. 15 квітня 1842 р. Державна Рада Росії затвердила права й установи Малоросії, що вже остаточно припинило дію Статуту Литовського та інших давніх прав в Україні. В означений період в Україні почав діяти кримінальний закон Російської імперії «Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1845 г.», який в редакції 1885 року діяв до 1917 року.

Перша Українська Народна Республіка (УНР), яка проіснувала від 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р., не встигла видати жодного кримінального закону.

За радянської доби в Україні видавалися окремі кримінальні закони, але практично одразу — від 1919–1920 рр. — почалася рецепція кримінального законодавства РРФСР у законодавство радянських республік. Так, керівні засади з кримінального права РРФСР від 12 грудня 1919 р. за Циркуляром Народного Комісаріату УРСР від 4 серпня 1920 р. були без жодних змін рецепційовані в Україні.

Керівні засади містили загальні норми кримінального права. Так, основою кримінальної відповідальності вважалося встановлення у діях особи суспільної небезпечності для соціалістичного ладу. Визначення конкретних видів злочинів, по карання за їх вчинення пов’язувалися в основному з правотворчістю судових органів. Суд зобов’язаний, говорилося в ст. 11 цього документа, встановити, «наскільки саме діяння в умовах часу і місця порушує основи суспільної небезпеки».

У ході застосування окремих кримінальних законів (про хабарництво, про спекуляцію, про полохливий дзвін тощо) діяв принцип революційної доцільності. Законним вважалося все, що було корисно для революції, у тому числі й запроваджений «червоний терор». Характерним з цього приводу є таємний лист В. Леніна до В. Молотова, адресований членам Політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1919 р., в якому пропонувалося «… провести секретное решение сьезда о том, чтобы изьятие ценностей, в особенности самих богатых лавр, монастырей и церквей должно бить произведено с беспощадной решительностью, безусловно ни перед чем не останавливаясь и в самий кратчайший срок. Чем большее число представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать».

У 1922 р. було прийнято Кримінальний кодекс РРФСР. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет постановою від 23 серпня 1922 р. визнав за необхідне об’єднати всі каральні постанови в Кримінальний кодекс УРСР, прийняв — з метою встановлення єдності кримінального законодавства радянських республік — за основу КК РРФСР і постановив ввести в дію Кримінальний кодекс УРСР від 15 вересня 1922 р., який складався із Загальної та Особливої частин. У Загальній частині давалося визначення злочину; встановлювалася відповідальність лише за наявності умислу або необережності; давався перелік покарань, нижча й вища межа покарання тощо.

В Особливій частині КК УРСР було об’єднано й систематизовано норми про конкретні злочини та встановлено покарання за їх вчинення. Одним із недоліків кримінального права того періоду було те, що основою відповідальності вважався «небезпечний стан особи», а не лише вчинення злочинного діяння.

Від утворенням у 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік офіційно законодавче формування кримінально-правової політики належало вищим органам державної влади СРСР щодо основ кримінального законодавства та боротьби з найбільш небезпечними злочинами: контрреволюційними, воєнними та ін.

На ґрунті «Основних начал з кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 р.» у союзних республіках були ухвалені нові кримінальні кодекси, які у незмінному вигляді включали всі загальносоюзні кримінальні закони. Тому Загальна частина цих кодексів, у тому числі КК УРСР 1927 р., складалася з «Основних начал… 1924 р.», а Особлива — із загальносоюзних законів та власних законів республіки, які теж було зорієнтовано на норми Особливої частини КК РРФСР.

В «Основних началах…» сформульовано завдання кримінального законодавства, визначено межі дії цього законодавства, проведено розмежування компетенції у сфері кримінального законодавства між Союзом РСР і союзними республіками. Вони охоплювали статті про необхідну оборонну і крайню необхідність, про стадії розвитку злочинної діяльності, про співучасть та давність кримінального розслідування; містився перелік заходів соціального захисту судово-виправного характеру.

Серйозною вадою «Основних начал… 1924 р.» виявилась наявність норми (ст. 22), яка надавала суду право застосовувати заслання та вислання щодо осіб, визнаних соціально небезпечними. Такі заходи застосовувалися за пропозицією органів прокуратури незалежно від притягнення особи до судової відповідальності за вчинений злочин, а також тоді, коли особа, яка обвинувачувалася у вчиненні злочину, була виправдана судом, але визнана суспільно небезпечною. Було збережено можливість застосовувати кримінальний закон за аналогією. Більше того, деякі закони, відступаючи від принципу індивідуальної відповідальності, передбачали кримінальну відповідальність особи за відсутності в її діях будь-якого злочину та вини, а лише за те, що вона перебувала в родин них стосунках з тим, хто вчинив злочин. Так, у ч. 2 ст. 16 Закону про зраду Батьківщини 1934 р. передбачалось, що у разі втечі або перельоту за кордон військовослужбовця повнолітні члени його родини (які нічим зраднику не допомагали і не знали про злочин) підлягали кримінальному покаранню у вигляді позбавлення виборчих прав і заслання до далеких районів Сибіру на п’ять років.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 р. відобразили початок демократизації радянського суспільства і відмови від тоталітарної системи правління. Була анульована аналогія в кримінальному законодавстві і тим самим виключена можливість притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, не передбачені кримінальним законом, закріплено положення про те, що кримінальній відповідальності і покаранню піддягає лише особа, винна у вчиненні злочину; наголошено неприпустимість застосування кримінального покарання за рішенням будь-яких органів, крім суду.

В Україні у 1960 р. було прийнято новий. Кримінальний кодекс. Однак до проголошення 1991 року незалежності та створення самостійної держави України кодекс зберігав деякі антидемократичні риси радянської тоталітарної системи. Окремі його норми суттєво обмежували основні права людини, зокрема, право вільного переміщення та вибору місця проживання, право займатися підприємницькою діяльністю, право на свободу світогляду і віросповідання, право на свободу слова тощо. Наприклад, була передбачена кримінальна відповідальність за антирадянську агітацію і пропаганду (ст. 62), за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський лад (ст. 1871), за порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (ст. 138), за порушення правил паспортної системи (ст. 196), за заняття бродяжництвом або жебрацтвом, або ведення іншого паразитичного способу життя (ст. 214 КК) тощо.

§ 4. Структура кримінального закону

Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин — Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і Кримінальний кодекс України 2001 року.