Розділ I ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ЗАВДАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. НАУКА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття та предмет кримінального права

Поняття «кримінальне право» прийнято розглядати у двох значеннях: 1) позитивне (об’єктивне) кримінальне право як галузь законодавства, що знаходить свій вияв у цілісному і єдиному законодавчому акті — Кримінальному кодексі України; 2) кримінальне право як галузь юридичної науки, що знаходить свій вияв у механізмі регулювання кримінально-правових відносин; вивченні вітчизняного кримінального закону і судової практики; теорії та історії кримінального права, науковому аналізі кримінально-правових норм, судових прецедентів і кримінального права зарубіжних країн.

Позитивне кримінальне право України має такі характерні риси: 1) його норми встановлюються лише вищим органом законодавчої влади — Верховною Радою України; 2) воно знаходить свій вияв у законах, які зведено (кодифіковано) до єдиного джерела Кримінального кодексу України; 3) метод реалізації кримінального закону специфічний, притаманний лише цьому законові, — це головним чином загроза покарання і його застосування за порушення кримінально-правової заборони.

Позитивне (об'єктивне) кримінальне право України — це сукупність юридичних норм (правил поведінки), що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили.

Кримінальне право України поділяється на дві відносно самостійні частини — Загальну та Особливу.

Характерною особливістю правових норм та інституцій Загальної частини кримінального законодавства є те, що вони мають широку царину дій — вони поширюються на всі приписи Особливої частини кодексу. Це норми загального значення. Вони визначають: завдання Кримінального кодексу України; підстави кримінальної відповідальності; чинність КК щодо злочинів, вчинених на території України або за її межами; чинність кримінального закону у часі; поняття злочину; класифікацію злочинів; види та стадії вчинення злочину; вину та її форми; співучасть у злочині; загальні засади призначення покарання; види покарань тощо. Сутність і призначення норм Загальної частини Кримінального кодексу виявляються лише в органічній єдності з положеннями його Особливої частини.

Особлива частина Кримінального кодексу відбиває ієрархію цінностей у сучасному українському громадянському суспільстві, захист яких гарантує держава. Особлива частина кодексу містить конкретні норми, які забороняють вчиняти те або інше суспільно небезпечне діяння. Порушення такої заборони передбачає відповідне покарання. При цьому майже всі диспозиції статей Особливої частини кодексу визначають діяння з боку однієї особи — виконавця злочину. Умови кримінальної відповідальності за навмисне вчинення одного й того самого злочину спільними діями кількох осіб (співучасниками) описано в Загальній частині КК (ст. 29).

Загальна та Особлива частини Кримінального кодексу нерозривно пов’язані між собою і становлять єдину галузь права — кримінальне право.

Застосування норм Особливої частини можливе лише на основі положень, що містяться у нормах Загальної частини Кодексу. Наприклад, вирішення питання про кримінальну відповідальність за готування до злочину і замах на вчинення злочину дано в ст. 16 КК. У ній міститься загальне положення, відповідно до якого кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на «чинення злочину настає за ст. 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини кодексу, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Це означає, що у разі, скажімо, замаху особи на крадіжку чужого майна дії такої особи мають кваліфікуватися за ст. 15 і ч. 1 ст. 185 КК.

Якщо ж, наприклад, злочин було вчинено за участю співучасників (організатора, підбурювача чи пособника), то кримінальна відповідальність їх буде визначатися за відповідною частиною ст. 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини кодексу, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. Такі співучасники, скажімо, крадіжки чужого майна, яку вчинив виконавець, відповідатимуть: організатор — за ч. 3 ст. 27 і ч 1 ст. 185, підбурювач — за ч. 4 ст. 27 і ч. 1 ст. 185, пособник — за ч. 5 ст. 27 і ч. 1 ст. 185, а виконавець крадіжки — за ч. 1 ст. 185 КК.

Кримінальне право вивчає не лише норми кримінального закону, а й застосування цих норм правоохоронними органами та судом, тобто їх дію. Внаслідок дії кримінально-правової норми виникають кримінально-правові відносини між державою і особою, яка вчинила злочин, що і породжує кримінальну відповідальність.

Кримінальна відповідальність є правовим наслідком небезпечного діяння, за яке діюча особа має відповідати з моменту вчинення самого діяння. З цього моменту стає можливим застосування до такої особи заходів правового впливу.

Інакше кажучи, з моменту вчинення злочину держава вступає у кримінально-правові відносини з конкретною особою — суб’єктом злочину. Суб’єктами кримінально-правових відносин є, з одного боку, держава, а з другого — особа, яка вчинила злочин.

Отже, предметом кримінального права є відносини, які виникають внаслідок вчинення злочину і застосування відповідного за формою та змістом покарання за його вчинення.

§ 2. Метод кримінального права

Специфічні, властиві лише кримінальному праву відносини між особою, яка вчинила злочин проти особистих благ людини, публічних чи приватних прав тощо, і державою, яка охороняє такі блага й інші суспільні цінності, регламентуються також специфічним, притаманним лише кримінальному праву методом, — застосуванням з боку держави до особи злочинця санкції кримінально-правової норми, тобто покарання.

Метод правового регулювання — це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються та охороняються відносини між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами і державою.

Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується лише до особи, яка вчинила злочин, як правило, шляхом покарання. Кримінально-право вий метод застосовується лише в тому разі, коли: 1) вчинене діяння є суспільно небезпечним і відповідно до закону містить склад конкретного злочину; 2) особа, яка вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого законом віку і підлягає покаранню. У деяких випадках, передбачених законом (ст. 74, 75, 79, 84 та ін.), суд може звільнити особу від покарання та його відбування.

Не можна застосовувати кримінально-правовий метод до особи, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння була у стані неосудності. До такої особи суд може застосувати примусові заходи медичного характеру, що передбачені ст. 94 КК.