Розділ XVIII ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

§ 1. Загальні засади призначення покарання

Після того як у ході судового розгляду кримінальної справи буде доведено, що в діянні підсудного є конкретний склад злочину, і дано правильну відповідно до закону кваліфікацію такого злочину, суд, за загальним правилом, має вирішити питання про вид та розмір покарання винного.

Суд на підставі, в першу чергу, положень, передбачених ст. 65 КК, призначає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) у відповідності до положень Загальної частини Кодексу; 3) з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, способу та мотиву вчиненого злочину, характеру та розміру заподіяної шкоди та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Сформульовані положення названі в ст. 65 КК загальними засадами призначення покарання. До зазначених засад призначення покарання мають безпосереднє відношення такі принципи кримінального права, як законність, вина особи, гуманність та справедливість. В цьому плані на особливу увагу заслуговує обов’язок суду призначати справедливе покарання. Неприпустимою є діяльність суду за принципом «чим суворіше — тим справедливіше», який нерідко застосовувався тоталітарними режимами.

Справедливість покарання — це об’єктивне, неупереджене, насправді законне застосування до громадянина, який вчинив злочин, виду та розміру покарання, які відповідають морально-етичним і правовим нормам. У науці кримінального права пануючим є положення щодо справедливості покарання, за яким: а) покарання має відповідати тяжкості вчиненого злочину, суспільній небезпечності особи винного та обставинам, що пом’якшують або обтяжують покарання; б) покарання має забезпечувати однаковий (рівний) для будь-кого із громадян обов’язок понести за вчинений злочин відповідальність в межах санкції відповідної статті кримінального закону; в) застосування більш суворого виду покарання як альтернативного, що зазначене у санкції статті Особливої частини КК, можливе лише тоді, коли менш суворий вид покарання не може забезпечити виправного впливу на злочинця; г) покарання за вчинення особливо тяжкого злочину, пов’язаного із посяганням на життя людини (ст. 64 — довічне позбавлення волі), має забезпечити довгочасну ізоляцію такої особи від суспільства, створюючи тим самим безпеку для життя багатьох людей.

1. Призначення покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, означає, що суд має виходити із санкції тієї статті, за якою кваліфіковано вчинений злочин. У санкції такої статті (частини чи пункту статті) визначається один чи кілька основних видів покарання і, як правило, його межі. Всі санкції статей КК є альтернативними або відносно визначеними. У них передбачено кілька основних, різних за своєю суворістю покарань, а іноді — ще й одне чи кілька додаткових покарань. Суд, виходячи з принципу справедливості покарання, має застосувати більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин лише тоді, коли менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження нею нових злочинів.

При цьому суд, як правило, не має права призначати інший вид основного покарання, не передбачений певною статтею Особливої частини КК або вийти за межі максимального строку (розміру) покарання, зазначеного в санкції такої статті. Лише за наявності виняткових обставин справи та з урахуванням особи винного суд має право на підставі ст. 69 КК призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м’якого виду покарання, а також на підставі ст. 75 КК може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Можливість призначення більш суворого покарання, ніж передбачено конкретною статтею Особливої частин КК, припустима лише при складанні покарань за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків (ст. 70–71). Однак і в цьому випадку, наприклад, за сукупністю вироків, загальний строк покарання у вигляді позбавлення волі має: а) не перевищувати п’ятнадцяти років; б) якщо ж хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більший п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років; в) при складанні покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань — менш суворі покарання поглинаються довічним позбавленням волі.

2. Призначення покарання у точній відповідності до положень Загальної частини КК. У цьому разі суд має керуватися ст. 50 щодо мети покарання, ст. 70 і 71 щодо призначення покарання відповідно за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків, ст. 75 щодо звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо. Разом з тим у передбачених законом випадках суд, крім основного покарання, до засудженого в одному випадку може, а в другому — зобов’язаний застосувати одне чи кілька додаткових покарань.

3. Призначення покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом’якшують і обтяжують покарання. Характер суспільної небезпечності вчиненого злочину визначається антисоціальною спрямованістю тієї чи іншої групи злочинів і залежить головним чином від об’єкта злочинного посягання та його місця у системі цінностей, що охороняються кримінальним законом, а також від класифікаційної категорії злочину та співвідношення санкції статті за вчинений злочин із санкціями статті за вчинення іншого однорідного злочину. Наприклад, вбивства як група злочинів проти життя за своїм характером більш суспільно небезпечні, ніж злочини у сфері фінансової діяльності держави або злочини проти власності. Вбивства як злочини проти життя за характером суспільної небезпечності відрізняються від злочинів проти здоров’я.

Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину — категорія кількісна і визначається сукупністю багатьох обставин, притаманних окремому конкретному злочинові. Вона залежить від способу посягання, обстановки вчинення злочину, розміру заподіяної шкоди та від суб’єктивних властивостей вчиненого (форми вини, мотивів, мети) тощо.

Призначаючи покарання, суд має враховувати особу винного. При цьому мають братися до уваги в першу чергу ті властивості підсудного, які він виявив під час вчинення злочину (настирливість, жорстокість, імпульсивність, розгубленість, стан фізіологічного афекту тощо), а також враховуватися особливі, індивідуальні риси підсудного як людини (поведінка в сім’ї, побуті, за місцем роботи чи навчання, риси характеру, вік, стан здоров’я), дані про сім’ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров’я, матеріальний стан сім’ї) тощо. Дані про особу підсудного, які суд врахував при призначенні покарання, мають бути наведені у вироку суду.

Кримінальний закон містить норми, в яких дається перелік обставин щодо самої події вчинення злочину, а також обставин щодо особи злочинця. Одні з цих обставин вважаються такими, що пом’якшують покарання, інші — обтяжують його.

У ч. 1 ст. 66 КК наведено орієнтований перелік обставин, що пом’якшують покарання, а в ч. 1 ст. 67 — дано вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання. Суд при призначенні покарання може, в першому випадку, визнати такими, що його пом’якшують, і обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66; в другому випадку, — при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67.

Крім того, деякі з обставин, зазначених у вищеназваних статтях, водночас вказані і в нормах Особливої частини КК. Наприклад, така обставина, що пом’якшує покарання, як вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого (п. 7 ст. 66), є водночас пом’якшуючою обставиною умисного вбивства (ст. 116 КК); вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою або організованою групою (п. 2 ст. 67) є водночас обставиною, що обтяжує окремі конкретні склади злочинів і надає їм кваліфікованого виду (зокрема, ч. 3 ст. 109, п. 12 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 149, ч. 2 ст. 212). Але будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, і будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, якщо вони передбачені в статті Особливої частини КК як ознаки, що впливають на кваліфікацію злочину, не можуть бути враховані судом ще раз при призначенні покарання як пом’якшуючі або обтяжуючі покарання.

Якщо у процесі судового розгляду справи встановлено наявність і пом’якшуючих, і обтяжуючих обставин, суд призначає покарання з урахуванням як тих, так і інших.

4. Обставини, що пом’якшують покарання. Наявність таких обставин дає змогу суду, по-перше, визначити винному менш суворий вид основного покарання у межах санкції відповідної статті та призначити покарання ближче до найнижчої межі передбаченого строку основного чи додаткового покарання, по-друге, за наявності обставин, що пом’якшують покарання, та з урахуванням інших виняткових обставин справи суд може призначити основне покарання за вчинений злочин нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції, за якою обвинувачується підсудний.

Відповідно до ч. 1 ст. 66 КК, при призначенні покарання обставинами, які його пом’якшують, визнаються:

— з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;