Розділ XXIII ОСНОВНІ РИСИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ІНОЗЕМНИХ КРАЇН (ПИТАННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ)

§ 3. Кримінальне право мусульманських країн

Іслам з усіх світових релігій мабуть найбільш близько стикається з державою і правом. Мусульманське право, яке виникло на його ґрунті, зберігає важливе значення регулятора, внаслідок чого неможливо не звернутись до питань загальної частини кримінального права у цій правовій сім’ї.

Оскільки, як вважається, мусульманське право є відбитком волі Аллаха, квінтесенцією магометанської релігії є шаріат, що складається з двох частин — принципів віри (акід) і принципів права (фікх). При цьому, за переважною думкою дослідників, фікх (або власне мусульманське право) поділяється на дві частини: перша визначає, якою повинна бути поведінка мусульманина до одновірців, у той час як інша містить зобов’язання до Аллаха. Інакше кажучи, Коран[17] і Сунна[18], в основу яких покладено «божі визнання (зізнання)», закріплюють як підвалини віри, так і правила релігійного культу і моралі, що в цілому визначають зміст мусульманського права у юридичному аспекті.

У підґрунтя поняття злочину (у більш широкому розумінні — правопорушення) за мусульманським кримінальним правом (укубатом) було покладено дві принципові ідеї. Згідно з першою вважається, що всі вчинки і навіть думки людей так чи інакше визначаються волею Аллаха. Проте встановлені Божими зізнаннями межі є достатньо гнучкими для того, щоб дозволяти людині у багатьох випадках самостійно обирати конкретні варіанти своєї поведінки. Внаслідок цього, як зазначається в літературі, будь-який серйозний вчинок розглядається як порушення мусульманських заборон, що карається, загальний зміст яких зводиться до захисту п’яти головних цінностей — релігії, життя, розуму, продовження роду та власності.

За другою ідеєю злочин є неслухняністю волі Аллаха. Тому злочинна поведінка розглядається за мусульманським правом не тільки як відхилення від приписів мусульманського права, за яким слідує «земна санкція», ай як гріх, за який винний понесе кару у потойбічному (майбутньому) світі. Саме тому злочин визначається у доктрині мусульманського права як діяння, що (юридично) заборонено і карається Аллахом.

Із зазначеного стає зрозумілим, що відхилення від будь-яких норм, які регулюють поведінку людей, за мусульманським правом є одночасно порушенням релігійних обов’язків. Саме тому за ним не існує жорстких відокремлень між санкціями за такі порушення. Взагалі у мусульманському праві існує єдина галузь права, яку можна позначити як деліктне, коли при кваліфікації деліктів підставою стає не стільки суспільна небезпека скоєного, скільки інші, переважно релігійні критерії.

Самою поширеною, як вважається, є триступенева класифікація, за якою всі правопорушення поділяються на: 1) злочини найбільшої суспільної небезпеки, бо вони посягають на «прав Аллаха» і караються точно визначеною санкцією (наприклад, відсіченням руки, забиванням камінням, смертною карою і четвертуванням); 2) злочини, що теж тягнуть фіксоване покарання, але ними порушуються права лише окремих осіб; 3) всі інші порушення як «прав Аллаха», так і інших осіб, які караються не фіксованою санкцією — тазір[19].

До злочинів першої категорії відносяться наступні сім видів вчинків: перелюбство, вживання спиртних напоїв, крадіжка, розбій, недоказане звинувачення у перелюбстві, відступництво від віри та бунт. Головними злочинами другої категорії є вбивство та тілесні ушкодження незворотного характеру.

Як зазначалось, всі інші злочини за мусульманським правом віднесено до третьої категорії. Проте слід мати на увазі, що у випадках, коли чітко визначене (абсолютне) покарання за злочини, що відносяться до однієї з попередніх категорій, неможливе з якихось причин, або якщо має місце замах на зазначені злочини, тоді вони розглядаються як самостійні злочини третьої категорії.

Ще одна суттєва відмінність злочинів останньої категорії полягає в тому, що відповідальність за перші дві категорії злочинів настає виключно на підставі об’єктивних критеріїв (об’єктивне ставлення у вину), в той час як покарання за злочини третьої категорії вимагає урахування і суб’єктивної сторони злочину.

Питання щодо осудності винної особи вирішується окремо залежно від того, у злочині якої категорії її звинувачують. Характерна особливість тазіра полягає в тому, що він не є системою абсолютно визначених санкцій, внаслідок чого правозастосовний орган може обирати гнучко міру покарання залежно від тяжкості скоєного та даних щодо особи винного. Більш того, при необхідності можуть бути використані кілька видів тазіру. У багатьох випадках тазір застосовується на кшталт визначеного покарання в американському праві, тобто доти, доки злочинець не розкається або не виправиться. Нарешті з урахуванням публічного інтересу дозволяється превентивне покарання тазіром осіб, щодо яких маються достатні підстави підозрювати, що вони можуть вчинити злочин.

Характерною особливістю мусульманського права є те, що навіть загальновідомі кримінальні покарання, такі, наприклад, як позбавлення волі, у мусульманському праві мають значні відмінності. Так, інколи засуджені до позбавлення волі перебувають вдома або у мечеті, не маючи права їх залишати.

Сучасне мусульманське право характеризується значними змінами. Це знаходить своє втілення, зокрема, у тому, що у правових системах найбільш розвинених мусульманських країн закони шаріату поступово втрачають провідні позиції на користь законодавства, побудованого на принципах західноєвропейського права (Туреччина, Єгипет тощо).

§ 4. Кримінальне право держав Далекого Сходу

У літературі висловлено міркування, згідно з яким знайомство з китайським та японським правом здатне допомогти скласти уявлення щодо деяких важливих і характерних елементів загальної далекосхідної концепції права. Саме тому ми обмежимось оглядом кримінального права зазначених країн.

Щоб точніше зрозуміти специфіку кримінального права Японії, слід мати на увазі, що воно складається з трьох частин: 1) право, що міститься у Кримінальному кодексі; 2) спеціальне кримінальне право, тобто норми, які містяться у спеціальних кримінальних законах; 3) норми про кримінальне покарання, що містяться у некримінальному законодавстві (так зване кримінально-адміністративне право, кримінально-господарське, кримінально-трудове законодавство тощо). Ні у кримінальному кодексі, ні в інших джерелах кримінального права Японії визначення злочину не існує. Можна припустити, що за японським кримінальним правом злочином вважається діяння, за яке передбачено кримінальну відповідальність.

Кримінальне право Китаю та його сучасний розвиток визначається загальною стратегією держави на побудову соціалізму з китайською специфікою. Від періоду 1949–1956 рр. бере початок становлення соціалістичного права, з часом у 1957–1976 рр. мало місце панування правового нігілізму у період так званої культурної революції, після чого знову почався період інтенсивного законотворення, коли практично було оновлено кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство. У ст. 10 КК КНР вперше в історії Китаю законодавче закріплено поняття злочину, під яким розуміють всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну цілісність, спричиняють шкоду диктатурі пролетаріату, порушують соціалістичне будівництво, громадський порядок, посягають на загальнонародну власність громадян, їх особистість, демократичні та інші права, а також інші суспільно небезпечні дії, за які у КК передбачено кримінальне покарання.

Таким чином, єдиною ознакою злочину за японським кримінальним правом є його караність, у той час як за китайським кримінальним правом необхідно щонайменше три ознаки: суспільна небезпечність, кримінальна протиправність та кримінальна караність відповідного діяння.

Чинний КК Японії реалізує концепцію, за якою злочином вважається умисна дія. Тільки як виняток з цього правила у ньому передбачено відповідальність за деякі необережні злочини (наприклад, за необережне спричинення смерті особи), хоча визначення змісту положень щодо видів необережності у ньому не передбачено.

У ст. 11 КК КНР зазначено, що злочин визнається вчиненим умисно, коли особа передбачала, що її дії можуть спричинити суспільно небезпечні наслідки, та бажала чи свідомо припускала їх настання. Відповідальність за необережну вину може мати місце лише у випадках, що прямо передбачені в законі. До речі, кількість таких випадків вкрай невелика, внаслідок чого у китайській доктрині вважається, що вирішення питання про наявність або відсутність умислу означає вирішення питання щодо наявності злочину взагалі.