Розділ IX СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ

Ще один хворобливий стан психіки — це розлад психічної діяльності хворобливого характеру, що не підпадає під ознаки названих трьох категорій. До такого розладу психічної діяльності належать найбільш тяжкі форми психопатії; наслідки черепно-мозкової травми (травматична енцефалопатія) тощо.

Належність психічного розладу до тієї або іншої категорії зі згаданих не має самостійного значення для висновку про неосудність суб’єкта. Відповідний висновок може бути зроблено лише за умови, що такі хворобливі зміни психіки призвели до неможливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними.

Встановлення медичного критерію неосудності вимагає дослідження характеру захворювання, що неможливо без спеціальних знань, і тому у таких випадках експертом може бути тільки лікар-психіатр. Однак і для встановлення юридичного (психологічного) критерію потрібне проведення експертизи, оскільки висновок про його наявність або відсутність у кожному разі обґрунтовується за допомогою клінічних психіатричних даних, у чому і виявляється тісний зв’язок обох критеріїв неосудності.

При багатьох психічних хворобах у людини зберігається до певних меж правильне сприйняття навколишнього світу. Для визнання особи неосудною потрібно встановити її нездатність усвідомлювати саме ті суспільно небезпечні діяння, які вона вчинила, будучи психічно хворою.

Питання про осудність (неосудність) завжди вирішується стосовно конкретного діяння. Ніхто не може бути визнаний неосудним взагалі, безвідносно до вчиненого. По-перше, перебіг хронічних психічних захворювань припускає можливість поліпшення стану (ремісії). По-друге, при деяких хворобливих станах психіки, наприклад, при олігофренії, особа може усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку одних своїх дій (таких як заподіяння побоїв, крадіжка) і не усвідомлювати суспільної небезпеки інших дій, які стосуються більш складних відносин (порушень санітарно-епідеміологічних правил).

Інтелектуальна і емоційно-вольова сфери неподільно пов’язані між собою. Сучасна психіатрія вважає, що не існує ізольованого ураження психічних функцій. Однак це не виключає того, що хворобливий розлад психіки може зачіпати переважно ту або іншу її сторону. При деяких хворобах особа в певних межах може критично ставитись до своїх дій, але не в змозі керувати ними, не може утриматись від їх вчинення. Саме тому психологічними критеріями неосудності є як нездатність особи усвідомлювати значення своїх дій (інтелектуальний критерій), так і не можливість керувати ними (вольовий критерій). Обидві ці ознаки у ч. 2 ст. 19 КК України розділені сполучником «або», що підкреслює їх самостійне значення.

Особа визнається неосудною, якщо вказані порушення інтелекту та волі обумовлені хворобливим станом психіки. При цьому не вимагається, щоб саме суспільно небезпечне діяння, стосовно якого особа визнається неосудною, перебувало в прямій причинній залежності від психічного захворювання.

Неосудність обґрунтовується хворобливим станом психіки під час вчинення суспільно небезпечного діяння. Тому неправильним є вживання терміна «неосудний» щодо особи, в якої після вчинення злочину відбувся психічний розлад. Якщо стан психіки такої особи робить неможливим призначення або виконання покарання, до неї можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. При цьому слід зазначити, що сама по собі наявність психічної хвороби не обов’язково зумовлює стан неосудності на момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Скажімо, хворий навіть на такі тяжкі хвороби, як шизофренія, епілепсія та ін., може перебувати у стані ремісії (покращення) і може бути визнаний осудним (обмежено осудним) щодо вчиненого діяння, оскільки буде відсутній психологічний критерій неосудності.

Абсолютна більшість людей не має психічних хвороб. Через те у слідчо-судовій практиці виходять з того, що відсутність у особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, такої хвороби є нормальним, стандартним явищем. Підстави запідозрити психічну хворобу, а отже, й можливий стан неосудності, дає наявність медичних документів про те, що особа раніше лікувалася з цього приводу, її поведінка під час вчинення злочину виглядає немотивованою навіть з позицій злочинця (наприклад, надмірна жорстокість) тощо. Питання про неосудність вирішується судово-психіатричною експертизою, яка проводиться за призначенням слідчо-судових органів на підставі п. 3 ст. 76 КПК України.

Як було зазначено вище, стан неосудності визначається на момент вчинення особою суспільно небезпечного діяння. Однак можливе захворювання особи на психічну хворобу після вчинення злочинного діяння, але до постановлення вироку. Згідно з ч. 3 ст. 19 КК України, не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати її дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона може підлягати покаранню.

§ 4. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність

Згідно з ч. 1 ст. 22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності. По досягненні 16-річного віку особа може нести відповідальність за вчинення будь-якого злочину. Щоправда, на практиці деякі злочини можуть бути вчинені тільки у більш значному віці (наприклад, злочини у сфері службової діяльності, воєнні злочини тощо). Вчинення деяких умисних злочинів (вбивство, тяжкі й середньої тяжкості тілесні ушкодження, зґвалтування, крадіжка, грабіж, розбій, вимагання і деякі інші) тягне кримінальну відповідальність починаючи з 14-річного віку. Вичерпний перелік таких злочинів законодавець дав у ч. 2 ст. 22 КК. Це так званий знижений вік кримінальної відповідальності.

Недосягнення відповідно 16- або 14-річного віку на момент вчинення злочину виключає кримінальну відповідальність незалежно від тяжкості наслідків, що настали. Отже, досягнення особою певного віку є обов’язковою ознакою суб’єкта злочину.

Зазначимо, що досягнення певного віку встановлюється на день, який настає після дня народження, а за відсутності документів у неповнолітнього його вік встановлюється медичною експертизою віку. При встановленні року народження днем народження вважається останній день цього року. У разі визначення віку в межах певного періоду правозастосовні органи мають брати за реальний найменший показник віку цього діапазону (скажімо, якщо вік неповнолітнього визначено в діапазоні від 13 до 14 років, за показник береться 13 років з усіма правовими наслідками цього).

Встановлюючи загальний вік кримінальної відповідальності від 16 років, законодавець враховує, що людина без психічних вад у цьому віці здатна оцінювати фактичну сторону своїх вчинків і їх соціальну значимість, має певний рівень соціальної свідомості, а отже, й спроможна усвідомлювати правові заборони та наслідки їх порушення.

Щодо злочинів, відносно яких встановлений знижений вік кримінальної відповідальності (від 14 років), законодавець враховує можливість усвідомлення вже у цьому віці їх суспільної небезпеки, а також поширеність частини з них саме у цьому середовищі.

У переліку злочинів, за вчинення яких відповідальність настає від 14 років, не передбачено такі тяжкі злочини, як посягання на життя громадського чи державного діяча (ст. 112 КК України), посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаного зі здійсненням правосуддя (ст. 379 КК України). Це можна пояснити прогалиною закону. Враховуючи вичерпний характер переліку злочинів, за вчинення яких може наставати кримінальна відповідальність від 14 до 16 років, дії таких осіб не можуть бути кваліфіковані за ст. 112, 379 КК України, а мають розглядатись як кваліфікований вид умисного вбивства (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України), відповідальність за який настає від 14-річного віку. В іншій частині перелік діянь зі зниженим віком кримінальної відповідальності виглядає обґрунтовано.

Встановлення загального віку кримінальної відповідальності від 16 років не означає, що саме з цього віку настає відповідальність за будь-який злочин, не передбачений ч. 2 ст. 22 КК України. У Кримінальному законі передбачено і такі злочини, які у зв’язку з наявністю особливих ознак суб’єкта або особливостей об’єктивної сторони складу злочину можуть здійснюватись лише повнолітніми особами. Інколи про це прямо говориться у нормі Особливої частини КК України. Наприклад, відповідно до ст. 304 КК України, за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише особа, що досягла 18-річного віку. У ч. 1 ст. 165 КК України встановлена відповідальність повнолітніх дітей за злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків.

Особи, що не досягли 18 років, практично не можуть бути суб’єктами військових і службових злочинів, а також багатьох злочинів, пов’язаних із порушенням різних правил безпеки на транспорті, на вибухонебезпечних виробництвах тощо. Це пов’язано з тим, що законодавством про працю забороняється застосування праці осіб молодше 18 років на роботах, пов’язаних зі шкідливими або небезпечними умовами праці.

Чітке встановлення формалізованої вікової межі кримінальної відповідальності має важливе загальнопопереджувальне значення, є одним із виразів регулюючої функції права і слугує гарантією проти суб’єктивізму і свавілля.