Розділ VIII ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

Обов’язок діяти, що має кримінальне правове значення, може випливати: а) з вимоги закону або іншого нормативного акта; б) із посадового або службового становища; в) із професійного становища; г) із узятих особою на себе юридичних обов’язків діяти відповідним чином. Якщо особа була зобов’язана діяти в певному напрямі або за певних обставин, однак була обмежена потребою виконувати інше зобов’язання, то таку колізію обов’язків вирішують за правилами про крайню необхідність.

Злочинна бездіяльність, яка триває протягом значного періоду часу, має розглядатися за правилами про тривалий злочин.

§ 3. Наслідки злочину

У кримінальному праві злочинні наслідки розглядаються у двох площинах: у площині об’єктивно виявленого злочину та в площині конкретно виписаного в законі складу злочину. Щодо першого положення, то тут злочинні наслідки є об’єктивним виявленням суспільної небезпечності будь-якого злочину, а характер заподіяної злочином шкоди повністю залежить від характеру об’єкта посягання, яким є особисті блага людини та інші соціальні цінності. Злочин завжди посягає на певний об’єкт і завжди спричиняє суспільно небезпечні наслідки або створює реальну загрозу заподіяти йому шкоди. Без виявлення та аналізу суспільно небезпечних наслідків матеріального складу злочину майже неможливо визначити суб’єктивні ознаки складу такого злочину, оскільки наявність певної форми вини особи у вчиненні злочину завжди пов’язана з психічним ставленням суб’єкта злочину не лише до свого діяння, а й до суспільно небезпечного наслідку такого діяння.

Сутність другого положення полягає в тому, що суспільно небезпечні наслідки злочину або вказуються у самій нормі (чи однозначно випливають з її змісту), якою визначається конкретний склад злочину, або не вказуються. Ця відмінність покладена кримінальним правом в основу поділу складу злочину на матеріальні та формальні.

Матеріальним вважається такий склад злочину, в якому передбачено фактичне настання певного наслідку або можливість його настання. Формальний, склад злочину не містить вказівки на будь-які суспільно небезпечні наслідки. У матеріальних складах злочину майже завжди передбачені такі наслідки, які піддаються визначенню, встановленню і, як правило, підрахунку. Такі наслідки пов’язані, зокрема, із заподіянням смерті людині (ст. 236, 237, 291); із заподіянням фізичної шкоди здоров’ю людини (ст. 270–271); з настанням нещасних випадків з людьми, людськими жертвами або загибеллю людей (ст. 236, 237, 291); із спричиненням матеріальної шкоди (ст. 194, 212, 218, 219, 220); порушенням роботи транспорту (ст. 277) тощо.

У формальних складах злочину немає вказівки на наслідки і встановлювати їх при кваліфікації не потрібно. Формальні склади злочинів, як відомо, вважаються закінченими з моменту вчинення самого діяння і, зокрема, тому, що існування суспільно небезпечних наслідків у таких випадках припускається, оскільки злочинів без наслідків не буває. Однак окремі склади злочинів описані в законі як формальні з багатьох підстав, а саме: 1) враховується те, що певні злочинні дії самі по собі, незалежно від їх наслідків, мають дуже високу суспільну небезпеку.

До таких дій належить, зокрема, створення злочинної організації (ст. 255), організація озброєної банди (ст. 257), створення не передбачених законом воєнізованих формувань або груп (ст. 260); 2) в окремих складах злочину виписані дії, які за самою своєю суттю нерозривно пов’язані з небезпечним наслідком, наприклад, викрадення людини (ст. 146); 3) шкідливі наслідки окремих злочинів не піддаються відрахуванню чи визначенню, наприклад, неможливо визначити обсяг або розмір порушення честі і гідності людини; 4) за наявності водночас високого ступеня суспільної небезпеки самої по собі дії та неможливості підрахувати або визначити наслідки такої дії. Характерними щодо цього є, зокрема, посадовий злочин одержання хабара (ст. 368) та провокація хабара (ст. 370).

Крім того, стосовно описаних злочинів припускається, що вони завжди завдають шкоди авторитету та функціональній діяльності державним чи громадським організаціям або законним правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб. Таке положення випливає з структури та сутності закону про злочини у сфері службової діяльності. До обов’язкових ознак об’єктивної сторони загальних видів посадових злочинів (ст. 364, 365 і 367) закон відносить наявність істотної шкоди.

Одержання хабара та провокація хабара — це спеціальні склади злочину щодо загального складу злочину, яким є зловживання владою або посадовим становищем з притаманною їм загальною для будь-якого посадового зловживання владою або посадовим становищем ознакою — наявністю істотної шкоди. Тому законодавець, ґрунтуючись на зазначених підставах, не вимагає її встановлення, склади цих злочинів описав як формальні і тим самим вирішив питання про момент юридичного закінчення злочину, пов’язавши його лише із вчиненням самої дії. Злочинне діяння тягне за собою різні суспільно небезпечні наслідки. В одних випадках вони безпосередньо зазначені у диспозиції певної статті (її частині), в іншому — випливають з її змісту.

У диспозиціях багатьох статей небезпечні наслідки визначаються різною термінологією: «істотна шкода», «тяжкі наслідки», «особливо тяжкі наслідки», «велика матеріальна шкода», «значний» розмір тощо. Визначення багатьох із цих і подібних їм термінів дається у примітці до окремих статей. Наприклад, у примітці 1 до ст. 185 КК дається визначення терміна «повторність» розкрадання майна; у примітці 1 до ст. 368 дано визначення таких понять, що вживаються у цій статті, як «великий» та «особливо великий» розміри хабара.

Настання описаних у законі наслідків в одних випадках є свідченням закінченого матеріального складу злочину, в інших, крім того, вони виконують роль обставин, що надають злочинові кваліфікованого виду. Так, склад злочину масові заворушення, передбачений ч. 1 ст. 294, стає кваліфікованим, якщо описані в ньому дії призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 294).

Вказані в певному складі злочину шкідливі наслідки в кожному конкретному випадку мають бути встановлені і поставлені у вину суб’єктові злочину, якщо між його діянням і наслідками існує причинний зв’язок.

§ 4. Причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками

Проблема причинного зв’язку між явищами, що існують у природі та суспільстві, вирішується філософською наукою. Певні філософські теорії (механістична, діалектичного матеріалізму, ідеалізму

та реалізму) щодо причинності як об’єктивної категорії деякою мірою мають використовуватися наукою кримінального права відповідно до завдання цієї науки. Але філософське поняття причинності не визначальне для вирішення питання про причинний зв’язок у кримінальному праві. Проблема причинності в філософській науці вирішується відповідно до об’єктивних законів природи стосовно причинного зв’язку між її різними явищами. При цьому нерідко об’єктивними закономірностями природи пояснюються і закономірності людського суспільства.

Наука кримінального права, виходячи з розуміння суті причинності між явищами природи, має розв’язувати проблему причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням людини і наслідками такого діяння (об’єктивний критерій), пов’язуючи розвиток такого зв’язку з волею цієї людини, з її можливістю (неможливістю) передбачати наслідки свого діяння і бажанням або небажанням певних наслідків від вчинення такого діяння (внутрішній критерій). Внутрішній критерій не пов’язаний із законами природи про причинність, оскільки людина є часткою тієї природи, яка володіє вищим інтелектом, — розумом. Цей внутрішнє мірило є визначальним у вирішенні причинного зв’язку в кримінальному праві.

Питання про причинний зв’язок започатковано італійськими юристами середньовіччя щодо діяння проти життя і здоров’я людини. Були розроблені правила так званої теорії виняткової причинності, за якими дія винного мала бути безпосередньою причиною смерті. За цими правилами тілесні ушкодження поділялися на три групи: 1) тілесні ушкодження безумовно смертельні; 2) тілесні ушкодження, які виліковуються; 3) тілесні ушкодження, які тягнуть за собою смерть лише внаслідок випадкових обставин.

Причинний зв’язок смерті з тілесними ушкодженнями визнавався лише у випадках: а) безумовних смертельних ушкоджень (відсікання голови, поранення серця тощо). Наприклад, А. пострілом впритул завдає смертельну рану в серце Б. Тут дія А. (поранення серця), безперечно, спричинює смерть Б., тобто рана серця є винятковою причиною смерті; б) коли смерть від тілесного ушкодження наставала до закінчення так званих критичних днів — більшість визнавала сорок днів, багато хто — рік і один день, деякі — сім днів. В основу «критичних днів» покладено, очевидно, релігійне переконання, що душа померлого залишається протягом зазначеного часу в його прижиттєвій оселі та місцях його перебування на землі, а після цього відходить до Бога, до раю. Військовий артикул Петра І 1716 року називав 15 видів смертельних ран, заподіяння яких пов’язувалося з безумовним настанням смерті, що певною мірою відповідало теорії виняткової причинності між діями винного і смертю потерпілого.

Основою майже всіх напрямів вирішення питання про причинний зв’язок у кримінальному правовому розумінні, які існували раніше та існують зараз, є положення про те, що причинність як об’єктивна категорія відображає взаємний зв’язок між явищами зовнішнього світу, їх взаємозалежність і взаємодію. Деякі з цих явищ виступають як причина, інші — як наслідок. Причину і наслідок прийнято розглядати як співвідносні поняття, що мають значення лише у разі застосування до кожної конкретної ситуації (випадку). Те, що виступає наслідком одного явища, є причиною іншого.