Розділ «3. Структура і зміст виправдувального вироку.»

Цікаво для порівняння проаналізувати статтю 305 КПК РФ, яка має назву «Описово-мотивувальна частина виправдувального вироку».

1. В описово-мотивувальній частині виправдувального вироку висловлюються:

1) сутність пред’явленого обвинувачення;

2) обставини кримінальної справи, встановлені судом;

3) підстави виправдання підсудного і докази, що їх підтверджують;

4) мотиви, з яких суд відкидає докази, представлені стороною обвинувачення;

5) мотиви рішення стосовно цивільного позову.

2. Не допускається включення у виправдувальний вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинність виправданого[60].

Виражаючи нерозривний зв’язок вмотивованості виправдувального вироку з його законністю і обґрунтованістю, законодавець вважав необхідною таку вимогу викласти саме в одній статті 323 КПК України.

Тому немає потреби розмірковувати про можливу “обґрунтованість невмотивованого вироку”, оскільки тільки законний вирок можна визнати обґрунтованим, а вказівка закону про необхідність мотивувати вирок у всіх випадках підкреслює незаконність невмотивованого вироку.

Переконливість виправдувального вироку набуває особливо важливого значення тому, що нерідко прокурор у відкритому судовому засіданні підтримує обвинувачення, виголошує обвинувальну промову, а суд виносить виправдувальний вирок. Такий вирок сприймається громадськістю як правильний і справедливий, якщо проведене судове слідство переконливо показує невинність підсудного, і якщо переконливим у вироку є саме мотивування підстави виправдання.

Мотивуванням виправдувального вироку суд ніби відповідає громадськості (суспільству), чому підсудний, член цього суспільства, відданий під суд, насправді є невинним. Відсутність мотивування виправдання може спричинити появу різних припущень та сумнівів стосовно вироку, що, поза сумнівом, підриває авторитет суду.

Ніяк не можна погодитися з думкою, що мотивування

— це формальність при постановленні вироку. Вмотивування

— це і сутність, а не тільки форма вироку, а вимога вмотивування — зовсім не формальний момент.

Кримінально — процесуальний закон (ст. 257) вказує, що:

«Суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази в справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи.»

При цьому дуже важливим є те, що:

«Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом»[61].

У цій статті чітко вказано, що внутрішнє переконання суддів не може бути довільним, необґрунтованим. Внутрішнє переконання суддів — це не враження суддів в оцінці кожного доказу або при вирішенні головного питання — питання про винність або невинність підсудного. Воно є розумною впевненістю в правильності тих висновків, до яких прийшов суд, — внутрішнє переконання суду повинне бути розумним, таким, що витікає з матеріалів судового розгляду, всієї кримінальної справи.