Розділ «3. Структура і зміст виправдувального вироку.»

В наведеному прикладі вбачається, що суд переписав з обвинувального висновку в мотивувальну частину вироку повний текст обвинувачення з повною кваліфікацією дій підсудного. При цьому суд вироком фактично визнав що Є. своїми діями скоїв злочин, а в резолютивній частині повністю виправдав його. Звичайно, такий вирок ухвалою колегії суддів по розгляду кримінальних справ апеляційного суду Запорізької області був скасований і справу було направлено до суду на новий судовий розгляд.

2. Після опису злочинного діяння у виправдувальному вироку аналізуються докази, на яких ґрунтуються висновки суду про невинність підсудного, і мотиви, по яких суд відкинув інші докази.

Докази звичайно приводяться після того, як цілком викладені злочинні дії всіх підсудних. Однак по багатоепізодних справах це доцільно іноді робити окремо по кожному епізоду або групі епізодів, а по груповим — окремо у відношенні кожного з підсудних.

Під мотивуванням, тобто обґрунтуванням висновків суду, розуміється не простий виклад (і тим більше — перерахування) доказів, або, що ще гірше, тільки джерел доказів, а їх аналіз.

Не можна визнати мотивованим вирок, у якому зміст доказів не розкрито.

Приклад: «Факт відсутності крадіжки Івановим з магазина підтверджується показаннями свідків Зотова і Кошкина».

Не можна також визнати мотивованим вирок, у якому залишилися неспростованими всі вказані в обвинувальному висновку докази або не приведено переконливі мотиви для спростування якого-небудь доказу.

Мотивування повинне відповідати декільком вимогам: вирок може ґрунтуватися тільки на тих доказах, що були розглянуті в судовому засіданні; висновки суду повинні відповідати тому, що встановлено в судовому засіданні; вирок може ґрунтуватися лише на точно встановлених фактах, а не на припущеннях.

Аналізовані докази варто викладати таким чином, щоб був ясний їхній логічний зв’язок з фактом злочину.

При наявності суперечливих доказів у вироку повинно бути пояснено, чому суд приймає одні з цих доказів і відкидає інші, тобто необхідно вказати, які конкретні обставини послужили підставою для визнання судом одних доказів достовірними, а інших такими, що не заслуговують довіри.

Наприклад, щодо показань потерпілих і свідків такими підставами можуть бути: тривалість або кращі умови сприйняття події свідком А., ніж свідком Б.; за однакових умов сприйняття обома свідками, професійні навички одного з них і т.д. Суд вправі також врахувати незацікавленість окремих осіб у результаті справи, незмінність їхніх показань про ті самі обставини протягом як досудового, так і судового слідства.

Можуть бути взяті до уваги і факти, що свідчать про спробу ввести в оману органи досудового слідства і суд щодо фактичних обставин кримінальної справи або про наявність змови давати певні показання. Однією з підстав, що дозволяють суду вважати те або інше показання допитаної особи достовірним, є відповідність його за змістом іншим доказам, дослідженим судом.

В інших ситуаціях можливе врахування стану особи в момент сприйняття обставин правопорушення і здатність її у зв’язку з цим правильно оцінювати події, що відбувалися, (стан сп’яніння очевидця, раптовість нападу на потерпілого і його переляк у зв’язку з цим і т.п.).

Судити про вірогідність того або іншого доказу можна лише з урахуванням усієї сукупності даних, що відносяться до змісту цього доказу, способу його одержання, співвідношення з іншими доказами і т. д. іноді судді обмежуються загальною вказівкою у вироку, що той або інший доказ «не викликає в суду сумнівів» , але залишають без відповіді питання, чому не виникає таких сумнівів. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, але воно повинно ґрунтуватися на встановлених у справі фактах, які і необхідно наводити у вироку.

Іноді пишуть, що доводи підсудного (або показання свідка) «не заслуговують на увагу». Таке зневажливе, не властиве судовій процедурі судження неприпустиме навіть тоді, коли суд потім приводить у вироку докази, що спростовують доводи підсудного.

Суддям необхідно пам’ятати, що найбільший недолік полягає в тому, що докази у вироках тільки наводяться, але не аналізуються. Деякі судді просто переказують показання підсудних, свідків потерпілих, цитують висновки експертів і т.д. Звідси громіздкість вироку, насичення другорядними деталями, повтореннями, що робить їх схожими на протокол судового засідання, а це аж ніяк не додає вироку переконливості.

Розглянемо деякі питання вказівки в мотивувальній частині виправдувального вироку окремих видів доказів.

Спростування пред’явленого обвинувачення — найбільш складна частина викладу вироку. На практиці це робиться по-різному. Можна спочатку викласти всі докази, покладені органами досудового слідства в основу обвинувачення, а потім їх проаналізувати і навести докази, що спростовують обвинувачення. Можливий також інший варіант, за яким докази аналізуються і спростовуються по черзі. Вибір того або іншого способу викладу залежить від конкретних обставин, зокрема, від підстав виправдання. Але при будь-якому способі доцільно починати аналіз доказів зі свідчень підсудного.

а) Показання підсудного і обвинуваченого (ст.74, 300-301).

Звичайно слідом за описом злочинного діяння указується відношення підсудного до обвинувачення, (визнав себе винним, не визнав або визнав провину частково), а також наводиться сутність його пояснень.