Розділ «Глава 2 Загальні засади призначення покаранню та їх види»

Поняття загальних засад призначення покарання

Проблема призначення покарання протягом усієї історії розвитку суспільства й держави досліджувалася не тільки юристами, але й філософами, соціологами, кримінологами. Це було зумовлено активним пошуком способу визначення справедливого покарання винному за вчинений злочин. Унаслідок історичної мінливості самого розуміння справедливості, сутності й змісту покарання, правила його призначення зазнавали істотних змін.

Ще Платон, Аристотель, Цицерон здійснювали спроби формування моделі інституту призначення покарання. Так, Аристотель, досліджуючи питання правосудності й неправосудності винесених вироків, визначив основні принципи обрання правосудного (справедливого) вироку: розмірність, добро та справедливість. Цицерон, аналізуючи практику здійснення правосуддя, сформулював верховний закон, основне правило його справедливого застосування — рівність злочину й покарання, що можна назвати одним із перших загальних правил призначення покарання винному[60].

З розвитком держави та права проблемам призначення покарання приділялася дедалі більша увага. Пройшовши певну еволюцію у своєму розвитку, найбільш інтенсивне наукове розроблення питання призначення покарання одержали наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Засновник класичної школи кримінального права Ч. Беккаріа, досліджуючи питання призначення покарання, писав: "Покарання неодмінно має бути публічним, негайним, необхідним, найменшим із можливих за цих обставин, пропорційним злочину, установленому в законах"[61].

Критикуючи занадто широкі межі суддівського розсуду того часу і викликане цим судове свавілля, Ч. Беккаріа стверджував, що "тільки закони можуть установлювати покарання за злочини, і влада їх видання може належати тільки законодавцеві як представнику всього суспільства"[62]. Він співвідносив покарання зі шкодою, заподіяною вчиненим злочином, стверджуючи, що "єдиним та істинним мірилом злочинів є шкода, яку вони завдають суспільству"[63].

Сформульовані Ч. Беккаріа кілька століть тому ідеї щодо покарання і його призначення стали, по суті, фундаментом наступних кримінально-правових теорій призначення покарання.

Необхідність індивідуалізації покарання при його призначенні аргументували також Гегель, Кант, Бентам та інші вчені. Зокрема, Гегель, досліджуючи питання покарання та його призначення, обґрунтовував доцільність індивідуалізації покарання відповідно до чинної на той час кримінальної політики, оскільки, як він вважав, будь-який кримінальний кодекс характерний насамперед своїм часом і становищем у суспільстві[64].

Бентам, говорячи про необхідність індивідуалізації покарання, стверджував, що різноманітність злочинів повинна викликати різноманітність покарань, а вивчення громадського життя дозволить установлювати порівняльну тяжкість злочину і пропорційні цій тяжкості покарання[65].

Питання призначення покарання висвітлювались і в багатьох роботах провідних російських учених. Так, покарання і правила його призначення досліджували С.П. Мокринський, М.С. Таганцев, Н.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, В.Д. Спасович, М.Д. Шаргородський та інші.

Отже, аналізуючи історію розвитку інституту призначення покарання, слід зазначити, що ще в XIX столітті приділялася значна увага дослідженню питань покарання, принципам його призначення: гуманності, справедливості, законності, індивідуалізації. Були здійснені спроби не тільки сформулювати підстави, біле й визначити основні правила обрання міри покарання винному. При цьому особливого значення при призначенні покарання вчені надавали особі винного.

Середина XIX — початок XX ст. в Україні став періодом зародження кодифікованого кримінального законодавства, коли вперше в законі на підставі наявної теоретичної бази й практики призначення покарання було сформульовано основні правила призначення покарання. Як визнають більшість учених, цей історичний період був одним із найплідніших в історії кримінального права взагалі й особливо для інституту призначення покарання.

Виходячи з того, що значна частина України певний період часу була територією Російській імперії, видається Цікавою історія розвитку норм про правила призначення покарання цієї держави на цей період часу.

У середині XIX століття вчені все частіше стали доходити висновку про необхідність обмеження розсуду суду при призначенні конкретного покарання винному, гуманізації та максимально можливої диференціації покарання, розроблення критеріїв, правил призначення покарання та закріплення їх у законі. Уже в 1845 році в першому кодифікованому джерелі кримінального права Російської імперії — "Уложенні про покарання кримінальні та виправні"[66] у ст. 110 розділу І були фактично сформульовані певні правила, якими мав керуватися суд, призначаючи покарання винному.

Аналізуючи Уложення 1845 року, М.С. Таганцев писав про те, що в ньому деякі норми про покарання та його призначення відзначались архаїчністю, казуїстичністю та яскраво вираженим становим характером закріплених у них положень[67]. Однак, незважаючи на наявні недоліки, Уложення являло собою значний крок уперед у прагненні законодавця до істотного обмеження суддівського розсуду за допомогою норм, що містили правила призначення міри покарання (розд. III "Про владу й обов’язки суду у визначенні покарання").

Уложення витримало багато редакцій (1857, 1866 і 1885 року), що було зумовлено низкою проведених у той час реформ: селянської, земської, міської та судової. Але й проведені зміни не дозволили законодавцеві до кінця подолати головні недоліки норм про правила призначення покарання: казуїстичність, багатослівність і розпливчастість їх формулювань. Згідно зі ст. ст. 96, 97 Уложення 1903 року покарання повинне було призначатися відповідно до закону (ст. 96) і тільки у випадку, коли злочин доведено судом, а вчинене поставлено підсудному у вину (ст. 97). Позитивним в цьому Уложенні було розміщення норм щодо пом’якшення та відміну покарання перед нормами про його посилення, що свідчило про певний крок до гуманізації.

Як справедливо зазначає О.В. Наумов, у нормах Загальної частини Уложення 1903 року в цілому (у тому числі й у нормах, які визначали правила призначення покарання) було помітним намагання привести їх у відповідність до західноєвропейського рівня кримінального права того часу (наприклад, кримінального законодавства Франції та Німеччини)[68].

У зв’язку з докорінними змінами в державному та суспільному устрої Російської держави на початку XX ст. відбулися зміни й у кримінальному законодавстві. Хоча, безумовно, дореволюційне кримінальне законодавство справило значний вплив на формування кримінального законодавства у радянський час, котре, як правильно зазначає В.П. Коняхін, сприйняло багатовіковий досвід, що був відзначений у нормативних приписах його "попередника"[69], однак більшість нормативних актів дореволюційного кримінального законодавства було скасовано.

У перші роки встановлення радянської влади кримінальне законодавство було некодифікованим: діяли декрети, постанови, інструкції тощо, які не передбачали конкретних норм про покарання і його призначення. Як правило, у них містилася лише вимога "карати за всією суворістю закону". Міру "суворості" визначали самі суди й трибунали, керуючись революційною правосвідомістю[70]. Через це рамки розсуду суду були фактично безмежними.

Першою спробою обмеження цих рамок стало прийняття і введення в дію (1919 року в Росії та 1920 року в Україні) Керівних начал кримінального права РСФСР, де в ст. 11 було здійснено спробу сформулювати загальні засади призначення покарання: визначаючи міру покарання, суд повинен був оцінювати ступінь і характер небезпечності для суспільства як самого злочинця, так і вчиненого ним діяння. У ст. 12 цих же Керівних начал давався орієнтовний перелік обтяжуючих і пом’якшуючих обставин, яга мали враховуватися судом при призначенні покарання.