Розділ «Глава 2 Загальні засади призначення покаранню та їх види»

Видається зайвою пропозиція В.М. Степашина пре включення до змісту загальних засад призначення покарання необхідності врахування змісту й характеру покарання (є воно основним чи додатковим, а якщо покарання є додатковим, то передбачено воно як обов’язкове чи факультативне), оскільки в ч. 2 ст. 65 КК визначено, що "особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів".

Недоцільною є також пропозиція Т.В. Непомнящої про врахування судом при призначенні покарання "поширеності злочинів". Як справедливо пише Є.В. Благов: "Людину не можна карати, беручи до уваги те, чого вона не вчиняла. Інше суперечить як принципам вини та справедливості, так і підставам кримінальної відповідальності, які законодавець пов’язує лише з діянням цієї особи"[120].

Разом із цим, уявляється необґрунтованою точка зору Є.B. Благова який вважає, що передбачені в пп. 1, 2 ч. 1 ст. 65 КК є однією (єдиною) загальною засадою призначення покарання, оскільки в ч. 1 ст. 65 КК ці засади передбачено самостійними пунктами, що дає змогу говорити про їх відносну самостійність, тому що саме таке визначення загальних засад призначення покарання в чинному КК України зумовлене їх самостійним, індивідуальним змістом і значенням у кримінальному праві.

Досліджуючи загальні засади призначення покарання, треба зазначити, що загальні засади призначення покарання передбачено в ч. 1 ст. 65 КК України, а в частинах 2, 3, 4 цієї статті законодавець їх лише розкриває, не встановлюючи інших загальних засад призначення покарання. Так, у ч. 2 ст. 65 КК законодавець визначає мету призначення покарання, а в чч. 3, 4 ст. 65 КК вказує на певні статті, де спеціально регламентуються можливості відступу від загального правила призначення покарання, передбаченого в п. 1 ч. 1 ст. 65 КК. При цьому слід звернути увагу на те, що, визначаючи мету призначення покарання в ч. 2 ст. 65 КК, законодавець не передбачає мети кари, що суперечить положенням ч. 2 ст. 50 КК, де визначено, що "покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Саме тому згідно з ч. 2 ст. 50 КК видається необхідним змінити зміст ч. 2 ст. 65 КК і викласти її в такій редакції: "особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для досягнення його мети".

Отже, до загальних засад призначення покарання слід відносити тільки ті правила, які передбачено ч. 1 ст. 65 КК.

Призначення покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин

Вимога закону призначати покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК України, своєю метою має дотримання судами принципу законності при призначенні винному конкретного покарання.

Однак у науці кримінального права це правило тлумачиться неоднозначно. Найбільш визнаною є позиція вчених, які вважають, що ці межі визначаються санкцією статті Особливої частини, у зв’язку з чим обов’язком суду є призначення в усіх випадках покарання в межах, "чітко визначених в статті Особливої частини"[121]. При цьому прихильники наведеної точки зору стверджують, що призначення судом додаткового покарання, не передбаченого в санкції статті, не можна розглядати як вихід за її межі[122], що суд "зв’язаний рамками вищої та нижчої меж санкції статті, за якою кваліфіковано злочин"[123], і вийти можна тільки за нижню межу санкції на підставах, передбачених статтею про призначення більш м’якого покарання[124].

Але останніми роками щодо визначення цієї загальної засади призначення покарання Л.Л. Кругліков, А.В. Васильєвський, А.В. Іщенко та інші вчені висловлюють точку зору про необхідність внесення певних коректив до її змісту, оскільки межі покарання визначаються не санкцією тієї чи іншої статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинення злочину, а санкцією кримінально-правової норми. Аргументувалося це тим, що практично жодна санкція статті не може дати суду всеосяжного й точного уявлення про коло засобів впливу й межі призначення покарання, про строки й розміри покарання, які суд зобов’язаний застосувати до особи, яка вчинила злочин. Повне ж уявлення про надані суду можливості, про законодавчі межі призначення покарання може дати лише санкція кримінально-правової норми, серцевиною якої є санкція статті Особливої частини КК. Водночас низка елементів, що можуть серйозно коректувати приписи останньої або конкретизувати їх, наводяться в Загальній частині кримінального законодавства[125].

Аналізуючи кримінальне законодавство різних країн, можна побачити, що законодавець по-різному формулює це правило призначення покарання. Так, у КК РФ у ст. 60 визначено, що "особі, винній у вчиненні злочину, призначається покарання в межах, передбачених відповідною статтею Особливої частини чинного Кодексу, і з урахуванням положень Загальної частини чинного Кодексу"[126]. Подібним чином сформульовано це правило в КК Республіки Білорусь (ст. 62), КК Грузії (ст. 36)[127], КК Киргизької Республіки (ст. 53)[128], КК Латвійської Республіки (ст. 46)[129], КК Литовської Республіки (ст. 54 КК)[130].

КК Естонської Республіки вказує на врахування тільки меж, установлених статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, не визначаючи при цьому необхідності керуватися положеннями Загальної частини КК[131].

У КК Польщі (ст. 53 § 1) та КК Франції (ст. ст. 132-24) це правило формулюється більш широко: "у межах, передбачених законом"[132].

Стаття 65 КК України передбачає: "Суд, призначає покарання у межах, установлених в санкції статті Особливої частини цього КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин".

Досліджуючи ст. 65 КК України, треба погодитися, що санкція статті Особливої частини КК не може дати вичерпного уявлення про межі покарання, яке може бути призначене судом, оскільки:

1) у багатьох санкціях не вказується мінімум покарання;

2) не враховується можливість призначення додаткових покарань, не передбачених у санкціях;

3) у санкції не передбачається можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання;

4) у санкції не передбачаються обмеження щодо застосування окремих видів покарання: довічного позбавлення волі, арешту, виправних робіт тощо.

У всіх цих випадках межі, у яких суд може призначати покарання, визначаються за допомогою норм Загальної частини, де передбачено види й строки покарань та інше.

Саме тому видасться неточною позиція Л.Л. Круглікова, А.В. Васильєвського, А.В. Іщенка. Є недоцільним внесення змін у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України, оскільки виходячи з розуміння загальних засад призначення покарання як сукупності загальнообов’язкових правил суд, призначаючи покарання, повинен згідно з п. 2 ч. 1 ст. 65 КК ураховувати положення Загальної частини КК. Тому також не є порушенням правила, визначеного в п. 1 ч. 1 ст. 65 КК, вихід суду в передбачених у ст. 69–71 КК випадках за мінімальні чи максимальні межі санкції.