Розділ «Глава 2 Загальні засади призначення покаранню та їх види»

Безумовно, проблема ефективності санкцій — це "проблема велика й складна, яка вимагає серйозних зусиль криміналістів, проблема, багато в чому зовсім не досліджена”[140]. У теорії кримінального права щодо питання конструювання санкцій і їх критеріїв учені висловлювали різні думки. Так, на погляд М.І. Ковальова, санкції повинні відповідати ступеню небезпечності діяння з точки зору кримінальної політики, моралі, правосвідомості, бути внутрішньо узгодженими між собою[141]. На його думку, межі санкції залежать від широти диспозиції кримінально-правової норми. Цієї ж позиції дотримувався і П.П. Осипов[142]. М. Кондрашов писав, що законодавче конструювання меж санкцій обумовлено об’єктивними процесами, об’єктивними обставинами: змінами в соціальній і політичній обстановці, набутим досвідом боротьби зі злочинністю, даними судової практики, результатами наукових досліджень[143]. А.М. Ігнатов стверджував, що оптимальні розміри санкцій визначаються на основі ступеня суспільної небезпечності й поширеності діяння, об’єктивних і суб’єктивних ознак злочину, ступеня суспільної небезпечності особи злочинця, рівня суспільної правосвідомості[144]. А.П. Козлов і В.І. Зубкова головним критерієм конструювання санкцій визначають важливість і цінність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону, які виступають об’єктом злочину[145]. На думку О.Г. Фролової, "в основу побудови кримінально-правових санкції повинно бути покладено дотримання принципів законності, рівності громадян перед законом, справедливості, демократизму, гуманізму, диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання"[146].

Не применшуючи значення наведених критеріїв, слід сказати, що побудова санкцій залежить від безлічі чинників, серед яких перш за все, на нашу думку, необхідно відзначити такі.

По-перше, конструювання санкції зумовлено змістом диспозиції кримінально-правової норми, оскільки санкція, будучи тісно пов’язаною з диспозицією, повинна точно відтворювати всі її особливості й повністю їй відповідати, тобто об’єктивно відображати ступінь тяжкості вчиненого й особливості суб’єкта злочину. Адже саме в характері й розмірі покарання, передбаченого в санкції, знаходить вираз ступінь небезпечності діяння, його тяжкість[147]. Тому склад злочину, визначений у диспозиції кожної конкретної статті Особливої частини КК України, виступає підставою визначення меж санкції[148], виражаючи при цьому типовий ступінь тяжкості злочину. А санкція, у свою чергу, "за своєю суттю являє законодавчу оцінку небезпечності діяння, що передбачене в конкретній нормі"[149]. Саме через це в санкції статті повинні знайти відбиття всі особливості конструювання ознак складу злочину: ступінь формалізації ознак, наявність оцінних категорій, привілейованих або кваліфікуючих ознак. У зв’язку з цим справедливо зазначають М.І. Ковальов і А.П. Козлов, що чим вища формалізованість диспозиції, тим меншим має бути розрив між мінімумом і максимумом санкції. А чим більша диференціація ознак у диспозиції, на їх думку, тим ширшими повинні бути межі санкції[150].

По-друге, при визначенні меж санкції кваліфікованих чи привілейованих складів злочинів законодавець має виходити з передбачених у КК меж санкцій основних складів злочинів[151]. Водночас при формуванні меж санкції статті, яка передбачає склад злочину з кваліфікуючими або привілейованими ознаками, повинна знайти відображення істотна зміна ступеня тяжкості злочину (його підвищення або зменшення).

По-третє, визначення законодавчих меж санкції зумовлюється не тільки типовим ступенем тяжкості злочину, але й суворістю регламентованих у КК видів покарань (характером і обсягом карального впливу) та їх різних комбінацій.

Щодо побудови санкцій за злочини з кваліфікованими та привілейованими складами в теорії кримінального права вчені висловлювали різні пропозиції. Наприклад, МЛ. Панов визнає за необхідне конструювати санкцію за кваліфікований злочин (R) за принципом лінійного рівняння: R = S(l) + S(2), де S(l) — покарання за основний злочин, a S(2) — покарання, установлене за кваліфікуючу ознаку, зокрема, у таких випадках, коли воно складає окремий злочин[152].

Т.А. Леснієвські-Костарева більш широко тлумачить правила конструювання санкцій кваліфікуючих і (або) привілейованих складів злочину. Вона вважає, що слід дотримуватися таких правил: 1) кваліфікуюча ознака покликана впливати на типове покарання приблизно однаковою мірою щодо всіх видів злочинів; 2) кваліфікуючі ознаки, які відображають істотно різний рівень суспільної небезпечності, повинні по-різному впливати на типове покарання; 3) кваліфікуючі ознаки повинні, як правило, змінювати і верхню, і нижню межу типового покарання; 4) при конструюванні санкції за кваліфіковані види злочинів необхідно звертати увагу на співвідношення їх з межами санкції основного складу, і особливо на формулювання змісту і меж санкцій за кваліфіковані види злочинів[153].

Оцінюючи ці правила, можна зробити висновок, що встановлення єдиного ступеня впливу на покарання окремих кваліфікуючих ознак є неможливим. По-перше, як зазначає сама ж Т.А. Леснієвські-Костарева, не в усіх випадках можна посилити покарання однаковою мірою, хоча б тому, що максимальний розмір різних видів покарання обмежений[154]. По-друге, важко також установити ступінь впливу окремої кваліфікуючої ознаки на тяжкість злочину, якщо в санкції статті Особливої частини передбачено декілька кваліфікуючих ознак. У зв’язку з цим уявляється, що законодавець у багатьох випадках не може виконати правило про те, що кваліфікуюча ознака покликана впливати на типове покарання приблизно однаковою мірою щодо всіх видів конкретних злочинів.

Щодо інших правил побудови санкцій з кваліфікуючими ознаками, запропонованих Т.А. Леснієвські-Костаревою, то слід погодитися з їх правомірністю Й обґрунтованістю. Саме тому уявляється, щр при конструюванні санкцій кваліфікуючих і (або) привілейованих складів злочину, законодавець має дотримуватися таких правил: 1) кваліфікуючі ознаки, що відображають істотно різний рівень суспільної небезпечності, повинні по-різному впливати на типове покарання; 2) кваліфікуючі ознаки повинні, як правило, змінювати і верхню, і нижню межу типового покарання; 3) при конструюванні санкції за кваліфіковані види злочинів необхідно звертати увагу на співвідношення їх із межами санкції основного складу, і особливо на формулювання змісту і меж кваліфікуючої ознаки.

Аналізуючи питання про зміст санкцій у чинному КК України та їх відповідність принципам призначення покарання, слід звернутися до практики його призначення.

Оцінка санкцій статей Особливої частини в єдиному комплексі дозволяє виявити ряд прогалин, диспропорцій і деструктивних положень для індивідуалізації покарання. Серед недоліків, властивих санкціям статей, слід виділити такі:

1. У деяких випадках законодавець по-різному формулює певний вид покарання в різних статтях і навіть різних частинах однієї статті, що призводить до плутанини. Зокрема, це стосується покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певного діяльністю. Досліджуючи це питання, В.М. Бурдін виявив, що в п’яти статтях Загальної частини та в санкціях двадцяти трьох статей Особливої частини КК України це покарання має назву "позбавлення права обіймати певні посади або займатися певного діяльністю". Прикладом цьому є п. 3 ст. 51, ст. 55, ч. 3 ст. 72, ст. 77, ч. 2 ст. 98, ч. 1 ст. 131, чч. 1, 2 ст. 150, ч. 3 ст. 176 та інші статті КК. В одній статті Загальної частини та ста семи санкціях статей Особливої частини КК України законодавець називає його "позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певного діяльністю". Наприклад: п. 3 ст. 89; ч. 2 ст. 131; ст. 132; ч. 2 ст. 134; ч. 1, 2 ст. 137. У санкції ч. 5 ст. 143 КК це покарання взагалі названо як "позбавлення права обіймати певні посади і займатися певного діяльністю". При цьому, як відмічає вчений, в окремих випадках в межах однієї статті в санкціях різних її частин вживається різний сполучник. Так, у санкціях ч. 2 ст. 131; ч. 1 ст. 211; ч. 1 ст. 222; ч. 1 ст. 330; ч. 1, 3 ст. 382 йдеться про "позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певного діяльністю", а в ч. 1 ст. 131; ч. 2 ст. 211; ч. 2 ст. 222; ч. 2 ст. 330; ч. 2 ст. 382 КК вказується про "позбавлення права обіймати певні посади або займатися певного діяльністю". Незважаючи на те, що в ст. ст. 51, 55 КК це покарання називається "позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю", у ч. 2 ст. 82 КК законодавець формулює його як "позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю". Уявляється, що така ситуація є неприпустимою[155], оскільки сполучники "і", "або", "чи" можуть мати різне значення: сполучник "і" слугує для з’єднання однорідних членів речення, які визначають близькі за змістом поняття; для посилення виразності речення; сполучники "або", "чи" використовуються при поставленні питання; для з’єднання однорідних членів речення, які визначають близькі за змістом поняття; як протиставний сполучник та іншим чином. Саме тому видається доцільним узгодити назву цього виду покарання у всіх статтях як Загальної, так і Особливої частини КК з назвою, яка передбачена в статтях 51, 55 КК, оскільки саме в цих статтях визначається поняття, зміст та особливості призначення зазначеного виду покарання.

2. Спостерігається певна непослідовність при визначенні видів покарань, тобто відступ від загального правила щодо побудови санкцій, згідно з яким покарання розміщуються від менш суворого до більш суворого. Порушення цієї послідовності мають місце в санкціях ч. 1 ст. 137; ст. 145; ч. 2 ст. 171; ч. 2 ст. 351 КК. Це не відповідає принципам гуманізму покарання й економії заходів кримінально-правового примусу та суперечить загально-встановленим принципам побудови системи покарань. Тому уявляється доцільним, виходячи зі змісту ст. 51 КК, змінити порядок розміщення в санкціях ч. 1 ст. 137; ст. 145; ч. 2 ст. 171; ч. 2 ст. 351 КК видів покарань.

3. Видається суперечливим визначення меж санкцій певних статей Особливої частини КК без урахування порядку й особливостей призначення певних видів кримінальних покарань. Так, у ч. 2 ст. 57 КК окреслено коло осіб, до яких не застосовується покарання у вигляді виправних робіт. Серед них названі працівники правоохоронних органів, судді, прокурори. У контексті цієї статті викликає подив редакція ч. 1 ст. 374 "Порушення права на захист", що передбачає застосування санкції у вигляді виправних робіт до особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або судді. Диспозиція зазначеної статті суперечить ч. 2 ст. 57 КК. У зв’язку з цим видається обґрунтованою пропозиція деяких учених про виключення з тексту ч. 1 ст. 374 КК слів "або виправними роботами на строк до двох років"[156].

4. Уявляється недоцільним при визначенні меж певних видів покарань у санкціях статей КК 2001 року зазначати мінімальні межі, які встановлюються в Загальній частині для цього виду покарання. Прикладом цього є ст. 159, ч. 3 ст. 160, ст. 178 та ч. 2 ст. 303 КК, де стосовно строків позбавлення волі зазначається: "від одного до трьох років". На нашу думку, необхідно змінити санкції цих статей, передбачивши тільки верхні межі покарання у вигляді позбавлення волі, з метою одноманітного використання правил конструювання санкцій у КК України. Такі зміни будуть відповідати законотворчому принципу нормативної економії.

5. Уявляється необґрунтованим недотримання при конструюванні деяких санкцій загальнообов’язкового правила про допустиме співвідношення визначених У санкції основних і додаткових покарань, згідно з яким основне покарання завжди має бути більш суворим, ніж приєднане до нього додаткове. Інакше, як слушно зазначає В.І. Тютюгін, втрачався б усякий сенс їх поєднання один з одним, і додаткове покарання, по суті, підміняло б основне, виконуючи функції останнього[157]. Безумовно, законодавче розмежування покарань на основні й додаткові передбачає визначення співвідношення обсягу карального впливу цих видів покарань, і тому як безпосередня побудова санкцій, так і призначення покарання винному мають відповідати цій загальновизнаній вимозі. Проте, незважаючи на це, законодавець сам у деяких випадках порушує її при конструюванні санкцій, визначаючи у деяких із них як основне покарання штраф, а як додаткове — позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (наприклад, ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 203 КК). Виходячи ж із системи покарань, установленої в ст. 51 КК України, неважко помітити, що в цих санкціях за обсягом карального впливу додаткове покарання є більш суворим, ніж основне. Як уявляється, порушення правил конструювання санкцій є неприпустимим, оскільки на основі санкції вирішуються питання призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом; застосування амністії, помилування тощо. У зв’язку з цим уявляється необхідним перегляд наведених санкцій у частині визначення видів основного й додаткового покарання.

6. При конструюванні санкції не завжди беруться до уваги характер і ступінь суспільної небезпечності передбаченого в диспозиції статті злочину, а також особливості можливого суб’єкта злочину, що негативним чином позначається на судовій практиці.

Так, аналізуючи правозастосовчу практику, слід зазначити, що суди в деяких випадках залежно від віку та стану здоров’я, майнового становища винної особи не можуть призначити покарання. Наприклад, неповнолітнім, котрі, як правило, не мають постійного джерела власного прибутку, власних коштів або майна, на яке можливо накласти стягнення, не можна призначити покарання у вигляді штрафу. При цьому заміна штрафу громадськими або виправними роботами також неможлива, оскільки застосування останніх обмежено законом. Наприклад, виправні роботи не можуть бути призначені вагітним жінкам і жінкам, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною; непрацездатним; особам, які не досягай шістнадцяти років, і тим, хто досяг пенсійного віку, а також військовослужбовцям, співробітникам правоохоронних органів, нотаріусам, суддям, прокурорам, адвокатам, державним службовцям, посадовим особам органів місцевого самоврядування. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягай пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби. Таким чином, застосування цих видів покарань є неможливим за певних обставин.

Як правило, суди стикаються з подібною проблемою при призначенні покарання за злочини, кваліфіковані законодавцем як злочини невеликої тяжкості. Прикладом цього є санкція ч. 1 ст. 296 КК, яка передбачає такі види покарання, як штраф від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, арешт на строк до шести місяців, обмеження волі на строк до п’яти років. Проте жодне з перелічених у статті видів покарань є неможливим для призначення таким суб’єктам злочину, як неповнолітні (від 14 до 16 років), за умови, якщо відсутній самостійний заробіток. У зв’язку з тим, що мінімальний розмір штрафу, передбачений в цій статті становить, п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, його фактично не можуть сплатити більшість осіб, які досягай пенсійного віку. У Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику призначення судами кримінального покарання” щодо повнолітніх правопорушників пропонується два варіанти ухвалення судами рішення за таких обставин: закриття справи на підставі ст. 7 КПК України й звільнення особи від кримінальної відповідальності або постановлення обвинувального вироку і звільнення засудженого від покарання[158]. Щодо неповнолітніх, то в Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх" зазначається: "Якщо санкцією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, або відповідно до ст. 7 КПК закриває справу і звільняє його від кримінальної відповідальності, або постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання"[159]. Однак не завжди таке вирішення цієї проблеми є правильним, зрештою, як і призначення покарання з урахуванням ст. 69 КК, оскільки, виходячи зі змісту цієї статті, її застосування повинне мати місце лише у виключних випадках за наявності в конкретній справі всіх передбачених умов.

Більше того, викликає сумніви можливість призначення у всіх випадках справедливого покарання неповнолітнім за ч. 1 ст. 185 КК, яка передбачає санкцію у ви гадці штрафу, виправних робіт або позбавлення волі на строк до 3 років. Неповнолітньому віком до 16 років, який не має самостійного доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення, реально може бути призначено тільки позбавлення волі. Це питання набуває гостроти, якщо взяти до уваги статистичні дані, які опубліковано Верховним Судом України: дві третини (22,1 тис., або 67,0 %) злочинів, вчинених неповнолітніми у 2003 році, — це крадіжки чужого майна. При цьому кожний третій підліток вчинив злочин у віці 1415 років (усього 8,9 тис. осіб)[160].