Розділ «Глава XII Телеологічне і історичне тлумачення.»

Усе це не може не враховуватись при здійсненні в Україні правотлумачної діяльності. Навіть сама підтримка Вищою кваліфікаційною комісією судів України розробки новітнього вчення про тлумачення нормативно-правових актів обумовлена широкими контактами України з інституціями Ради Європи і Європейського Союзу.

6. До ст. 252 КЗпП неодноразово вносились зміни, але при цьому був збережений її основний зміст, відповідно до якого звільнення працівника, який одночасно є членом виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації чи його керівником або профспілковим представником (там, де не утворюється виборний орган), допускається за наявності попередньої згоди, зокрема вищого органу цієї професійної спілки (об’єднання професійних спілок). За часів соціалізму профспілки будувались за принципом так званого демократичного централізму, який насправді реалізовувався як принцип бюрократичного централізму. Тому було добре зрозуміло, який же профспілковий орган позначався як вищий. Коли централізму в організації профспілок не стало, один із судів не визнав вищим щодо професійної спілки, яка діяла на підприємстві, орган профспілкового об’єднання, до якого ця професійна спілка входила, оскільки профспілка увійшла до профспілкового об’єднання добровільно. Апеляційний суд це рішення залишив у силі. Судові інстанції припустилися помилки, бо в умовах демократії та відповідно до ст. 8 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» всі об’єднання профспілок є добровільними. А тому історичне тлумачення ст. 252 КЗпП давало підстави вищим органом визнати виборний орган об’єднання профспілок, до якого увійшла профспілка підприємства, установи, організації, незалежно від обсягу повноважень, які надаються органам об’єднання профспілок щодо професійних спілок, які увійшли до цього об’єднання.

7. Історичний чинник може обумовити не тільки тлумачення змісту положень актів законодавства, а і сам вибір правових засобів регулювання суспільних відносин. Коли з початку 90-х років минулого століття внаслідок утрати державою (відповідними державними діячами) здатності управляти соціально-економічними процесами стала наростати гіперінфляція, законодавчих засобів захисту майнових інтересів кредиторів не було. Не було закріплене нормативно навіть будь-яке найбільш загальне положення, яке б було правовою підставою захисту прав кредиторів. І ось 28 червня 1996 р. приймається Конституція України, яка визнає Україну правовою державою (ст. 1), а в ієрархії юридичних регуляторів суспільних відносин на перше місце ставить принцип верховенства права (частина перша ст. 8).

У названому принципі і знайшов своє правове підґрунтя лист за підписом заступника Голови Верховного Суду України і заступника Міністра статистики України від 3 квітня 1997 р.[333], що був надісланий до Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських судів. Цей лист містив рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових спорів. Рекомендаціями пропонувалось перераховувати суми заборгованості за грошовими зобов’язаннями з урахуванням індексу інфляції (нагадаємо, що зміни до ст. 214 ЦК Української РСР 1963 р., якими була передбачена індексація заборгованості за грошовими зобов’язаннями, були внесені значно пізніше — Законом від 8 жовтня 1999 р.). У такий спосіб Верховний Суд і Міністерство статистики врахували зміну соціально-економічної ситуації і без опори на конкретні правові норми, але з опорою на принцип верховенства права спрямували судову практику в русло, що надає правовому регулюванню відповідних відносин та практиці вирішення спорів, що випливають із таких відносин, ознак справедливості та розумності.

§ 100. Зміни в правовій системі, що обумовлюють необхідність в історичному тлумаченні нормативно-правових актів

Необхідність в історичному тлумаченні обумовлюється змінами у правовій системі, що вимагають корегування практики тлумачення і застосування нормативно-правових актів, що прийняті до таких змін.

1. Зміни в системі судових органів, у тому числі поширення юрисдикції міжнародних судових установ на Україну, тягнуть за собою відповідні зміни в тлумаченні і застосуванні положень актів законодавства. Особливо істотний вплив на правотлумачну діяльність в Україні був здійснений поширенням юрисдикції Європейського Суду з прав людини на Україну. Українські суди не можуть не враховувати ту обставину, що справа, яку вони вирішують, може стати предметом розгляду у Європейському Суді. Відповідно корегується правотлумачення і правозастосування. Правда, ці зміни ще не відповідають очікуванням ні українського суспільства, ні європейської спільноти. Такі зміни тільки тоді будуть визнані адекватними, коли зменшиться до середньоєвропейської кількість рішень, якими Європейський Суд задовольняє вимоги заявників до України.

2. До змін у правовій системі, що обумовлюють необхідність нових підходів до правотлумачної діяльності, належить поступове осмислення і впровадження в цю систему принципу верховенства права. Якщо в країнах, що давно ведуть пошуки шляхів утвердження принципу верховенства права, якщо на міжнародних форумах і в міжнародних організаціях визнається, що фраза «верховенство права» певною мірою є фразою з невизначеним змістом, то для української правової системи і навіть для правової науки України визначення змісту принципу верховенства права являє собою вельми складну задачу. Філософсько-правові, теоретико-правові та історико-правові проблеми верховенства права досліджені українською правовою науковою непогано. Складні проблеми прикладного характеру недостатньо досліджуються і недостатньо розуміються, що перешкоджає послідовному впровадженню цього принципу в практику здійснення правосуддя. За таких умов не може бути і мови про те, щоб принцип верховенства права тлумачився статично. За своєю природою він потребує динамічного тлумачення. Практика правозастосування, спираючись на науку, повинна вести подальший пошук змісту принципу верховенства права, а особливо, — його системних зв’язків з іншими положеннями законодавства.

3. Зміни, які відбуваються в системі національного законодавства, часто змінюють правове середовище, у якому перебували раніше прийняті нормативно-правові акти, і потребують застосування історичного методу тлумачення останніх. Покажемо таке явище на наступних прикладах.

Ст. 35 ГПК передбачає, що юридичні факти, які встановлені рішенням господарським судом, вироком суду у кримінальній справі, рішенням суду у цивільній справі, не підлягають доказуванню. Вищий господарський суд роз’яснив, що таке ж преюдиційне значення при вирішенні господарських справ мають і юридичні факти, встановлені рішеннями судів в адміністративних справах: «Відсутність безпосередньої вказівки з цього приводу в зазначеній статті ГПК зумовлена виключно тією обставиною, що її формулювання належить до того періоду часу, коли адміністративного судочинства як такого ще не існувало»[334]. Це — елементарний приклад історичного тлумачення, необхідність у якому виникла у зв’язку з тим, що на момент прийняття Господарського процесуального кодексу адміністративних судів і адміністративного судочинства не існувало. Тому у первісній редакції нього Кодексу не могло міститись зазначення на рішення суду в адміністративній справі. При прийнятті Кодексу адміністративного судочинства відповідні доповнення до ст. 35 ГПК не були внесені. Це викликає необхідність в історичному тлумаченні цієї статті. Підкреслимо, що це — саме історичне тлумачення ст. 35 ГПК, пов’язане з тим, що ця стаття після прийняття Кодексу адміністративного судочинства опинилась в іншому нормативному середовищі порівняно з тим, у якому вона первинно перебувала. Таке тлумачення не може вважатись розширеним тлумачення ст. 35 ГПК. Воно є лише обґрунтуванням застосування ст. 35 ГПК за аналогією до випадків, коли певні факти встановлені рішенням (постановою) суду в адміністративній справі.

4. Коли уже було вирито котлован під будівлю комунізму, і Україна відмовилась від подальшого комуністичного будівництва, залишався чинним Цивільний кодекс Української РСР 1963 р., в якому, зокрема широко використовувався термін «соціалістична організація». Судова практика аж до моменту введення в дію Цивільного кодексу України 2003 р. не виробила єдиного підходу до тлумачення наведеного терміну, маючи на увазі, що соціалістичних організацій в Україні не стало. Правильним був би висновок про те, що терміном «соціалістична організація» в Цивільному кодексі 1963 р. охоплювались всі види організацій (соціалістичними на час прийняття цього Кодексу не визнавались лише релігійні організації, але вони і взагалі не визнавались організаціями, юридичними особами, суб’єктами будь-якої галузі права), а тому відповідні положення цього Кодексу та інших актів законодавства слід було застосовувати до відносин з участю всіх юридичних осіб.

До прийняття Конституції України в законах та інших актах законодавства використовувались як родові поняття державної власності та державного підприємства, видовими щодо яких були поняття відповідно загальнодержавної власності (державного підприємства) і державної комунальної власності (державного комунального підприємства). Конституція чітко розділила державну і комунальну власність, державні і комунальні підприємства. Але в тих випадках, коли йдеться про державну власність і державні підприємства в нормативно-правових актах, що прийняті до 28 червня 1996 р., слід мати на увазі, що відповідні положення, в яких використовуються терміни «державна власність», «державні підприємства» тощо, поширюються не тільки на відносини щодо державної власності та на відносини з участю державних підприємств, а й на відносини щодо комунальної власності і на відносини з участю комунальних підприємств. Зокрема, коли у постанові Кабінету Міністрів «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій» йдеться про державні підприємства та організації, з урахуванням часу прийняття цієї постанови (3 квітня 1993 р.) відповідні положення слід поширювати і на підприємства, установи, організації, що є комунальними (перебувають у комунальній власності). Це ж стосується і Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій[335].

5. Справляє враження та обставина, що аспект врахування історичного чинника при тлумаченні нормативно-правових актів, про який (аспект) тут йдеться, в судовій практиці часто не враховується. Зокрема, Конституційний Суд України в одному з рішень дійшов висновку про те, що після набрання чинності Законом «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., яким було визнано таким, що втратив чинність Закон «Про селянське (фермерське) господарство», поняття «селянське (фермерське) господарство» не існує. Тому і положення абзацу другого п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу, яким регулювались відносини з участю селянських (фермерських) господарств, застосуванню не підлягають через відсутність таких господарств[336]. Видається, однак, що у зв’язку з втратою чинності Законом «Про селянське (фермерське) господарство» всі положення нормативно-правових актів, що регулюють відносини з участю таких господарств, слід поширювати на відносини з участю фермерських господарств.

Відповідно до Закону «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. назва цього Кодексу була замінена на «Господарський процесуальний кодекс України», а в його тексті слова «арбітражний», «доарбітражний», «арбітражний процес» в усіх відмінках замінені словами «господарський», «досудовий» і «судовий процес» у відповідних відмінках. Якщо виходити із тієї логіки, із якої виходив Конституційний Суд при прийнятті згаданого вище рішення від 22 вересня 2005 р., то арбітражних судів більше не існує, а тому і численні положення чинного законодавства, які містять посилання на арбітражні суди, застосуванню не підлягають. Це — неправильно. Зазначення в актах законодавства, які прийняті до 21 червня 2001 р., на арбітражні суди слід тлумачити так, що у всіх відповідних випадках йдеться про господарські суди. У таких же спосіб слід тлумачити і термін «Ради народних депутатів», що вживається в нормативно-правових актах, прийнятих до введення в дію Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» (до 12 червня 1997 р.).

Подібно до цього і п. 5 Постанови Кабінету Міністрів «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівниками підприємства, що є у державній власності»[337] («рекомендувати місцевим органам виконавчої влади при укладанні контрактів з керівниками підприємств, що є у комунальній власності, застосовувати порядок, передбачений Положенням, затвердженим цією постановою») не може не застосовуватись тільки тому, що він адресується органам державної влади, а, як правило, керівників комунальних підприємств приймають на роботу органи місцевого самоврядування. З урахуванням історичного тлумачення зазначеного пункту його слід розуміти так, що він адресується органам місцевого самоврядування. І тільки у містах Києві і Севастополі, де комунальні підприємства перебувають в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій, згаданий пункт поширюється на ці адміністрації.

5. Історичний метод тлумачення використовується також у випадках, коли вносяться зміни до акту законодавства чи приймається новий акт, а зміни в інші акти не вносяться. Так, своєрідним хобі для вищого керівництва країни стало внесення змін до структури центральних органів виконавчої влади, ліквідація одних органів та створення інших органів. При цьому в решту актів законодавства тривалий час зміни не вносяться. Повноваження новоствореного державного органу в таких випадках слід визначати на підставі актів законодавства, якими раніше визначались повноваження ліквідованого органу.

6. Є такі випадки, коли в зв’язку із змінами в законодавстві певні нормативні положення втрачають предмет правового регулювання. Так, ч. 1 ст. 535 ЦК встановлює: «У разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов’язанням фізичній особі (на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, встановлених договором або законом), пропорційно збільшується». Але невдовзі після прийняття чинного Цивільного кодексу Верховна Рада прийняла Закон «Про податок з доходів фізичних осіб», яким виключається зміна розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Оскільки подальше збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян здійснюватись не буде, ч. 1 ст. 535 ЦК застосовуватись не може внаслідок утрати предмета правового регулювання.