Розділ 1. Концептуальні засади дослідження проблеми розмежування складів злочинів та відмежування їх від складів інших правопорушень

— виявлення ознак складів злочинів, за якими вони відрізняються;

— з’ясування їх змісту та функцій;

— виявлення типу співвідношення складів злочинів зі спільними ознаками й відповідно виду розмежування, який має місце стосовно конкретної пари чи групи складів злочинів;

— застосування правил кримінально-правової кваліфікації, іманентних встановленому виду розмежування складів злочинів.

З розмежуванням складів злочинів тісно пов’язане відмежування складів злочинів від, перш за все, адміністративних правопорушень. Є достатньо підстав, що обґрунтовані далі у цій праці, стверджувати, що розмежування складів злочинів та відмежування їх від складів адміністративних правопорушень підпорядковуються, загалом, однаковим закономірностям. Ідентичними є й відповідні процедури, що здійснюються у законодавчій, правотлумачній та правозастосовній сферах, хоч у значно більших масштабах — щодо системи всіх законодавчих моделей деліктної поведінки.

1.5. Розмежування складів злочинів та інші однорідні феномени

Як відомо, в системі права України охоронну функцію виконує не лише кримінальне право, а й адміністративне. Відповідно, систему законодавчих моделей деліктної поведінки поряд зі складами злочинів формують склади адміністративних правопорушень. На відмінності за суспільною небезпекою посягань на подібні (такі, що перебувають у одній площині) суспільні відносини ґрунтується доцільність диференціації юридичної відповідальності. Системний характер права породжує необхідність враховувати у правотворчості в галузі кримінального права положення діючого законодавства, що встановлює відповідальність за адміністративні правопорушення, і навпаки. У доктрині кримінального права намітилася тенденція розглядати розвиток кримінального законодавства в його зв’язку з іншими, суміжними з ним галузями[161].

Проте, практика законотворчості дає нам чимало прикладів, коли зміни та доповнення до КК пропонуються, або ж і вносяться без врахування цього прояву системності права. В результаті — доповнення Особливої частини КК новою статтею не призводить до запланованої криміналізації, або ж створюється недоцільна, складна, багаторівнева диференціація відповідальності, як в цілому юридичної, так і зокрема, кримінальної. Негативні наслідки існування таких норм — різноманітні. Це пом'якшення відповідальності замість посилення, і навпаки. Це невиправдане ускладнення системи законодавчих моделей деліктної поведінки, що породжує неоднакове застосування норм, що передбачають одні й ті самі склади злочинів до юридично тотожних випадків. А це є порушенням принципу законності.

В результаті проблема з’ясування того, чи вчинене діяння є злочином, чи адміністративним правопорушенням виникає у десятках випадків, причому з найбільш поширених категорій справ, які стосуються посягань на власність, довкілля, господарську і службову діяльність тощо. Її вирішення ускладнюється недостатньо чіткими формулюваннями статей Особливої частини КК України та Кодексу України про адміністративні правопорушення. Відмежування складів злочинів від складів адміністративних правопорушень відбувається порівняно просто, коли в диспозиціях відповідних статей прямо вказані ознаки, у яких виражена відмінність між складами злочинів і складами адміністративних правопорушень, якщо вони сформульовані за допомогою формально-визначених понять, або й оціночних понять, зміст яких конкретизований у самому кримінальному законі або в актах інших галузей права. Зокрема, маються на увазі випадки, коли адміністративна і кримінальна відповідальність передбачена за різні діяння, коли кримінальна відповідальність настає у разі заподіяння певних наслідків, наявності вказаної в законі мети чи мотиву. Наприклад, не становить теоретичних труднощів, з точки зору юридичної техніки, відмежування дрібного викрадення чужого майна (ст. 51 КУпАП) від крадіжки (ст. 185 КК), шахрайства (ст. 190 КК), бо ознака, за якою проводиться відмежування, — розмір суспільно-небезпечних наслідків, а саме: вартість викраденого майна, у порівнюваних складах визначений чітко. Єдиний виявлений випадок неправильного відмежування названих складів правопорушень був пов’язаний із встановленням змісту оціночного поняття, названого у ч. 3 ст. 51 КпАП (в редакції, яка діяла до вступу в силу Закону України від 2 червня 2005 р. № 2635-IV «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення»), як одного з критеріїв, які визначали, що розкрадання є дрібним, а саме: значення викрадених предметів для народного господарства. В цьому випадку викрадення 10,1 тонн піску вартістю 34 грн. було оцінено судом першої інстанції, як вчинене у значних розмірах і кваліфіковане як крадіжка.

Прикметно, що у ст. 51 КУпАП «Дрібне викрадення чужого майна» в редакції Закону України від 2 червня 2005 р. законодавцем застосовано лише один, але чіткий, критерій для визначення розміру викраденого, за наявності якого викрадення чужого майна, якщо воно вчинене способом, передбаченим у ч. 1 цієї статті, вважається дрібним, — це вартість викраденого майна. Разом з тим, за час дії ст. 51 КУпАП у новій редакції, виявлено випадки кваліфікації працівниками правоохоронних органів як адміністративних правопорушень відповідних діянь, вчинених у значних розмірах, а тому злочинних. Причиною таких помилок стало неправильне застосування методики обчислення розміру податкової соціальної пільги, яке не відповідає положенню підпункту 6.1.1. Закону України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб» про те, що розмір податкової соціальної пільги обчислюється залежно від розміру мінімальної заробітної плати за станом на 1 січня відповідного року.

Проблеми у відмежуванні складів злочинів від складів адміністративних правопорушень виникають, головним чином тоді, коли відмінні ознаки, за якими склад злочину відрізняється від складу адміністративного правопорушення, сформульовані в законі за допомогою оціночних понять, зміст яких в нормативному порядку не уточнений. Наприклад, на перший погляд, відмежування складів злочинів проти довкілля і відповідних їм складів адміністративних правопорушень за КК 2001 р. порівняно з КК 1960 р. істотно спростилось. Наявність суспільно небезпечних наслідків — істотної шкоди є найбільш поширеною ознакою, за якою можна відрізнити ці склади злочинів від відповідних складів адміністративних правопорушень. Але ні у КК, ні у нормативних актах інших галузей законодавства, зокрема у постанові Кабінету Міністрів України № 665 від 23 липня 2008 р. «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу», ні у раніше діючій у цій сфері постанові Кабінету Міністрів від 5 грудня 1996 р. № 1464 «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству», ні у постанові Пленуму Верховного Суду України від 10 грудня 2004 р. «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» не вказані ті кількісні і вартісні критерії, за якими можна було б визначити, що заподіяна відповідним посяганням майнова шкода є істотною. У проекті закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за порушення вимог природоохоронного законодавства» (реєстр. № 4341) було запропоновано доповнити ст. 246 КК України «Незаконна порубка лісу» приміткою, в якій було б дано поняття істотного розміру шкоди від вчинення цього злочину. З цього приводу у висновку кафедри кримінального права і кримінології Львівського національного університету імені Івана Франка на цей законопроект від 19 травня 2009 р. мною було вказано таке: «Звісно, що визначення розміру майнової шкоди щодо злочинів проти довкілля, котрий вважається істотним, давно потребувало законодавчого вирішення. Проте, автори проекту виявили непослідовність. Вона полягає в тому, що відповідне роз’яснення запропоновано лише стосовно істотної шкоди у ст. 246 КК України «Незаконна порубка лісу». Але у розділі VIII Особливої частини КК України «Злочини проти довкілля» є ще дві статті, у диспозиціях яких для позначення суспільно небезпечних наслідків злочину використано термін «істотна шкода». Це ч. 1 ст. 248 КК України «Незаконне полювання», ч. 1 ст. 249 КК України «Незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом». Очевидно, що відповідне роз’яснення змісту цього терміна повинно бути дане й щодо наведених статей». Проте, у останньому варіанті проекту від 26 липня 2012 р. в цій частині нічого не змінилося. Та й сам проект був відкликаний 12 грудня 2012 р.[162]. Станом на сьогодні з усіх статей розділу VIII Особливої частини КК України, у яких вжито термін «істотна шкода» для позначення суспільно небезпечних наслідків, зміст відповідного поняття, котрим відображені наслідки у одному з двох основних складів незаконного полювання роз'яснено лише щодо ст. 248 КК України. Законом України № 1827-VI від 21 січня 2010 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань мисливського господарства, полювання та рибальства, охорони, використання і відтворення тваринного світу» ст. 248 КК України «Незаконне полювання» доповнено приміткою, у якій роз'яснено розмір істотної шкоди, яка полягає у заподіянні матеріальних збитків, але стосується це роз’яснення, як вказано у самій примітці, лише ст. 248 КК України.

Найбільш гостро проблема відмежування постає у тих випадках, коли одне й те саме діяння передбачене в КК як злочин і у КУпАП, або іншому законі, що встановлює адміністративну відповідальність, як адміністративне правопорушення. Детальніше ця проблема розглянута у окремому структурному підрозділі цієї праці.

Крім колізії кримінально-правової та адміністративно-правової норм є інші прояви створених законодавцем передумов для проблем у відмежуванні складів злочинів від складів адміністративних правопорушень. Наприклад, ситуація, коли існує розрив між максимальним розміром наслідків, передбачених у статті КУпАП, як ознака складу правопорушення, і мінімальним розміром суспільно-небезпечних наслідків, передбачених у статті КК, як ознака відповідного цьому правопорушенню складу злочину. Наприклад, адміністративна відповідальність за ст. 1602 КУпАП «Незаконна торговельна діяльність» настає, якщо розмір неконтрольованого державою прибутку не перевищує семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а кримінальна відповідальність за ст. 202 КК «Порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю», що нині виключена з Особливої частини КК Законом України від 15 квітня 2008 р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» № 270-VI (270-17) — наставала у разі отримання доходу у великих розмірах, який має місце, коли його сума у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Наведений приклад — не єдина і не нова проблема для правозастосування. Подібні неузгодженості між КК та КУпАП мали місце й у період дії КК 1960 р., до чого намагались привернути увагу законодавця науковці і практичні працівники[163]. Наприклад, згідно з приміткою до ст. 80 КК України 1960 р. «Порушення правил про валютні операції» в редакції закону України від 28 січня 1994 р. значний розмір незаконної операції з валютними цінностями, в якому були виражені суспільно небезпечні наслідки у основному складі злочину, мав місце, якщо вартість предмета цієї операції перевищувала двадцять мінімальних розмірів заробітної плати. А згідно зі ст. 162 КУпАП «Порушення правил про валютні операції» в редакції закону України від 07.02.1997 р., що діяла в період чинності відповідної статті КК, верхня межа розміру наслідків у складі цього адміністративного правопорушення становила вісімнадцять неоподатковуваних мінімумів.

Сказане ілюструє, що проблема відмежування складів злочинів від складів адміністративних правопорушень обумовлена, насамперед, недоліками закону[164]. Вона існувала і в період дії КК України 1960 р. Ті самі негативні прояви мали місце і на момент вступу в силу КК України 2001 р. Розвиток Особливої частини чинного КК України після вступу його в силу, перманентне її «вдосконалення» з постійною періодичністю породжує колізії між нововведеннями, як з боку КУпАП, так і з боку КК України. Існуючі колізії потрібно вирішувати в ході вдосконалення законодавства.

Наведені проблеми властиві не лише для законодавства України. Аналізуючи законодавство своїх держав, дослідники вказують на складність, а часом і неможливість відмежувати злочин від проступку, коли в кримінальному і адміністративному законодавстві їх ознаки описані однаково, або вказується тільки вид порушення, наводяться конкретні приклади колізій і неузгодженостей між нормами, передбаченими статтями кримінального та адміністративного законодавства[165].

На те, що проблема відмежування складів злочинів від складів адміністративних правопорушень має бути вирішена передусім в законодавчому порядку звертають увагу у кримінально-правовій літературі[166]. М.І. Мельник з цього приводу писав: «… проблема криміналізації діяння, за допомогою якої здійснюється відмежування злочинного від незлочинного, полягає у правильному відображенні в законі сутності такого діяння. Якщо сутність діяння визначена законодавцем правильно, можна говорити про те, що діяння криміналізовано (чи, навпаки, некриміналізовано) обґрунтовано і відмежування злочинного від незлочинного здійснено правильно. Якщо така сутність визначена неправильно, то має місце помилкове відмежування на законодавчому рівні злочинного від незлочинного з усіма соціальними, правовими та іншими наслідками, які з цього випливають»[167]. В.О. Навроцький сформулював положення, на яких повинно базуватись законодавство, для того, щоб забезпечити чітке співвідношення злочину і проступку, кримінальної і адміністративної відповідальності, покарання і стягнення[168]. Російська дослідниця А.В. Денисова серед положень наукової новизни своєї дисертації задекларувала, що нею сформульований принцип узгодженості приписів кримінального та інших галузей законодавства, який зводиться до таких постулатів: 1. Видаючи нові правові приписи законодавець повинен рахуватися з тими положеннями, що вже передбачені діючим законодавством, приймаючи комплексний чи інший закон, що передбачає невідомі діючому законодавству приписи певної галузевої приналежності, обов’язково повинні вноситись необхідні зміни та доповнення у відповідні галузеві нормативно-правові акти. 2. Необхідно не допускати ситуації одночасної дії правових приписів, що суперечать один одному чи неузгоджені один з одним[169]. В зв'язку з цим хотілося б дещо уточнити. Наведені А.В. Денисовою положення є обов’язковими етапами забезпечення принципу системності права. Проте вони самі потребують забезпечення. А тому не можуть гарантувати, що в законодавстві не виникатимуть колізійні ситуації.

Критикуючи проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків» від 3 березня 2012 р. № 10146-VI[170], А.М. Волощук звертає увагу: «…хоча і за злочин і за кримінальний проступок пропонується встановити кримінальну відповідальність, у проекті не зазначено, за якими ж сутнісними (принциповими) ознаками (критеріями) відрізняються один від одного ці різновиди кримінального правопорушення»[171].

Відтак, певні ситуації в теорії і на практиці потрібно вирішувати з точки зору існуючого законодавства. При цьому потрібно зважати на те, що становище особи, діяння якої оцінюється, не повинно погіршитися через нечіткість, суперечливість нормативно-правових актів різних галузей законодавства. Тому, як обґрунтовується у цій праці, потрібно встановити співвідношення між складом злочину та складом аналогічного йому адміністративного правопорушення.

Наскільки гострою є ця проблема, свідчить стан судової практики. Дослідники, які займались проблемою злочинів проти довкілля, зокрема О.Л. Дубовік та А.Е. Жалінскій у праці «Причины экологических преступлений» відзначали, що в більшості, а Е.Н. Жевлаков у праці «Уголовно-правовая охрана природной среды в Российской Федерации», що у 100 % випадків кваліфікації посягань як адміністративних правопорушень, діяння мали ознаки злочинів[172]. Щодо випуску або реалізації недоброякісної продукції О.М. Готін також констатував недієвість ст. 227 КК України, що виявилася в тому, що незважаючи на наявність усіх підстав, особи, винні у вчиненні цього злочину до кримінальної відповідальності не притягаються[173]. Замість того до них застосовуються адміністративно-правові норми.