Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

Стаття 67. Право на розпоряджання часткою у майні, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя

1. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

2. Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в натурі.

1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності (ч. 1 ст. 6 °CК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України). Це означає, що частки кожного із співвласників в праві на спільне майно не визначені і кожен з них вважається власником усього майна. Дії співвласників мають бути скоординованими, а розпорядження майном здійснюватися за їх взаємною згодою.

Якщо розпорядитися своїм майном хоче лише один з подружжя, то спочатку має бути визначена частка, що належить йому в праві на спільне майно (див. п. п. 4–7 коментарю до ст. 64 СК України). Визначення часток у праві спільної власності можливе шляхом переведення майна з режиму спільної сумісної власності в режим спільної часткової власності. У ч. 1 ст. 356 ЦК України сказано, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них є спільною частковою власністю.

Подружжя може укласти договір про визначення часток в праві власності на майно. На жаль, сімейний закон не згадує про такий договір навіть в коментованій статті та не визначає його форми. Тому тут можуть застосовуватися загальні правила щодо форми правочину, встановлені цивільним законодавством (ст. ст. 205–210 ЦК України).

Момент виникнення права власності кожного з подружжя на частку у праві на майно визначається відповідно до ст. 334 ЦК України. При цьому треба враховувати, що згідно із ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності на нерухомі речі та їх виникнення підлягають державній реєстрації.

Після укладення договору і виконання вимог закону щодо реєстрації права власності кожен із подружжя стає власником 1/2 частки в праві на майно, якщо інший розмір часток не визначений за згодою сторін. В подальшому відносини подружжя регулюються нормами не сімейного, а цивільного законодавства (ст. ст. 356–367 ЦК України).

2. Кожен з подружжя як учасник спільної часткової власності може визначити долю належної йому частки у спільному майні. Він має право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду) тощо. Відносини подружжя в цьому разі підпорядковуються загальним вимогам цивільного законодавства щодо здійснення права спільної часткової власності. Зокрема тут діє правило про переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності. Згідно із ч. 1 ст. 362 ЦК України у разі

продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Таким чином, у разі продажу належної одному з подружжя частки у праві на майно другий з подружжя має переважне право її купівлі. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі (ч. 2 ст. 362 ЦК України). Це правило діє і відносно подружжя.

3. В ч. 1 коментованої статті вказано, що подружжя може розпорядитися своєю часткою в праві власності лише після її виділу в натурі або визначення порядку користування майном. Доречність такого правила викликає сумніви. Крім того, воно суперечить цивільному законодавству. Згідно із ст. 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Таким чином, реального виділу частки такого співвласника закон не вимагає. Співвласник розпоряджається не майном в натурі (наприклад, першим або другим поверхом будинку), а 1/2 (або іншою за розміром) часткою в праві власності. Співвласник може розпорядитися своєю часткою навіть тоді, коли її реальний виділ неможливий. Примушувати ж сторони укладати договір про визначення порядку користування майном не можна, якщо на це немає їхньої згоди. Отже, прив'язка сімейного закону розпорядження часткою у праві на майно з її виділом в натурі порушує права співвласників.

4. На жаль, коментована стаття має й інші суттєві вади.

По-перше, в ній використовується таке вкрай невдале словосполучення, як «частки у праві спільної сумісної власності подружжя». Це порушує основну теоретичну концепцію спільної власності, яка базується на розумінні двох видів спільної власності залежно від визначеності або невизначеності часток у праві власності на майно. Відомо, що власність з визначенням часток — це спільна часткова власність (ч. 1 ст. 356 ЦК України), без визначення — спільна сумісна власність (ч. 1 ст. 368 ЦК України). З урахуванням цього вести мову про існування часток у праві спільної сумісної власності невиправдано ані в теоретичному, ані в практичному сенсі.

По-друге, в назві коментованої статті сказано про право подружжя на розпоряджання часткою у майні. Це суперечить закріпленій в ЦК України основній концепції спільної власності, згідно з якою частки співвласників визначають у праві на майно, а не в самому майні.

5. В ч. 2 коментованої статті міститься правило, згідно з яким кожен з подружжя має право скласти заповіт на свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі. Право заповідача на визначення обсягу спадщини визначається цивільним законодавством. Згідно із ч. 1 ст. 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. При цьому заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини (ч. 2 ст. 1236 ЦК України). Цивільне законодавство не вимагає при укладенні заповіту визначення частки учасника спільної сумісної власності та виділу її в натурі.

Цивільне законодавство закріплює нове правило, що стосується заповіту подружжя. Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. На жаль, в цій нормі повторюється вираз «частка у праві спільної сумісної власності». Проте відомо, що після смерті одного з подружжя спільна власність подружжя трансформується у спільну часткову власність і саме частка у праві спільної часткової власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив.

Стаття 68. Здійснення права спільної сумісної власності після розірвання шлюбу

1. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

2. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

1. В коментованій статті закріплюється норма, що визначає майнові відносини колишнього подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє певної майнової пов'язаності колишніх дружини та чоловіка. Між ними з необхідністю виникають питання щодо володіння, користування та розпорядження майном, набутим за час шлюбу. Вказана норма є вкрай важливою, оскільки вона дозволяє чітко визначити майнові права та обов'язки сторін після розірвання шлюбу.