Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

Окрему групу складають договори про утримання дитини (дітей). Зазвичай такі договори укладають особи, які перебувають або перебували у шлюбі (подружжя або колишнє подружжя), тому вони включаються до системи подружніх договорів. До цієї групи можна віднести: договір про забезпечення умов проживання дитини тим з батьків, хто буде проживати окремо від дитини після розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 109 СК України); договір дружини та чоловіка про розмір аліментів на дітей після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 109 СК); договір про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК); договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку із набуттям права власності на нерухоме майно (ст. 19 °CК).

До цієї групи входять договори дружини та чоловіка з приводу надання утримання дитині (дітям) у широкому розумінні. Батьки можуть укласти договір не лише про сплату аліментів, а й про заміну аліментів на нерухоме майно. Сторони можуть домовитися про інші варіанти забезпечення майнових інтересів дитини, коли один з батьків бере на себе обов'язок оплачувати, наприклад, навчання дитини, її поїздки за кордон на відпочинок, придбання дитині музичних інструментів тощо.

Як і у всіх інших випадках, сторони вправі розширити рамки своєї договірної ініціативи й укласти договори, які прямо не передбачені законодавством (не-поіменовані договори). Наприклад, дружина та чоловік можуть укласти договір про порядок надання утримання повнолітній непрацездатній дитині, про утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання, про стягнення аліментів за минулий час тощо.

Новий СК України передбачає договори, що укладаються не лише подружжям, а й колишнім подружжям, тобто особами, які розірвали свій шлюб або подали до суду заяву про розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 89 СК України, ч. ч. 1, 2 ст. 109 СК України). Сімейне законодавство передбачає також договори осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу — договір про визначення правового режиму майна (ст. 74 СК України) та договір про припинення права на утримання (ч. 3 ст. 91, ст. 89 СК України). Втім, такі особи не можуть укладати шлюбний договір, оскільки реєстрація шлюбного договору нерозривно пов'язана з реєстрацією шлюбу.

Окрім вказаних вище договорів подружжя може також укладати шлюбний договір. З одного боку шлюбний договір, безсумнівно, входить до системи майнових договорів подружжя, з іншого — він займає в цій системі особливе місце і не може бути віднесений до жодної з вказаних груп договорів. По-перше, шлюбний договір носить комплексний характер і може включати умови, які по суті складають зміст окремих видів договорів, що належать до трьох вказаних вище груп (сторони можуть одночасно включити в шлюбний договір умови щодо правового режиму їхнього майна, про надання взаємного утримання та утримання дитини). По-друге, шлюбний договір має особливий суб'єктний склад. Його учасниками можуть бути не лише дружина та чоловік, а й наречені. По-третє, шлюбний договір — це єдиний вид договорів подружжя, предмет якого складає не наявне, а так зване майбутнє майно, тобто майно, що, можливо, буде набуте сторонами в майбутньому.

3. В житті нерідко виникають ситуації, коли лише один з подружжя хоче розпорядитися своїм майном, зокрема тим, що входить до спільного майна подружжя. В СК України встановлюються два окремих правила. Вони визначають порядок відчуження майна одним з подружжя: а) на користь другого з подружжя (ст. 64 СК); б)на користь іншої особи (ст. 67 СК).

Перше правило встановлене для «внутрішніх» відносин подружжя, коли майно переходить від одного з них до іншого; друге — стосується відносин між одним із подружжя та будь-якою сторонньою особою. З аналізу норм СК України можна зробити припущення, що різниця між правилами ст. 64 СК та ст. 67 СК полягає у тому, що у першому випадку для відчуження майна не потрібно здійснювати його виділ в натурі, а у другому — такий виділ є необхідним (див. ст. 67 СК та коментар до неї). Принаймні саме така ідея, очевидно, була покладена в основу нормативних приписів. Інша справа — її реалізація. Для визначення цього питання необхідно більш детально розглянути правило, закріплене у ч. 2 ст. 64 СК України, та проаналізувати норми деяких інших нормативних актів.

4. В ч. 2 ст. 64 СК України вперше міститься норма, згідно з якою договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки. Ідея цієї норми полягає у спрощенні порядку передання майна одного з подружжя на користь другого з подружжя. Такий порядок встановлювався для того, щоб дружина та чоловік могли визначити свої частки у спільному майні і одразу передати частку одного з них на користь другого (подарувати, продати, обміняти тощо).

Проте реалізація правила, закріпленого в ч. 2 ст. 64 СК України пов'язана зі значними складнощами. З.В. Ромовська вказує, що «життя цієї норми затьмарене її нехтуванням з боку органів державної реєстрації прав на нерухомість»1. Проте не все так просто. Органи, що здійснюють державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, діють згідно з законом. Проблема полягає не у виконавцях, а у тому, що ч. 2 ст. 64 СК України не узгоджена з цілою низкою інших нормативних приписів.

З аналізу норм чинного законодавства можна дійти висновку, що передання майна від одного з подружжя до другого має здійснюватися за два етапи. По-перше, дружина та чоловік визначають свої частки в праві власності на майно (перетворюють спільну сумісну власність на спільну часткову власність); по-друге, визначають спосіб відчуження частки одного з подружжя на користь другого з подружжя (дарування, продаж тощо).

5. Розглянемо процедуру переходу майна більш детально. Згідно із ч. 1 ст. 368 ЦК України спільною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. Для того, щоб один з учасників спільної сумісної власності (в цьому випадку — один з подружжя) мав змогу розпорядитися належним йому майном, необхідно перш за все визначити, що саме йому належить, тобто визначити його частку у праві власності на майно. Без цього майно належить подружжю спільно і право кожного з них розповсюджується на майно в цілому. За таких обставин неможливо визначити, що саме буде в подальшому відчужуватися одним із подружжя на користь другого.

Визначення часток необхідне ще й тому, що воно свідчить про згоду подружжя на визнання за кожним з них права на конкретний розмір частки. Це може бути як традиційна 1/2 частки, так і інша. Сторони можуть домовитися про визнання за одним із подружжя права на 1/3, 2/5, 8/10 або іншу частку в праві власності на майно, з відповідним збільшенням або зменшенням частки другого з подружжя.

В ч. 2 ст. 64 СК вказано про передачу частки одного з подружжя другому з подружжя без виділу цієї частки. З загального аналізу норм чинного законодавства доводиться зробити висновок, що в цьому випадку йдеться про передачу майна без виділу частки в натурі, а не без визначення частки кожного з подружжя у праві власності на майно. В такому сенсі тлумачить цю норму і Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України № 20/5 від 3.03.2004 р. (п. 174).

Таким чином, для розпорядження своїм майном сторони перш за все визначають частку кожного з них в праві власності на майно (не в натурі). При цьому здійснюється трансформація спільної сумісної власності у спільну часткову власність. Очевидно, це можливо шляхом укладення договору про визначення часток подружжя в праві власності на майно. Треба зазначити, що такий договір не передбачений безпосередньо в законі. Очевидно, що домовленість подружжя щодо визначення частки кожного з них закон розглядає як проміжну стадію, яка не має самостійного значення. Проте перетворення спільної сумісної власності подружжя на спільну часткову власність не може здійснюватися інакше, ніж за договором сторін. Такий договір складає самостійний етап переходу майна і має власний юридичний зміст. Він має відповідати усім вимогам, що ставляться цивільним законом до форми правочину (ст. ст. 205–210 ЦК України).

Зрозуміло, що основне значення мають договори подружжя про визначення часток у праві власності на нерухоме майно. Оскільки такий договір не передбачається сімейним законом, в ньому не встановлюється і нотаріальна форма для нього. У зв'язку із непослідовністю визначення процедури переходу майна від одного з подружжя до другого цей момент залишився поза увагою законодавця. Можна припустити, що найкращим було б встановлення для такого договору нотаріальної форми. Саме така форма передбачена в законі для договору про поділ подружнього майна (ч. 2 ст. 69 СК України). Проте закон дозволяє за бажанням сторін надати будь-якому договору нотаріальну форму (ч. 1 ст. 209 ЦК України, ч. 1 ст. 54 Закону України «Про нотаріат»). Договір про визначення часток в праві власності на нерухоме майно не потребує державної реєстрації (ст. 210 ЦК України).

Щодо нерухомого майна проблема полягає також в іншому. Згідно із ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Після визначення часток у праві власності на спільне майно у кожного із подружжя виникає нове право — на певну частку у праві спільної часткової власності. Тобто право спільної власності, що належало кожному з подружжя, перетворюється на право на частку у спільному майні. Момент виникнення права кожного з подружжя на частку у праві власності визначається відповідно до ст. 334 ЦК України.

Очевидно, що таке право підлягає державній реєстрації. Однак тут теж існують проблеми. Закон України від 1.07.2004 р. «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» до переліку документів для державної реєстрації прав на нерухоме майно не відносить договір про визначення часток в праві спільної власності. В ст. 19 Закону йдеться про договори поділу, перерозподілу та об'єднання нерухомого майна. Проте така реєстрація є необхідною, зокрема тому, що сам Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (ч. 4 ст. 18) вимагає подання документів, що свідчать про встановлення, зміну або припинення речового права. Саме тут стає очевидним незбіг норм сімейного законодавства та інших нормативних актів.

Якщо подружжя не зареєструє право власності на певні частки, неможливе подальше «просування» процедури переходу майна від одного з них до іншого. При цьому виникає ціла низка нових нюансів реєстраційного характеру, оскільки нерухоме майно первісно може бути зареєстроване на ім'я того з подружжя, який хоче передати свою частку другому з подружжя, або навпаки, на ім'я того з подружжя, який в подальшому одержить таку частку від другого з подружжя за договором.

Так чи інакше, лише після того, як подружжя зареєструє право власності на належну їм частку, настає другий етап. Сторони можуть укладати договір про передання частки в праві на майно другому з подружжя — договір дарування, купівлі-продажу, міни частки тощо. У випадках, передбачених законом, такий договір також підлягає державній реєстрації, яка здійснюється нотаріусом. Після цього реєстрації підлягає вже право власності на майно, що виникло у одного з подружжя. Реєстрацію права власності здійснює відповідний орган (БТІ або інший орган, визначений законом).

Не можна відкидати й іншого можливого розвитку подій. Після визначення часток в праві власності на майно кожен з подружжя як учасник спільної часткової власності може визначити долю належної йому частки не лише шляхом передання її другому з подружжя. Він має право укласти договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду) і з іншою особою. Відносини подружжя в цьому разі підпорядковуються правилам ст. 67 СК України та вимогам цивільного закону щодо здійснення права спільної часткової власності.