Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

3) не потребують підтвердження згоди другого з подружжя, проте можуть бути оскаржені другим з подружжя в суді на підставі відсутності такої згоди;

4) вчиняються вільно і не можуть бути оскаржені другим з подружжя на підставі відсутності його згоди на вчинення правочину.

3. Відповідно до норм цивільного та сімейного законодавства України правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають державній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєстрації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК). Нотаріальної форми потребують договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадковий договір та заповіт подружжя (ст. ст. 1304, 1243, 1247 ЦК); шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. З урахуванням особливого значення майна, яке передається за такого виду правочинами, згода другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально засвідчена (ч. 3 ст. 65 СК).

Головна проблема вбачається в тому, що ст. 65 СК України сформульована занадто широко і розповсюджується як на випадки відчуження, так і на випадки придбання майна одним з подружжя. Такий висновок випливає з аналізу норм цивільного та сімейного законодавства України. Зокрема в ст. 177 ЦК України сказано, що об'єктами цивільних прав є речі, в тому числі гроші. Речі, а також сукупність речей складають поняття «майно», яке визначене в ст. 190 ЦК України. Таким чином, згідно з цивільним законодавством, гроші — це різновид майна. Повернемося до сімейних відносин. В ст. 65 СК України сказано про розпорядження майном подружжя. З цього можна зробити лише один висновок — розпорядження майном подружжя означає і розпорядження спільними грошовими коштами подружжя. Придбання майна — це зворотна сторона розпорядження грошовими коштами подружжя. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що подружжя за взаємною згодою мають вирішувати питання щодо розпорядження не лише речами, а й спільними грошовими коштами. Правочини щодо придбання майна, які потребують нотаріального засвідчені, один з подружжя може здійснювати лише з письмової та нотаріально засвідченої згоди другого з подружжя. Можливо, законодавець, приймаючи таку норму, і не планував настільки широке її розуміння, проте такий висновок випливає з системного аналізу норм чинного законодавства. З урахуванням цього нотаріуси вимагають згоду другого з подружжя не лише у разі продажу, а й у випадку набуття майна подружжям.

4. Новий СК вперше виділяє ще один різновид правочинів подружжя. Це правочини, предмет яких складає цінне майно. Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює нову оціночну категорію «цінне майно», хоча і не дає її визначення або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна. Викликає сумніви і сама ідея такого суттєвого ускладнення форми правочинів подружжя. Справа в тому, що як цінне майно може бути визначене дуже широке коло об'єктів права власності — аудіо-, відеоапаратура, холодильники, меблеві гарнітури тощо. Виконання вимог закону щодо надання письмової згоди другого з подружжя відносно кожної речі, яка в принципі може бути віднесена до цінного майна, може викликати певні труднощі у відносинах подружжя і значно ускладнювати цивільний обіг.

Якщо один з подружжя уклав правочин щодо цінного майна без згоди другого з подружжя, то останній має право звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним, як такого, що укладений без її/його згоди. До цього можна додати, що, як і в попередньому випадку, письмова згода другого з подружжя необхідна не лише для відчуження, а й для придбання цінного майна, оскільки в такому випадку використовуються спільні грошові кошти подружжя. Якщо один з подружжя уклав правочин щодо набуття, зокрема, купівлі цінного майна без згоди другого з подружжя, то останній має право звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним, як такого, що укладений без її, його згоди. Це можливо на тій підставі, що той з подружжя, хто безпосередньо уклав договір купівлі-продажу, одноособово використав спільні гроші подружжя. Правило, що його закріплене в ч. 3 ст. 65 СК України, викликає найбільші заперечення. Однак можна сказати, що воно практично не виконується на практиці, що значно «пом'якшує» договірний клімат відносин за участю подружжя.

5. Із змісту ст. 65 СК випливає, що подружжя може укладати правочини щодо майна, яке не є цінним. Згода другого з подружжя на укладення таких правочинів може висловлюватися в усній формі. В СК України безпосередньо не визначається такий різновид подружнього майна як «майно, що не є цінним». Проте припущення про його існування можна зробити, оскільки закон визначає наслідки вчинення правочину щодо такого майна без згоди другого з подружжя. Так, дружина та чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним, якщо його було укладено без її, його згоди (ч. 2 ст. 65 СК). Важко сказати, які конкретно правочини можна віднести до цієї категорії. Проблема знов-таки пов'язана з відсутністю законодавчого визначення поняття «цінне майно». Внаслідок цього різниця між правочинами з цінним майном, або з таким, яке до цієї категорії не належить, має невизначений характер. Головне полягає у тому, що практично будь-який правочин може бути оскаржений другим з подружжя в суді на тій підставі, що його було вчинено без його усної згоди.

6. Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України подружжя можуть укладати щодо спільного майна дрібні побутові правочини. Такі правочини мають усну форму. Відмінність від попередньої групи (правочини щодо майна, яке не є цінним) полягає у тому, що дрібні побутові правочини не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди другого з подружжя. Вперше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутового правочину і, на жаль, також не дає його визначення. Свого часу у радянській юридичній літературі мала місце дискусія щодо поняття дрібного побутового правочину, який укладають неповнолітні особи. Нарешті новий ЦК України закріпив відповідну норму, яка стосується дітей, які не досягли 14 років. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість (ст. 31 ЦК). Зараз проблема визначення поняття дрібного побутового правочину набуває актуальності стосовно майна подружжя. З урахуванням правил ЦК можна вважати, що дрібним побутовим правочином, який укладається одним із подружжя щодо їх спільного майна, можна визнати такий, що, по-перше, задовольняє побутові потреби членів сім'ї та, по-друге, стосується предмета, який має невисоку вартість. Застосовувати вимір щодо відповідності правочину фізичному, духовному чи соціальному розвитку одного із подружжя немає потреби, бо мова йде про повністю дієздатну особу.

7. Протягом подружнього життя дружина та чоловік можуть брати участь не лише у речових, а й у зобов'язальних правовідносинах. Найбільше практичне значення в цьому аспекті мають правовідносини, що виникають з договору позики або кредиту. Нерідко такі договори укладає особа, яка перебуває у шлюбі, тому логічно виникає питання щодо розповсюдження зобов'язання на другого з подружжя. В ч. 4 коментованої статті вперше міститься правило, що визначає підстави виникнення зобов'язання у другого з подружжя. Той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), якщо: а) договір було укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; б) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Поєднання вказаних підстав надає можливості розглядати другого з подружжя як зобов'язану особу, незважаючи на те, що така особа не брала особисто участі в укладенні договору. З цього випливає, що закон при вирішенні цього питання закріплює не суб'єктивний, а об'єктивний підхід, оскільки не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на укладення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Крім того, згідно із ч. 2 ст. 73 СК України на одержане за таким договором майно може бути накладено стягнення (див. ст. 73 СК України та коментар до неї).

Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім'ї. Однак на практиці банки та інші фінансові установи для повного забезпечення своїх вимог за кредитним договором вимагають підтвердження волі другого з подружжя на укладення такого договору письмово.

Треба підкреслити, що правило, закріплене в ч. 4 коментованої статті, логічно не пов'язане із ст. 65 СК України в цілому, оскільки вона присвячена порядку розпорядження спільним подружнім майном. В цьому ж випадку йдеться про виникнення зобов'язальних, а не речових правовідносин за участю одного з подружжя. Той з подружжя, хто укладає договір позики, не розпоряджається майном, а бере на себе обов'язок щодо повернення предмета позики. Такий обов'язок може «припадати» і на другого з подружжя, якщо дії учасника договору здійснювалися в інтересах сім'ї.

Майнові правовідносини подружжя охоплюють не лише відносини щодо майна подружжя, а й зобов'язальні правовідносини за їх участю. Це мало б знайти свій відбиток в структурі норм СК України. Поряд із коментованою статтею необхідно створити окрему норму, яка б визначала особливості зобов'язальних відносин, учасником яких виступає лише один із подружжя.

Стаття 66. Право подружжя на визначення порядку користування майном

1. Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.

2. Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідчений, зобов'язує правонаступника дружини та чоловіка.

1. Подружжя має право на власний розсуд визначити порядок користування рухомими та нерухомими речами, що належать їм на праві спільної власності. З цією метою сторони можуть укласти відповідний договір про порядок користування майном (окремою річчю або сукупністю речей). Порядок користування майном може бути визначений також шлюбним договором подружжя (ч. 1 ст. 97. ст. 98 СК України). Розбіг між цими видами договорів полягає у ступені визначеності їх предмета. Так, договір про порядок користування майном подружжя може укладатися лише відносно майна, що є наявним на момент укладення договору. Порядок користування майном, що буде набуте подружжям у майбутньому, може визначатися за допомогою шлюбного договору, оскільки лише шлюбним договором визначаються правовий режим майбутнього майна. Не викликає сумніву, що у шлюбному договорі також може визначатися порядок користування наявним майном подружжя. Однак це можливо лише тоді, коли окрім цього у ньому існує хоча б один пункт, що стосується майбутнього майна подружжя (див. ст. 97 СК України та коментар до неї).

Подружжя на свій розсуд визначає порядок користування квартирою, житловим будинком, автомобілем, іншим рухомим та нерухомим майном. Сторони можуть домовитися, що певною річчю, яка належить дружині та чоловікові на праві спільної власності, буде користуватися лише один з них, або встановити часові проміжки користування такою річчю кожним з подружжя окремо. Можуть сторони домовитися і про порядок користування належним їм спільним майном іншими особами, зокрема, батьками дружини та чоловіка, їхніми дітьми від попереднього шлюбу, іншими родичами тощо.

2. В ч. 2 коментованої статті визначаються особливості договору подружжя про порядок користування нерухомим майном. Якщо подружжя уклало нотаріально посвідчений договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою або земельною ділянкою, то зобов'язання з цього договору переходять і до правонаступника дружини та чоловіка.

Ця норма викликає сумніви. Відомо, що подібне правило встановлене в ЦК України. Проте, воно стосується відносин спільної часткової, а не спільної сумісної власності. Так, у ч. ч. 3, 4 ст. 358 ЦК України вказано, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Аналогічної норми щодо відносин спільної сумісної власності в цивільному законодавстві не встановлено і це не випадково. Правило щодо обов'язковості для правонаступника встановленого власниками порядку користування майном має сенс лише у відносинах спільної часткової власності. Саме тут має значення співвідношення так званих реальних та ідеальних часток, що належать кожному із співвласників. У відносинах спільної сумісної власності такого питання не виникає, оскільки частки співвласників у праві на майно не визначені і кожен із них вважається власником усього майна в цілому. Сторони не визначають співвідношення між реальними та ідеальними частками, оскільки їх не існує. Не викликає сумнівів, що подружжя може укласти договір про порядок користування належним їм майном і посвідчити його нотаріально. Однак сторони не можуть визначити порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, як це передбачено ЦК України. На цій підставі можна вважати, що договір подружжя про порядок користування належним їм майном має силу лише для сторін договору. З цього договору не можуть виникати зобов'язання щодо користування певним майном у правонаступників дружини та чоловіка.