Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

Наведені аргументи свідчать про те, що у разі набуття одним із подружжя акції (акцій) за рахунок спільних коштів подружжя права спільної сумісної власності щодо неї не виникає. Другого з подружжя не можна вважати власником акцій і відповідно — акціонером та володільцем комплексу особистих та майнових корпоративних прав.

Разом з тим не можна забувати, що набуття акції може здійснюватися за рахунок спільного майна подружжя. З урахуванням цієї обставини можна запропонувати такий послідовний вихід із складного становища:

• спільне майно подружжя за бажанням сторін перетворюється на вклад акціонера, внесений до АО внаслідок придбання одним з подружжя його акції (акцій);

• акція, як пайовий цінний папір, засвідчує право на частку у статутному фонді АО того з подружжя, який є акціонером і зареєстрований в реєстрі акціонерів;

• той з подружжя, який є акціонером, набуває право власності на акцію і одночасно повний обсяг особистих та майнових корпоративних прав;

• той з подружжя, який є акціонером, здійснює свої немайнові та майнові права особисто, другий з подружжя не може втручатися у діяльність акціонера і контролювати його дії;

• одержані акціонером дивіденди автоматично набувають режим спільної сумісної власності подружжя; аналогічний режим має одержана акціонером частина майна акціонерного товариства у разі його ліквідації;

• у разі поділу майна подружжя вартість акції має бути включена до вартості спільного майна подружжя, яке підлягає поділу;

• з урахуванням вартості акції має здійснюватися поділ подружнього майна;

• якщо є можливість, при поділі майна інтереси другого з подружжя задовольняються за рахунок іншого майна (не акції);

• у разі відсутності або недостатності іншого майна, другий з подружжя стає кредитором учасника товариства і може вимагати визнання за ним права на частку у статутному фонді АО. Оскільки така частка акціонера засвідчується відповідною акцією, то другий з подружжя вправі вимагати передання йому акції та відповідного внесення свого імені до реєстру акціонерів.

4. До об'єктів права спільної сумісної власності подружжя може також належати приватизоване подружжям житло. Приватизована квартира може стати об'єктом права спільної власності подружжя лише за умов, що: а) подружжя є громадянами України; б) чоловік та дружина постійно проживали в квартирі, яка приватизується або за ними зберігається право на житло; в) чоловік та дружина висловили своє бажання на приватизацію квартири (див. п. 11 коментарю до ст. 57 СК України).

Якщо подружжя разом приватизує квартиру, то виникає питання щодо конкретного виду спільної власності на житло. Відповідно до ст. 8 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 р. передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Таким чином дружина та чоловік за своїм вибором визначають на якому праві їм належатиме квартира — спільної сумісної або спільної часткової власності. Можна погодитися з З.В. Ромовською, що «інтересам подружжя відповідає поширення на майно, набуте за час шлюбу, саме правового режиму сумісної власності. Це особливо стосується приватизації державного житлового фонду».

Однак, це поради фахівців, остаточне рішення вправі прийняти тільки чоловік та дружина. Після виникнення спільної сумісної або часткової власності відносини подружжя регулюються відповідними нормами СК та ЦК.

5. Суттєві особливості існують при визначенні правової природи приватизованих подружжям земельних ділянок. Такі ділянки можуть належати кожному з подружжя окремо на праві приватної власності (див. п. 12 коментаря до ст. 57 СК України). Приватизовані земельні ділянки можуть належати також дружині та чоловікові на праві спільної власності. Для приватизації земельних ділянок характерними є такі моменти. По-перше до кола осіб, які можуть бути суб'єктами такої приватизації, належать лише громадяни України. Іноземці, особи без громадянства або юридичні особи цією приватизацією скористатися не можуть. Це положення чітко зафіксоване в законі. По-друге, громадяни України можуть реалізувати належне їм право на безоплатну приватизацію земельної ділянки по кожному з видів її цільового призначення лише один раз. По-третє, право на безоплатну приватизацію обмежене законом. Йдеться про те, що приватизація земельних ділянок громадянами України може здійснюватися лише в межах розмірів, які встановлені ст. 121 Земельного кодексу України.

Питання, належить приватизована земельна ділянка до спільного чи роздільного майна подружжя, не має прямої відповіді, яка б містилася в законодавстві. Безоплатна приватизація згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок» стосується перш за все земельних ділянок, наданих громадянам у користування для конкретних цілей (земельні ділянки, надані громадянам для ведення особистого підсобного (нині — селянського) господарства, будівництва і обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка), садівництва, індивідуального дачного і гаражного будівництва). Постійні користувачі, які виявили бажання приватизувати свої земельні ділянки, могли звернутися з відповідними заявами до уповноважених органів, до компетенції яких належить передача земельних ділянок у приватну власність. У цьому випадку постійне право землекористування громадянина трансформувалося у право власності на земельну ділянку.

Наказом Державного комітету України з земельних ресурсів від 15.02.1993 р. була затверджена форма заяви про передачу у приватну власність земельної ділянки, в якій визначається волевиявлення лише однієї особи — землекористувача. Законодавство не вимагало від громадянина разом із заявою подання відомостей про його сімейний стан. Не вимагало законодавство і прояву волі інших осіб, зокрема другого з подружжя на приватизацію земельної ділянки. Очевидно, вважалося, що ділянка надавалася у користування подружжю, тому і приватизація буде здійснюватися хоча і за заявою лише однієї особи, однак на користь подружжя.

Такий неперсоніфікований підхід, на жаль, є для нас традиційним. Отримані у свій час у постійне користування земельні ділянки зазвичай оформлювалися на ім'я лише одного громадянина — глави чи члена сім'ї, глави колгоспного двора тощо. Державні акти на право постійного користування, які посвідчували право землекористування громадян, також виписувалися на одну особу, хоча цими ділянками фактично користувалися усі члени сім'ї чи двора, які володіли земельною правосуб'єктністю. Очевидно, що в такому ж руслі здійснювалася і приватизація земельних ділянок під час дії перших законодавчих актів, які визначали цей процес. Земельна ділянка передавалася у постійне користування подружжя (сім'ї), заяву подавав лише один з подружжя — землекористувач, згода другого з подружжя автоматично вважалася наявною. З урахуванням цього, з усіма можливими застереженнями можна припустити, що закон закріплював презумпцію згоди другого з подружжя (який не подавав заяви) на приватизацію земельної ділянки. Треба особливо підкреслити, що мова не йде про майно, набуте за час шлюбу, яке вважається спільним майном подружжя (ч. 1 ст. 6 °Cімейного кодексу України). У даному разі кожен з подружжя реалізує власне право на приватизацію земельної ділянки, просто згода другого з подружжя вважається такою, що є наявною. За таких обставин ділянки, які були передані у користування подружжю, а потім приватизовані за заявою лише одного з подружжя можна віднести до спільного майна подружжя.

Однак такий підхід (якщо саме він мав місце), не є беззастережним, бо він має свої суттєві вади. Щонайменше, він не враховує двох моментів: а) другий з подружжя може взагалі не мати право на приватизацію земельної ділянки, наприклад, як іноземний громадянин або особа без громадянства; б) другий з подружжя не мав наміру приватизувати земельну ділянку, яка була надана у користування.

Згідно з новим ЗК України (2001 р.) присадибні, садові, дачні, гаражні та інші земельні ділянки можуть використовуватися на двох правових підставах (титулах): а) на праві власності; б) на умовах оренди. Таким чином, новий Земельний кодекс України взагалі не передбачає для громадян використання земельних ділянок на праві постійного користування. Практика свідчить, що в сучасних умовах земельні ділянки надаються громадянам переважно на умовах оренди, хоча ч. 3 ст. 116 ЗК не виключає безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадян у разі одержання їх із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.