Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядку цивільно-правової відповідальності. Екологічним законодавством України передбачено, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів (ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Цивільно-правова відповідальність за заподіяння шкоди природі характеризується своєю специфікою. Її особливості полягають у тому, що: 1) порядок і розміри збитків за шкоду, заподіяну природі, визначаються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства України. За відсутності таких актів застосовуються загальні правила щодо відшкодування заподіяної шкоди, передбачені нормами ЦК України; 2) збитки компенсуються за шкоду, заподіяну довкіллю (природним ресурсам, природним комплексам, природним багатствам); 3) при визначенні розміру збитків застосовуються спеціальні такси. Крім того, в окремих випадках порядок та розміри відшкодування збитків, заподіяних довкіллю, визначаються за спеціальними методиками, які є різновидом таксового методу відшкодування збитків.

Такси встановлюються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства, які приймаються Кабінетом Міністрів України або ж окремими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади.

Постановами Кабінету Міністрів України та інших органів влади затверджені такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної, наприклад, порушенням законодавства про природно- заповідний фонд України, такси для обчислення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України, такси для обчислення розміру відшкодування збитків, завданих унаслідок порушення законодавства в галузі мисливського господарства та полювання (крім видів, занесених до Червоної книги України).

Стаття 67.

Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Обов’язок по сплаті податків і зборів, закріплений цією статтею Конституції, деталізується податковим законодавством. Передусім це ст. 12 Податкового кодексу України (далі — ПК України), яка закріплює повноваження щодо встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових платежів), а також пільг їх платникам, які здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради можуть встановлювати додатковий вид пільги щодо оподаткування в межах сум, що надходять до їх бюджетів. Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів), пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. Це положення базується на ст. 92 Конституції України, в якій підкреслено, що виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.

Треба враховувати, що конституційне закріплення має саме обов’язок сплачувати податки і збори. Тобто податкове законодавство уточнює імперативне веління своєчасної сплати податків та зборів у повному обсязі відповідно до податкового обов’язку. Зміст цієї норми передбачає реалізацію однобічних наказів з боку держави, коли їх реалізація не може мати ніяких ознак угоди, ніяких рис реалізації зустрічних зобов’язань. Показово, що ст. 16 ПК України закріплює значну кількість суттєвих обов’язків платників податків та зборів (обов’язкових платежів). При цьому лише після визначення вичерпного переліку обов’язків платників законодавець закріплює в ст. 17 цього ж акта права платників податків.

Податковий обов’язок виникає в платників щодо тих податків і зборів (обов’язкових платежів), які становлять податкову систему України. Вичерпний перелік загальнодержавних податків і зборів встановлено ст. 9 ПК України та місцевих податків і зборів — ст. 10 цього ж акта. Треба враховувати, що законодавчо закріплено лише перелік податків і зборів (обов’язкових платежів), тоді як встановлення їх на відповідних територіях здійснюється законами України (на всій території України відносно загальнодержавних податків і зборів) та Положеннями місцевих органів самоврядування (відносно місцевих податків та зборів). Кожен із податків та зборів (обов’язкових платежів), віднесених до загальнодержавних, вводиться виключно Податковим кодексом України.

Безпосередньо регулюванню податкового обов’язку присвячено статті 36—38 ПК України. У статті 36 визначається загальна конструкція податкового обов’язку, яка охоплює обов’язок із обчислення, сплати та декларування. Цей обов’язок визначається як безумовний та першочерговий стосовно інших неподаткових обов’язків, який може здійснюватись як безпосередньо платником податків, так і його представниками. Підставами для припинення податкового обов’язку є: а) ліквідація юридичної особи; б) смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою; в) втрата особою ознак платника податку, які визначені Податковим кодексом України; г) скасування податкового обов’язку в передбачений законодавством спосіб (ст. 37 ПК України). Згідно зі ст. 38 ПК України виконанням податкового обов’язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов’язань у встановлений податковим законодавством строк.

Частина 2 ст. 67 Конституції України закріплює обов’язок декларування. Треба підкреслити, що цей обов’язок стосується усіх податкових резидентів, до яких згідно з піди. 14.1.213 п. 14.1 ст. 14 ПК України належать фізичні особи, які мають місце проживання в Україні. Фізична особа вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше ста вісімдесяти трьох днів (включаючи день приїзду та від’їзду) протягом періоду або періодів податкового року. По закінченні податкового року визначається сума сукупного річного оподатковуваного доходу. Обчислення податку й перерахунок провадиться підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності до 1 березня року, наступного за звітним.

Облік фізичних осіб, які зобов’язані сплачувати податки та збори, здійснюється шляхом ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та зборів, що деталізується главою 6 ПК України. Безпосередньо порядку ведення державного реєстру фізичних осіб — платників податків присвячено ст. 70 цього акта. Реєстрація фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів проводиться державними податковими інспекціями по районах, районах у містах і містах без районного поділу за місцем постійного проживання платників податків, а для осіб, які не мають постійного місця проживання в Україні, — за місцем отримання доходів або за місцезнаходженням іншого об’єкта оподаткування.

Стаття 68.

Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Коментована стаття присвячена загальному регулюванню одного із суттєвих аспектів взаємин людини й держави. У коментарі до ст. 3 вже відзначалося, що ці відносини в Україні будуються на засадах взаємної відповідальності. Там же роз’яснювалося,

у чому саме виявляється відповідальність держави перед людиною. Розглядувана ж тепер стаття присвячена характеристиці «протилежного» напрямку цієї відповідальності — відповідальності людини перед державою. Ця відповідальність, знову ж таки (як і відповідальність держави перед людиною), може бути або позитивною, або негативною. У коментованому приписі відповідальність сформульована в позитивному сенсі — як обов’язок людини неухильно додержуватись Конституції України та законів України, тобто найголовніших волевиявлень держави. Цей обов’язок адресовано не тільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.

Хоча у цій статті згадуються тільки такі нормативно-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов’язок слід тлумачити розширено та мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опротестовуватись) у встановленому законом порядку. А ось Конституція України (як було роз’яснено у коментарі до ст. 8) — це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням. Щодо громадян України така ж властивість визнається і за законами України: громадяни України не можуть безпосередньо звертатись до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність законів Конституції.

У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні форми здійснення, реалізації дозволяючих, забороняючих та зобов’язуючих юридичних норм: їх використання, виконання й додержання. У коментованому приписі йдеться тільки про останню з цих форм правореалізації. Однак, як відомо, будь-яка забороняюча норма може бути сформульована як норма зобов’язуюча (заборона певної дії — це не що інше, як обов’язок утримуватись від вчинення такої дії) і навпаки: будь-який юридичний обов’язок може бути переформульовано на заборону (обов’язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватись від її невчинення). Тому коментований припис поширюється не тільки на забороняючі, але й на зобов’язуючі юридичні норми, що їх вміщено в Конституції України.