Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Конституційну норму, що проголошує право кожного знати свої права і обов’язки, доцільно розглядати у зв’язку з такими загальними засадами Конституції, як принцип правової держави (ст. 1) і верховенство права (ст. 8).

Так, в умовах існування правової держави, дії верховенства права правові норми та їх джерела повинні відповідати принципу правової визначеності. Згідно з цим принципом, який відштовхується від ідеї передбачуваності, люди повинні мати змогу планувати свої дії із впевненістю, що знають про їх правові наслідки. Він вимагає, зокрема, щоб правові акти заздалегідь оприлюднювалися, діяли на майбутнє (так звана матеріальна доступність права), були ясними, простими, точними, чіткими і несуперечливими (так звана інтелектуальна доступність права). Така передбачуваність збільшує автономію особи щодо держави й врешті-решт забезпечує її свободу. Тому право на визначеність правових норм, яке поза всяким сумнівом включає право знати свої права і обов’язки, нерідко характеризують як одне з найбільш невід’ємних прав людської особистості, яке тільки собі можна уявити.

Слід зауважити, що право знати свої права та обов’язки може бути розглянуте також у контексті ч. 2 ст. 34 Конституції України, яка гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. У даному випадку йдеться про правову інформацію, вільне отримання і поширення якої є вкрай важливим для формування в людей знань про свої права та обов’язки. Крім того, право знати свої права і обов’язки знаходиться в ідейному зв’язку зі ст. 59 Конституції, яка гарантує кожному право на правову допомогу.

Існування конституційної норми, що закріплює право кожного знати свої права та обов’язки, створює відповідні зобов’язання державних владних органів. Частина 2 ст. 57 Конституції України містить вказівку лише на одне з них — обов’язок доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян. Це пояснюється тим, що вимога про обов’язкове доведення до відома нормативно-правових актів має ключове значення в забезпеченні знання громадянами норм права. Інше зобов’язання, що гарантує право кожного знати свої права та обов’язки, встановлене в ст. 58 Конституції і пов’язане із забороною зворотної дії нормативно-правових актів у часі.

Конституційний припис про обов’язок доведення актів до відома населення знаходиться в логічному зв’язку зі ст. 94 Конституції, яка регламентує процедуру набрання чинності законами і вимагає їх офіційного оприлюднення. Завдяки системному тлумаченню ч. 2 ст. 57 Конституції можна дійти висновку, що доведення до відома акта слід розуміти як його офіційне оприлюднення.

Акцент на доведенні до відома населення саме законів та інших нормативно-правових актів обумовлюється тим, що нормативно-правовий акт розглядається як основне джерело, яке містить переважну більшість норм вітчизняного права. Проте це не означає, що держава не повинна докладати зусиль щодо доведення до відома населення інших джерел, з яких громадяни можуть дізнатися про свої права та обов’язки. Наприклад, держава гарантує право на доступ до судових рішень завдяки офіційному оприлюдненню судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України. Отже, обов’язок забезпечити доступ до судових рішень слід розуміти як гарантію права особи знати свої права та обов’язки, закріпленого ч. 1 ст. 57 Конституції України.

Необхідно також звернути увагу на те, що ст. 57 Конституції вимагає обов’язкового оприлюднення лише тих нормативно- правових актів, які визначають права і обов’язки громадян (термін «громадяни» у даному випадку слід розуміти в широкому значенні, яке охоплює будь-яких фізичних осіб). З цього випливає, що інші нормативно-правові акти, тобто ті, що не визначають права і обов’язки громадян, можуть не доводитись до відома населення. Це легітимує практику видання актів з обмеженим доступом.

Стаття 57 Конституції містить пряму вказівку на необхідність прийняття закону, який би визначав порядок доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів. Насамперед необхідно констатувати, що на сьогоднішній день в Україні не має спеціального закону, який був прийнятий на підставі ст. 57 Конституції, хоча необхідність і доцільність його прийняття не викликає жодних сумнівів. В умовах законодавчої лакуни Президентом України був ухвалений Указ від 10 червня 1997 р. № 503/97 «Про порядок офіційного обнародування нормативно- правових актів і набрання ними чинності», який визнається практикою актом praeter legem. Слід також зауважити, що порядок оприлюднення окремих видів нормативно-правових актів все ж таки унормований на рівні законів (хоча і не завжди повного мірою). Наприклад, порядок оприлюднення законів та постанов Верховної Ради України визначений ст. 94 Конституції України і гл. 25 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 р., актів Кабінету Міністрів України — ст. 52 Закону України від 7 жовтня 2010 р. «Про Кабінет Міністрів України», актів місцевого самоврядування — ст. 59 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні».

У свою чергу, ч. 3 ст. 57 Конституції містить своєрідну санкцію за порушення обов’язку офіційного оприлюднення нормативно- правових актів. Вона проголошує нечинними не доведені до відома населення закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян. Це означає, що такий неоприлюднений нормативно-правовий акт не є обов’язковим, його приписи не породжують юридичних наслідків. Тому громадяни не можуть бути притягнуті до юридичної відповідальності за недотримання його приписів, а органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не мають права керуватися цим актом у своїй діяльності.

Стаття 58.

Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Частина 1 ст. 58 Конституції закріплює загальновизнаний принцип права, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 р. № 6-рп/2000 у справі про зворотну дію кримінального закону в часі пояснюється, що «суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності...». Тому заборона зворотної дії в часі означає, що приписи законів та інших нормативно-правових актів не поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності. У Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що «до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце». При цьому не вважається зворотною дією застосування закону або іншого нормативно-правового акта щодо триваючих правових відносин, якщо цей акт застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (це так звана безпосередня дія нормативного акта в часі).

Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності (див. коментар до ст. 57 Конституції). На думку Конституційного Суду України, «закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта» (Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 р. № 1-зп у справі щодо несумісності депутатського мандата).

Слід нагадати, що принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів також знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (ст. 7).

Водночас Конституція передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Це правило також є загальновизнаним принципом права, що має чітко виражену гуманістичну спрямованість. Згідно з цим правилом «щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом’якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього рішенні» (Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно- правових актів).

У цьому Рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що «положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно- правових актів у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб». Цей висновок буї! зроблений Конституційним Судом України виходячи з того, що ст. 58 Конституції знаходиться в розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Як сказано в Рішенні Конституційного Суду, «про це свідчить як назва даного розділу, так і системний аналіз змісту його статей і частини другої статті 3 Конституції України».

Отже, відповідно до цієї правової позиції закони, які пом’якшують і скасовують відповідальність, завжди мають зворотну силу для фізичних осіб; для застосування цього правила не потрібна спеціальна вказівка про це в тексті закону — воно діє автоматично. Стосовно юридичних осіб закони за загальним правилом теж не мають зворотної дії. Але і тут як виняток зворотна дія все- таки є можливою. Щоправда, на відміну від фізичних осіб, правило про зворотну силу не діє автоматично в тих випадках, коли закон пом’якшує або скасовує відповідальність юридичної особи. Як зауважив з цього приводу Конституційний Суд України, «надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачене шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті».