Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

"Уявлення про те, що межею здійснення людиною власних прав є непорушення нею прав інших осіб, відображає загальнолюдський досвід життя у суспільстві, досвід гуманного, цивілізованого спілкування. Воно зустрічається вже у стародавніх релігійних текстах (у Біблії читаємо: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте». — Дії 15:29) та у висловлюваннях видатних мислителів людства («Чини так, аби твоє свавілля було сумісним із свавіллям іншого згідно зі загальним законом свободи». — І. Кант). Тому важливим критерієм вільного розвитку особистості кожного є повага до інтересів, прав і свобод інших людей. Однак запровадження розглядуваного обмеження на практиці може викликати неабиякі труднощі. Адже у соціально неоднорідному суспільстві поряд із загальносуспільними інтересами, однаковими для всіх його членів, існують й інтереси специфічні — групові та індивідуальні.

Тому змістовна інтерпретація різними суб’єктами людських прав, яка зумовлюється значною мірою цими «частковими» інтересами і покликана полегшувати їх задоволення, досить часто не збігається. А звідси й уявлення про те, де ж саме починаються ті права інших, котрі мають бути межею здійснення особою її власних прав, у різних суб’єктів доволі часто відрізняються. У разі конфлікту цих уявлень (конфлікту інтерпретацій) його розв’язання доручається незалежному арбітрові — суду, з рішенням якого мусять погодитись учасники конфлікту.

Наступне положення коментованої статті пов’язане із загальною характеристикою правового становища індивіда у суспільстві. Тут вперше зустрічається поняття обов’язку особи. І стає очевидним, що до такої характеристики має входити вказівка не тільки на права та свободи людини, а й на її обов’язки. Щоправда, йдеться тут не про всі обов’язки людини, а лише про ті, які вона має перед суспільством у цілому, у той час як у неї існують ще й обов’язки перед іншими людьми, їх спільностями та об’єднаннями, перед державою. Слід підкреслити, що розглядуваний обов’язок — це не юридичний обов’язок, встановлений законодавством. Він випливає не з юридичних норм держави, а з усіх умов суспільного життя. Отже, йдеться не про спеціально-соціальний (юридичний), а про загальносоціальний обов’язок (точніше — один із його різновидів). Соціальний обов’язок людини — це необхідність певної її поведінки, об’єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, нації, народу, його соціальних груп й усього суспільства. Найважливіші із соціальних обов’язків держава фіксує у законодавстві, тим самим надаючи їм юридичного характеру, і забезпечує різноманітними, у тому числі примусовими засобами. Так, наприклад, це зроблено щодо обов’язку громадянина захищати Вітчизну, шанувати державні символи України (ч. 1 ст. 65 Конституції), щодо обов’язку «кожного» не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66).

У коментованому приписі йдеться про обов’язки людини не перед будь-яким суспільством, а лише перед таким, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. І це засадничо виправдано. Адже в антиправовому, антигуманному, недемократичному суспільстві, яке пригнічує, принижує людину, гальмує її розвиток, навряд чи можна вимагати від неї схвального ставлення до нього, виконання нею усіх її соціальних, а тим більше юридичних обов’язків. Тому забезпечення владою вільного і всебічного розвитку є одним із критеріїв її легітимності. Тільки та влада дістає соціальне визнання як правова (правомірна), яка забезпечує умови для реалізації здібностей будь-якої людини.

У коментованій статті втілено й таку світоглядну, філософсько-антропологічну засаду, згідно з якою тільки від суспільства, тільки, так би мовити, з його «рук» кожна людина отримує необхідні засоби для існування й розвитку. Тому для людини суспільство, або суспільне благо, є не менш важливою цінністю, аніж індивідуальна свобода. За своїм аксіологічним статусом вони є рівнозначними. Усвідомлення цієї засади якраз і зумовлює поважливе, відповідальне ставлення людини до виконання своїх соціальних (а отже, й — оскільки їх закріплено у Конституції, в інших законах — до юридичних) обов’язків, запобігає протиставленню прав та обов’язків, гальмує формування суто утриманських установок.

Стаття 24.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

У статті 24 Конституції України зазначається, що всім громадянам наданий і гарантований рівний обсяг прав і свобод: економічних, соціальних, політичних, культурних, особистих тощо. їх використання пов’язане із запровадженням однакових стандартів для всіх без вийнятку осіб. Це означає, що закріплені Конституцією України права і свободи поширюються рівною мірою на всіх громадян і мають для них тотожній (однаковий) зміст. Права людини належать їй від природи, є невід ємними. Завдання держави і суспільства в сучасних умовах полягає в тому, щоб захищати ці права і не допускати їх порушення. Отже, кожний громадянин України може користуватися і користується на рівних умовах з іншими громадянами всім спектром прав і свобод без утиску з боку держави, дискримінації з боку державних органів, окремих посадовців або інших осіб. Надання кожному громадянинові України рівних прав і свобод дозволяє брати активну участь в усіх сферах життєдіяльності держави: формувати представницькі органи державної влади, мати рівний доступ до всіх посад в державних органах без будь-яких ознак дискримінації, знайомитися з усіма документами і матеріалами, що безпосередньо стосуються прав і свобод громадян тощо.

Рівність прав і свобод також передбачає відповідне використання своїх прав тими категоріями громадян, які не мають рівних з іншими можливостей (соціальні, фізіологічні та ін. фактори). Тому Конституція України встановлює відповідну систему гарантій для забезпечення гідних умов життя кожної людини.

Права і свободи, передбачені ст. 24 Конституції України, належать до тих прав і свобод, які не можуть бути обмеженими.

Усі громадяни — рівні перед законом. Обов’язок не порушувати настанов закону, виконувати його положення, а у випадку порушення — нести юридичну відповідальність є рівною вимогою для всіх громадян.

Положення про рівність громадян перед законом дозволяє не обмежувати юридичну рівність тільки конституційними правами і свободами, а це означає, що всі без винятку права і свободи громадян, які закріплені в законах, а також у підзаконних нормативних актах, мають бути рівними. Вказівка на це є відповідною міжнародному праву, європейським стандартам, загальнолюдським цінностям.

Таким чином, ідея прав людини сформована як певний правових ідеал, на досягнення якого орієнтований розвиток національного законодавства, а способами забезпечення — є загальні принципи права; один з основних таких принципів — є принцип рівності.

У частині 2 ст. 24 Конституції України йдеться про конкретизацію деяких категорій рівності прав і свобод. Права і свободи людини є складним, багатовимірним явищем, їх генезис, соціальні корені, призначення дають можливість характеризувати той чи інший тип цивілізації, етапи її становлення та розвитку.

Рівність прав і свобод один з основних принципів конституційного статусу людини і громадянина, показник загальнолюдської культури. Ця рівність може розглядатися принаймні в двох аспектах: 1) означати рівність в матеріальних благах, рівність результатів, рівність в умовах існування — тобто економічну рівність, що відображає, віддзеркалює певний вимір прав і свобод людини, та 2) рівність перед законом у процедурах — рівність юридичну, яка насамперед пов’язана з ефективністю законодавства. Процедурна рівність означає відсутність будь-якої дискримінації. Принцип відсутності дискримінації — це не тільки досягнута рівність у певних сферах життєдіяльності, а й критерії, за якими ця рівність може бути досягнута. Не може бути привілеїв за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Додатковим критерієм подолання дискримінації визнається також «справедливість» як явище соціальної дійсності.

Рівність прав і свобод є відтворенням справедливості як ціннісної категорії, що виробляється в суспільстві у відповідності із сформованими уявленнями про мораль і норми поведінки.

Справедливість у зазначеному контексті може полягати у диференціації прав (підвищення рівня права у рамках чинного законодавства для окремих категорій населення, які на це заслуговують, — свідчення прогресивного розвитку національної правової системи) та у подоланні узурпації прав, як різновиду їх дискримінації (надмірного нерегламентованого законодавством збільшення владних повноважень однієї категорії громадян порівняно з іншими у соціумі, що може мати місце в окремих державних утвореннях, суспільствах, у певних просторо-часових континіумах).

Тендерна рівність — складова загального принципу рівності як основи демократичного устрою держави та суспільства. Принцип рівності є універсальною категорією і виключає дискримінацію за будь-якою ознакою, у тому числі за ознакою статі. Конструкція тендерної рівності розкривається через категорію прав людини як універсального стандарту рівності, який є єдиним для обох статей. У 2000 р. Україна разом із 189 країнами — членами ООН підписала Декларацію Тисячоліття, в якій сформульовані найважливіші цілі світового розвитку, серед яких одне з основних — досягнення рівності жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності.