Розділ VIII Правосуддя

У частині 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, установлених процесуальним законом. Учасники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відеозапису, а також транслювання судового засідання допускається за рішенням суду.

Гласність сторін відбивається в їх праві на гласне судочинство, а також у праві бути повідомленими про зміст вимог і заперечень сторін, знайомитися з матеріалами судової справи, бути вислуханими у судовому засіданні тощо.

Гласність судочинства у Конституції поєднується з повною фіксацією судового процесу технічними засобами, оскільки фіксація судового процесу технічними засобами забезпечує гласність судочинства. Пункт 10 ст. 370 КПК України передбачає як безумовну підставу для скасування вироку відсутність фіксування технічними засобами ходу судового процесу у передбачених КПК випадках.

Гласність судочинства притаманна всім стадіям судочинства — при розгляді справи по суті, апеляційному та касаційному переглядах. Разом з тим у практиці Європейського суду з прав людини виникали питання про дотримання принципу гласності в апеляційних, касаційних та інших інстанціях, де перевіряються прийняті рішення. У справах «Монелля проти Швеції» (рішення від 22 лютого 1984 р.) та «Моріс проти Швеції» (рішення від 2 березня 1987 р.) перед судом постало питання про можливість відступлення в апеляційній інстанції від принципу відкритого розгляду, на якому обвинувачений може бути присутній і відстоювати свою позицію щодо захисту, з урахуванням особливості національного процесуального права.

Суд постановив, що якщо розгляд у суді першої інстанції був гласним, то її відсутність у судах другої і третьої інстанцій може бути виправдана особливостями процедури. Якщо скарга зачіпає виключно питання права, а не факту, то, на думку Суду, вимоги гласного розгляду є дотриманими і тоді, коли заявнику не була надана можливість особисто бути заслуханим у апеляційному або касаційному суді (Европейский Суд по правам человека. Избранные решения : в 2 т. — М., 2000. — Т. 1. — С. 584—585).

Оскільки принцип гласності реалізується через обсяг прав, обов’язків і повноваження суб’єктів процесу та процедури їх здійснення, можна говорити, що у системі засад судочинства гласність може бути певного мірою обмежена. Так, загальна гласність може обмежуватися за колом осіб (наприклад, для неповнолітніх) або за характером досліджуваних обставин (які містять державну таємницю або становлять особисту таємницю, містять відомості про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, таємницю усиновлення тощо). Відповідно до ст. 6 ЦПК розгляд справ у всіх судах проводиться і відкрито. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошення відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

Поряд із загальною гласністю може бути обмеженою і гласність сторін. Гласність сторін є обмеженою, якщо сторона не бере участі у тих чи інших судових процедурах або не має можливості знайомитися з матеріалами справи тощо.

Обмежена гласність сторін не є наслідком порушення процесуальних прав, і тому обмежену гласність слід відрізняти від її порушення. Так, відповідно до ст. 327 ЦПК судове рішення підлягає скасуванню, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть учать у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, або якщо суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не були притягнуті до участі в справі.

Апеляційне та касаційне оскарження рішень суду — усталені в сучасному судочинстві способи оскарження рішень суду.

Право на апеляційне та право на касаційне оскарження є елементами права на судовий захист. Ці права реалізуються у процедурах апеляційного та касаційного перегляду, які регламентуються процесуальним законодавством.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження ґрунтується на інстанційній побудові судової системи (інстанційності), розмежуванні функцій судів різних інстанцій, можливості декількох судів розглядати ту чи іншу справу.

У сучасних процесуальних системах право на апеляційне оскарження судових рішень регламентовано як право на оскарження рішень, що не набрали законної сили, а право на касаційне оскарження рішень — як право на оскарження рішень, що набрали законної сили. При цьому суд апеляційної інстанції вирішує питання факту і права, а суд касаційної інстанції вирішує питання лише права. Цими суттєвими обставинами визначаються повноваження апеляційних та касаційних судів та процедур апеляційного та касаційного провадження.

Конституція, як видно зі змісту положення, що коментується, визнала як засаду судочинства доступ до правосуддя через визнання права на апеляційне та касаційне оскарження. Разом з тим вона передбачила, що у законі можуть бути визначені випадки, які унеможливлюють апеляцію та касацію рішень суду. У зв’язку з цим має принципове значення для реалізації цієї засади судочинства регламентація апеляційного та касаційного оскарження рішень суду у процесуальному законодавстві.

Так, ст. 13 ЦПК України передбачає забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених ЦПК України.

Відповідно до ст. 292 ЦПК України сторони, а також інші особи та прокурор, які брали участь у справі, можуть оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Стаття 293 ЦПК України передбачає, що на ухвали суду може бути подана апеляційна скарга за умов, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню справи, та у випадках, передбачених ЦПК.

Аналогічні норми містяться у КПК України. Згідно зі ст. 347 КПК апеляція може бути подана:

1) на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами;

2) на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами.

Апеляція також може бути подана:

1) на ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування;