Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

Стаття 1076. Банківська таємниця

1. Банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта.

Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність.

2. У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.

1. Обов’язок банку гарантувати таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта конкретизується в ст. 61 Закону «Про банки і банківську діяльність» [122]. У зв’язку з цим встановлюється, що банки зобов’язані: 1) обмежувати коло осіб, які мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю; 2) організувати спеціальне діловодство з документами, що містять банківську таємницю; 3) застосовувати технічні засоби для забезпечення несанкціонованого доступу до електронних та інших носіїв інформації; 4) застосовувати застереження щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах з клієнтами (однак невиконання цієї вимоги не є підставою для визнання договору недійсним).

При прийнятті на роботу на посади службовців банку відповідні особи підписують зобов’язання щодо збереження банківської таємниці.

2. Розголошення банком відомостей про банківський рахунок, операції за ним, а також відомостей про клієнта є підставою для відповідальності банку у вигляді відшкодування шкоди, а також моральної шкоди. Якщо виток інформації, що складає банківську таємницю, став наслідком винних дій органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються цими органами (частина четверта ст. 61 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Банківський нагляд розуміється як такий, що здійснюється Національним банком України (ст. 66, 67 названого Закону). Ці положення не виключають відповідальності інших державних органів, які мають право на отримання інформації, що належить до банківської таємниці, за її розголошення. Правовою підставою їх відповідальності є ст. 1166, 1167, 1174, 1176 ЦК.

3. Стаття 62 Закону «Про банки і банківську діяльність» встановлює широке коло випадків, коли допускається розкриття банківської таємниці, та широке коло осіб, що мають право на отримання інформації, що складає банківську таємницю. Право на отримання такої інформації має перш за все її власник. Відповідно до законодавства банк зобов’язаний надавати відомості про операції, що мають сумнівний характер, спеціальним підрозділам боротьби з організованою злочинністю. Банки надають цим підрозділам також інші повідомлення у випадках, передбачених законом.

4. Обмеження стосовно отримання інформації, що містить банківську таємницю, не поширюються на службовців Національного банку та уповноважених ними осіб, які в межах своїх повноважень здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю.

5. Інформація щодо юридичних і фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банком на письмову вимогу суду або за рішенням суду, на письмову вимогу органів прокуратури, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ (стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу), на письмову вимогу органів Державної податкової адміністрації з питань оподаткування або валютного контролю (стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу). Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, що містить банківську таємницю, повинна бути викладена на бланку державного органу встановленої форми, бути надана за підписом керівника державного органу (його заступника), скріпленим гербовою печаткою, містити посилання на передбачені законом підстави для отримання інформації.

6. Довідки, що містять відомості про банківські рахунки фізичної особи у разі її смерті, надаються особам, зазначеним власником рахунка заповідальному розпорядженні клієнта, державним нотаріальним конторам, приватним нотаріусам, іноземним консульським установам у справах спадщини.

ГЛАВА 73 ФАКТОРИНГ

Стаття 1077. Поняття договору факторингу

1. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором.

2. Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

1. Договір факторингу визначається як такий, що передбачає оплату клієнтом послуги, яку йому надає фактор. Послуга, яку надає фактор, підпадає під визначення фінансової послуги (п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [135]). Встановлення Цивільним кодексом положень щодо факторингу не виключає укладення договорів про відступлення грошової вимоги відповідно до загальних правил ст. 512 — 518 ЦК, якщо при цьому не встановлюється умова про оплату послуги (зустрічне надання особою, на користь якої здійснюється відступлення грошової вимоги, грошової суми, товарів, послуг, виконання робіт на суму, еквівалентну сумі відступлення грошової вимоги, при цьому не може вважатись оплатою). До відносин щодо відступлення грошової вимоги без мети отримання прибутку ст. 1077 — 1086 ЦК застосовуватись не можуть (це не виключає застосування положень про факторинг до відносин щодо відступлення вимоги, якщо в договорі про відступлення вимоги міститься умова про оплату відповідної послуги).

2. Договір факторингу має визнаватись судом недійсним повністю, якщо він передбачає отримання фактором плати за надану послугу, а фактор не отримав статусу фінансової установи або не має відповідної ліцензії, як це передбачено ст. 5,7 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Разом з тим саме по собі визначення укладеного договору сторонами як договору факторингу за відсутності умови, яка б давала підстави для висновку про вчинення цього договору з метою отримання фактором прибутку, не є достатньою підставою для визнання договору недійсним у зв’язку з тим, що фактор не має статусу фінансової установи чи відповідної ліцензії, оскільки в такому випадку укладено договір відступлення грошової вимоги, який можуть укладати будь-які суб’єкти.

3. Договір факторингу може укладатись з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором. У таких випадках договір факторингу припиняється з моменту належного виконання клієнтом забезпеченого договором факторингу зобов’язання (п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК). З метою забезпечення виконання зобов’язання може укладатись і договір про відступлення вимоги. Якщо ж забезпечене відступленням права грошової вимоги зобов’язання боржник (клієнт) не виконав, фактор (кредитор у цьому зобов’язанні) може пред’явити грошову вимогу до боржника за відступленим правом вимоги без обов’язку дотримання будь-якої процедури звернення стягнення на предмет зобов’язання.

Стаття 1078. Предмет договору факторингу