Розділ «КНИГА ТРЕТЯ ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА»

1. Частина четверта ст. 41 Конституції визнає непорушним тільки право приватної власності, що відповідає змісту всього розділу II Конституції, який присвячений правам, свободам та обов’язкам людини та громадянина. Стаття 321 ЦК поширює принцип непорушності на право власності будь-яких інших осіб. Непорушність права власності в ч. 1 ст. 321 ЦК розкривається як неприпустимість протиправного позбавлення цього права чи обмеження в його здійсненні.

2. Непорушність права власності означає, далі, що лише у встановлених законом випадках та порядку можливе позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні. Але сам факт установлення законом підстави для позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні Європейський Суд з прав людини вважає недостатнім для обгрунтування втручання у право власності. Втручання у право власності, в тому числі, що ґрунтується на законі, не повинне порушувати справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства і захистом основних прав особи (Рішення Європейського Суду у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції», 1982 р.).

3. У ч. 3 ст. 321 ЦК відтворюється положення частини п’ятої ст. 41 Конституції та поширюються правила про неприпустимість примусового позбавлення права власності на інші (окрім приватної) види (форми) права власності. Примусове відчуження об’єктів приватної власності може бути засноване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. В умовах воєнного та надзвичайного стану відшкодування вартості цих об’єктів може бути наступним. Слід, однак, ураховувати, що правила про непорушність права власності є загальними в порівнянні, зокрема, з нормами ст. 346 — 354 ЦК, що встановлюють підстави припинення права власності.

Стаття 322. Тягар утримання майна

1. Власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. У звичайній ситуації власник може утримувати майно в будь-якому стані, навіть у такому, що призводить до втрати річчю своїх корисних якостей. Але у деяких випадках суспільна зацікавленість у належному утриманні речей, що знаходяться у приватній власності осіб, обумовлює встановлення прямих або побічних вимог до власників щодо утримання речей. Земля є власністю Українського народу. Ця власність співіснує з правом приватної власності на земельні ділянки, тому на власників земельних ділянок покладаються обов’язки зберігати корисні властивості землі, підвищувати родючість ґрунтів (п. «г» ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу [38]), а невиконання цих обов’язків тягне примусове припинення прав на земельну ділянку (ст. 143 ЗК). Неналежне утримання пам’яток історії та культури може бути підставою викупу таких об’єктів відповідно до ст. 352 ЦК. Неналежне утримання об’єктів права власності може тягти публічно-правову відповідальність. Відмова брати участь у витратах на утримання об’єктів спільної власності може бути підставою для стягнення із суб’єктів права спільної власності витрат інших співвласників на утримання таких об’єктів.

2. Тварини є особливими об’єктами цивільних прав (ст. 180 ЦК). Тому на власників можуть покладатись обов’язки щодо поводження з тваринами. Проте навіть жорстоке поводження з тваринами є лише підставою для притягнення до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу (ст. 89 КпАП [30]), але не є підставою припинення права власності на тварину.

Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна

1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. З моменту виникнення права власності й до моменту його припинення власник несе ризик випадкового знищення (пошкодження, псування) майна (правда, це не виключає встановлення договором іншого). Поняття «випадкового» в цій статті треба тлумачити так, що «випадкове» знищення (пошкодження, псування) має місце завжди, коли закон не покладає відповідальність на особу, дії якої стали причиною знищення (пошкодження, псування) майна, або коли такої особи взагалі немає. Тому за одних умов випадкове знищення (пошкодження, псування) може бути результатом дії тільки непереборної сили, а за інших умов як випадкове буде кваліфікуватись і знищення (пошкодження, псування) в результаті як дії непереборної сили, так і інших дій, що не містять ознаки вини суб’єкта (в теорії такі дії називаються як простий випадок). Як випадкове слід тлумачити знищення або пошкодження майна особою, яка не встановлена, за відсутності особи, на яку покладається відповідальність за незбереження майна.

Стаття 324. Право власності Українського народу

1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

2. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

3. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

1. У ст. 324 — 327 ЦК визначаються особливості окремих видів (форм) права власності. При цьому виокремлюються право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності, та право комунальної власності.

2. Об’єктами права власності Українського народу визнаються всі природні ресурси, які знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Зокрема, такими об’єктами визнаються земля, її надра, водні ресурси, повітря. Частина друга ст. 5 Закону «Про тваринний світ» [183] визнає об’єктами права власності Українського народу об’єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі та знаходяться в межах території України.

3. Повноваження здійснювати право власності Українського народу від його імені надається органам державної влади, органам місцевого самоврядування. Ці повноваження вони мають здійснювати в межах, що встановлюються Конституцією. Це правило ч. 2 ст. 324 ЦК відтворює положення частини першої ст. 13 Конституції [1]. Але ж Конституція з цього приводу формулює тільки найбільш загальні положення. Тому реально зазначені повноваження перелічених органів визначаються відповідними законами, а в умовах, коли формування законодавчої бази відповідно до Конституції не закінчено, — також і підзаконними актами.

4. Зміст права власності Українського народу має особливості. Вони полягають, зокрема в тому, що об’єктами права власності Українського народу вправі користуватись (з додержанням відповідних законів) кожен громадянин. Крім того, особливості права власності Українського народу зумовили і особливості його захисту. За загальним правилом, право власності захищається ст. 185 — 198 Кримінального кодексу [36]. Право власності Українського народу на природні ресурси захищається ст. 236 — 254 того ж Кодексу. При цьому відповідна глава названа «Злочини проти довкілля», а не «проти власності».

5. Право власності Українського народу на землю не виключає придбання іншими суб’єктами цивільного права власності на земельні ділянки. Право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до ст. 81 — 84 Земельного кодексу [38] можуть мати громадяни (іноземні громадяни, особи без громадянства), юридичні особи, територіальні громади і держава.

6. На сьогодні законами не встановлюються правові форми, в яких Український народ бере участь у цивільних правовідносинах. Навіть стосовно землі та інших природних ресурсів, що деякою мірою залучаються до цивільного обороту, не передбачена участь у правовідносинах Українського народу. Суб’єктом правовідносин щодо названих об’єктів виступає держава, а не Український народ.