Розділ «Огляди досліджуваних рішень Європейського суду з прав людини»

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10990935 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10990934

Теза із рішень: «…Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини… відсутнє законодавче регулювання процесу екстрадиції, зокрема, спеціальна процедура затримання та тримання осіб під вартою з метою екстрадиції. На цій підставі тримання заявників під вартою з метою екстрадиції у рішеннях Європейського суду було визнано незаконним і таким, що прямо суперечить статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (право на свободу та особисту недоторканість), учасницею якої є Україна»…»

2) рішення Київського апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2008 року, справа № 22-а-34546\2008 р., судді: Саприкіна І.В., Маслій В.І. та Бараненко І.І.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3228182

Теза із рішення: «Поряд з цим, Європейським судом з прав людини постановлено рішення від 23 жовтня 2008 року у справі Солдатенко проти України (заява № 2440/07). При розгляді вказаної справи Європейським судом з прав людини було встановлено, що заявника було затримано на підставі постанови про міжнародний розшук, виданої Туркменською владою, і про це йому повідомили у день затримання. Йому також повідомили, що кримінальна справа проти нього розслідується в Туркменістані, а не в Україні. У той же день Херсонське управління міліції отримало офіційне прохання туркменської влади про тимчасовий арешт на підставі статті 61 Мінської конвенції. 10 січня 2007 року Каховський суд взяв заявника під варту до закінчення процедури екстрадиції. 30 січня 2007 року Генеральна прокуратура України отримала офіційний запит від Генеральної прокуратури Туркменістану про екстрадицію заявника з метою кримінального переслідування. Суд звернув увагу, що Мінська конвенція, яка є складовою частиною законодавства України, передбачає тимчасовий арешт особи, що розшукується, з метою її ймовірної екстрадиції до запитуваної держави навіть до офіційного запиту про екстрадицію (п. 99 рішення). Суд також взяв до уваги посилання Уряду України, що Мінська конвенція, як частина національного правопорядку може слугувати правовою підставою для процедури екстрадиції і для тримання під вартою з метою екстрадиції. Проте стаття 5 § 1 (f) Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року також вимагає, щоб тримання під вартою з метою екстрадиції здійснювалося «відповідно до процедури, встановленої законом». Мінська конвенція не передбачає окремої процедури, якої має дотримуватися запитувана держава і яка б могла забезпечити гарантії проти свавілля (п. 112). Тому Суд дійшов висновку, що українське законодавство не передбачає процедури, яка б була достатньо зрозумілою, точною і передбачуваною у своєму застосуванні, щоб усунути загрозу свавільного тримання під вартою в очікуванні екстрадиції. Відповідно, було порушено статтю § 1 (f) Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року (п. 114)…»

3) рішення Волинського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2013 року, справа № 803/2121/13-a, суддя Валюх В. М.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/35308272

Теза із рішення: «…У пункті 111 рішення від 23 жовтня 2008 року у справі «Солдатенко проти України» (заява № 2440/07) Європейський суд з прав людини зазначив, що коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Встановлюючи, що будь-яке позбавлення свободи має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом», пункт 1 статті 5 не просто відсилає до національного закону; як і словосполучення «згідно із законом» і «встановлені законом» у пункті другому статей 8–11, він також стосується «якості закону», вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права — ця ідея пронизує всі статті Конвенції. При цьому «якість закону» означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні — для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля…»

4) рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 09 вересня 2014 року, справа № 333/861/14-ц, суддя Піх Ю. Р

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40483142

Теза із рішення:«.Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Солдатенко проти України» (п.113) та рішенні у справі «Мироненко і Мартенко проти України» (п.55) вказав на те, що постанови Пленуму Верховного Суду не мають сили закону і не є обов’язковими до виконання судами та правоохоронними органами. суд не може застосувати роз’яснення законодавства, якщо такі роз’яснення суперечать нормам Декларації прав дитини, Конвенції про права дитини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського Суду з прав людини. Суд зважає також на те, що проти задоволення позову з мотивів забезпечення дотримання прав дитини заперечував орган опіки і піклування, про що його представником зазначено у письмовій заяві. При вирішенні справи слід керуватися пріоритетом забезпечення права дитини на житло, якому кореспондує обов’язок держави сприяти тому, щоб жодна дитина не була свавільно

Право на належну медичну допомогу

Яковенко проти України, № 15825/06, 25 жовтня 2007 року (див. Неналежні умови утримання)

Петухов проти України, № 43374/02, 21 жовтня 2010 року

Фактичні обставини справи: 6 червня 2001 року працівники Комінтернівського районного відділку міліції міста Харкова затримали заявника за підозрою у вчиненні вбивства та грабежу. Заявник стверджував, що він був затриманий на день раніше. 8 червня його допитали. Він заявив, що не потребує послуг адвоката. Наступного дня його привезли до міста Києва та помістили до Мінського ізолятору тимчасового тримання. Прокуратура Мінського району 12 червня взяла заявника під варту на тій підставі, що заявник міг втекти та завадити правосуддю. Строк тримання під вартою був продовжений 2 серпня 2001 року до 4 місяців, так як це потрібно було для «проведення великомасштабного розслідування». Апеляційний суд міста Києва продовжив строк тримання під вартою до 8 грудня з урахуванням «інформації про особистість заявника» та тяжкості вчиненого діяння. 9 грудня апеляційний суд прийняв рішення про необхідність тримання заявника під вартою до судового розгляду, так як у випадку його звільнення він може завадити відправленню правосуддя. 16 січня 2002 року заявник був покараний за невстановлене порушення та поміщений до карцеру слідчого ізолятору, де сильно простудився. У березні 2003 року заявник почав кашляти. У 20‑х числах серпня його оглянули лікарі та встановили діагноз — інфантильний туберкульоз, плеврит та перелом лівого ребра. Здоров’я його погіршувалося. Верховний Суд України 24 квітня 2003 року залишив в силі рішення 09 грудня 2002 року за такого ж мотивування. 18 липня апеляційний суд задовольнив клопотання прокуратури про продовження тримання заявника під вартою, а заявникові у відповідь на його клопотання було відмовлено у звільненні. Верховний Суд України 17 вересня 2003 року продовжив строк тримання під вартою до 12 місяців за поданням прокурора Оболонського району міста Києва, мотивувавши це серйозністю обвинувачень. Згодом цей суд ще двічі продовжував строк тримання заявника під вартою. Адміністрація слідчого ізолятору 5 лютого 2004 року звернулася до слідчого із проханням розглянути можливість заміни запобіжного заходу заявникові у зв’язку із станом здоров’я та необхідністю проходження ним стаціонарного лікування. Однак заявника не звільнили з-під варти. В жовтні того ж року на запит суду адміністрація слідчого ізолятору надала довідку, що заявник може брати участь у судових засіданнях та стан здоров’я його задовільний. 3 грудня 2004 року заявника було визнано винуватим та засуджено до довічного позбавлення волі. Верховний Суд України 24 травня 2005 року залишив вирок в силі, а 30 травня відхилив прохання заявника про виключний перегляд його справи.

Суд встановив, що заявнику не надавалася належна медична допомога, що призвело до погіршення загального стану здоров’я; були відсутні ефективні засоби юридичного захисту щодо оскаржуваної належної медичної допомоги; тримання заявника під вартою в певні періоди було незаконним, оскільки в рішеннях суду було відсутнє обґрунтування застосовності законодавчо визначених підстав для тримання особи під вартою; суди не розглянули клопотання заявника про зміну запобіжного заходу у зв’язку зі станом здоров’я та ні на якому етапі національна влада не розглядала альтернативні міри запобіжного заходу; тривале тримання під вартою без яких-небудь вагомих причин, коли національна влада просто посилається на тяжкість обвинувачення, не відповідає вимогам конвенційного права на свободу.

Представники заявника в Суді: адвокати Ірина Бойкова та Людмила Панкратова.

Суд визнав порушення статті 3, статті 5 §§ 1 та 3, статті 13 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: стаття 55 Конституції України, статті 165–3, 156, 218 Кримінального процесуального кодексу України.

Основні тези: