Розділ «Український судовий прецедент: зустріч з інопланетянином»

Руггеро Дж. Альдісерті (Ruggero J. Aldisert), суддя Апеляційного суду третього округу Сполучених Штатів Америки, у своїй статті «Прецедент: що це? і що це не є? коли він нам подобається? І коли ми його вбиваємо?»[1]. дуже вдало описав прецедент: «Поняття прецеденту це дракон кожного із нас. Якщо факти в передбачуваному прецеденті є однаковими або достатньо ідентичними тим, що у справі, з якою ми порівнюємо, то прецедент визнається законним і його застосовують. У такому випадку всі, і студент і професор, юрист і суддя, коментатор і філософ розглядатимуть його, як кажуть італійці «un dragonetto» (маленький дракон). Але якщо основні факти в порівнюваних справах не відповідають повною мірою передбачуваному прецедентові, то поняття прецеденту перетворюється на Дракона або інколи і на «una dragonessa» (великого, лютого дракона). Боротьба з таким драконом може бути самою складною та суперечливою роботою у суддівській справі».

Однією із доктрин, на якій ґрунтується діяльність суддів англосаксонської системи права, є судовий прецедент, змістом якого є обов’язковість для органів судової влади їх попередніх рішень — stare decisis (стояти на вирішеному). В основі цієї доктрини лежить ratio decidenti (з лат. — підстава для вирішення), адже це і є судовим стандартом — поясненням причин вирішення справи саме таким чином. Посилаються в такому випадку судді не лише на тези із судових рішень, а послуговуються при винесенні рішення у справі, що розглядається, також доктринальними джерелами права та іноземними прецедентами. Нині немає уніфікованого підходу у всьому світі до застосування прецеденту в судовій сфері. Правила їх застосування кожна країна вирішує по-своєму.

Українська система правових цінностей вривається останніми роками в нову парадигму, знаходячись в критичній точці відкидання у століття назад або прориву у нове бачення. Енергія можливого переходу акумулюються саме в судовій практиці, так як лише вона встигає за стрімкими змінами у суспільстві, а неповороткі або інколи занадто поспішні заполітизовані механізми законодавчої гілки влади сьогодні повноцінно не спрацьовують.

Реформи мають не такий стрімкий запал як революції, але є більш потужними рушіями необхідних змін в системі, що перезавантажується. Українська система нині знаходиться саме на цій стадії. Правові реформи у нас тривають уже роками, і будуть ще десятиліттями до отримання очікуваного результату. Тут не буде швидких та легких відповідей, і складно буде навіть потім визначити конкретних осіб, які посприяли цьому процесові, це кожен із нас: крапля, що камінь точить. Головне, що це буде в руслі цивілізованого та мирного шляху, без кровопролиття та бездумного перекроювання того, що є, а все буде просуватися шляхом творчого експертного пошуку нових вирішень складних питань.

Одним із перших найбільш близьких за своєю суттю до судового прецеденту можна назвати рішення Конституційного Суду України від 10 лютого 2000 року у справі про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги, в абзаці 2 пункту 2 мотивувальної частини якого зазначено: «Виходячи з наведених положень, Конституційний Суд України у Рішенні від 2 березня 1999 року висловив правову позицію щодо розмежування повноважень Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади у сфері формування та реалізації цінової політики. Відповідно до цієї правової позиції Верховна Рада України згідно з пунктом 5 частини першої статті 85 Конституції України визначає засади внутрішньої та внутрішньої політики, у тому числі цінової як однієї із складових внутрішньої економічної і соціальної політики держави. Кабінет Міністрів України забезпечує проведення цінової політики (пункт 3 статті 119 Конституції України). Це означає реалізацію урядом визначених парламентом основ установлення і застосування цін і тарифів, що логічно включає їх регулювання та контроль за ними»[2]. На думку Станіслава Шевчука, судді процитованого вище Суду, в Україні «починає складатися конституційне прецедентне право»[3].

Однак, для правників української континентальної системи права, прецедентне право досі продовжує бути чимось чудним та незрозумілим. Мені приходить образ навіть не дракона, названого вище американським суддею, а інопланетянина, який іде посміхаючись нам на зустріч, а ми не знаємо чи іти до нього, чи тікати. Адже є багато теорій про існування інопланетян, навіть свідчення очевидців, документальні підтвердження, але побачити самому — це інше. І ступивши крок назустріч, за такої ситуації хочеться залишити місце для відступу, аби чого не сталося. Адже з іншого боку на суддю чекають люстраційні процеси, які з диками криками: «Ганьба!», — женуться за суддівською недоброчесністю. Як за таких умов можна плідно працювати? Оскільки учасниками цього процесу є десятки тисяч українських суддів, то складно знайти одну відповідь. Можу лише висловити своє бачення зустрічі із цим інопланетянином.

Я розпочала б розмову після обміну загальними вітальними словами текстом присяги українського судді, адже там проголошено, що «…вступаючи на посаду судді, урочисто присягаю Українському народові об’єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно, справедливо та кваліфіковано здійснювати правосуддя від імені України, керуючись принципом верховенства права, підкоряючись лише закону, чесно і сумлінно здійснювати повноваження та виконувати обов’язки судді, дотримуватися етичних принципів і правил поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя». Думаю, що після цього можна було б згадати інопланетному гостю також про положення статті 8 Конституції України: в Україні визнається та діє принцип верховенства права. Думаю, що після цього ми почали б говорити однією мовою.

Безпечним відступом від неочікуваних ситуацій в ході спілкування з таким інопланетянином на сучасному етапі є Закон України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року. На підставі цього закону були внесені численні зміни в національні кодекси та інші нормативно-правові документи, що уже успішно працюють. Однак, думаю, що це перехідні закони і вони стануть за декілька років непотрібними, так як використання судових прецедентів буде щоденною звичною справою, що переформує українську правову систему. І такі улюблені американські фільми про суди присяжних та юристів, що вишукують у тисячі рішень схожі випадки та одним влучним прикладом перемагають у справі — це буде наша реальність із притаманним лише нам певними особливостями, що потрібно ще створити, тобто самоідентифікувати себе в новому для нас правовому просторі, відмінному від радянського.

Попри те, що наша правова система тягне за собою багаж жорсткого права в інтересах держави, останніми роками вона настільки змінилася, що тепер є змішаною структурою жорсткого та м’якого права, в якому людина починає займати першочергове місце, а отже і її права та свободи. У нас зараз час, коли ми можемо створити щось нове, перейти на інший цивілізаційний виток розвитку або бути відкинуті у світ таліону, де панує лише дух помсти. У другому випадку ми приреченні на самознищення. В Україні на практиці діють сьогодні не лише імперативні приписи законодавця, але й національні та міжнародні правові принципи. Тому можливо нам вдасться переламати крах мало рухливої позитивістської системи природним бажанням людини до життя, повноцінного, щасливого життя. На мою думку, саме природному праву Європейського суду з прав людини ми зможемо завдячувати прогресивним змінам у нашій державі, якщо вони настануть. Адже його філософія уплелася настільки тісно у нашу юриспруденцію, що ми з кожним днем все більше схиляємося до гнучкого «живого» права. Багатогранність життя потребує більш майстерного механізму врегулювання ніж одне лише законодавство, і право, прецедентне право, є саме таким. І коли ми побачимо усміхненого інопланетянина, що протягує нам доречно руку допомоги, можна сміливо занурюватися у світ судових рішень та творити таке рішення, що буде не лише вирішенням конкретної справи, а взірцем для інших суддів. Суддя може власноруч створити таку систему права, яку він уявляє. Так, суддя може сам творити право, несучи світло прав людини у віки!

Поки судді з обережністю та острахом дивляться на прецеденти, незвіданий інопланетний світ лякає та манить водночас. Практика застосування національними судами рішень Європейського суду з прав людини різноманітна: від повного ігнорування до вдалого використання у своїй роботі. Так як неможливо накреслити чіткої межі між світлом та темрявою, злом та добром, так неможливо виділити чітко «+» та «-» цього застосування в цілому. Спробую все ж штучно провести межу та показати це в рамках результатів дослідження «Precedent UA — 2015», що було проведено Українською Гельсінською спілкою з прав людини, тобто навести узагальнюючі спостереження на основі вивчених 853 162 рішень:

Кількість мінусів поки переважила плюси, але наявність предмету дослідження надихає на нові пошуки та вивчення судової практики. Це перше дослідження такого характеру. Та навіть ті деякі позитивні моменти, що названі вище, привносять надію у роботу в цьому напрямку, адже одне тільки речення: «Створення судової практики, яка виходить за межі, визначені національним законодавством», — містить під собою десятки вдалих національних судових рішень, десятки доль людей.

Наведу один із багатьох яскравих прикладів вдалого застосування практики Європейського суду з прав людини українськими суддями нарівні із національним законодавством, що були відмічені юристами Центру стратегічних справ УГСПЛ в ході вищеназваного дослідження:

Зарічний районний суд міста Сум 16 вересня 2014 року виніс виправдувальний вирок щодо Особи 5[4] за недоведеністю його участі у кримінальних правопорушеннях, що були пред’явлені обвинуваченням: розбійний напад з проникненням у житло із застосуванням насильства з корисливих мотивів, небезпечного для життя і здоров’я потерпілих Особи 6 та Особи 7. Це кримінальне провадження було розглянуто в особливому порядку судом присяжних, який дійшов висновку, що досудове розслідування було проведене упереджено, з порушенням принципів законності та презумпції невинуватості, а докази, на яких ґрунтувалося обвинувачення були неналежними та недопустимими. Не погодившись із виправдувальним вироком, прокурор подав апеляційну скаргу, яка була залишена 4 лютого 2014 року без задоволення Апеляційним судом Сумської області. Прокурор подав касаційну скаргу. Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив касаційне провадження та встановив, що обвинуваченому не був наданий захисник з моменту його затримання, хоча йому повинні були обов’язково негайно надати адвоката, так як санкція за інкримінований йому злочин містила довічне позбавлення волі; перший допит було проведено без присутності захисника; зізнавальні покази у вигляді «явки з повинною», отримані під час цього допиту, були покладенні в основу обвинувачення; стиль написання «явки з повинною» не відповідав інтелектуальним здібностям обвинуваченого, що ставило під сумнів їх складення саме обвинуваченим, а вказує за написання під диктовку працівника правоохоронного органу; після отримання зізнавальних показів слідчий порадив обвинуваченому адвоката і призначив його захисником; адвокат не подав жодного клопотання чи заяви в ході досудового та судового розгляду, що свідчить про формальність його участі в цьому провадженні; заявник заявляв неодноразово про застосування працівниками міліції до нього психологічного та фізичного впливу для отримання зізнання, вказуючи, що більшість тексту зізнання йому надиктовували, а решту він придумував сам; судово-медична експертиза виявила у обвинуваченого ряд тілесних ушкоджень; перші зізнавальні показання обвинуваченого не відповідали фактичним обставинам справи; у обвинуваченого було перевірене судом алібі на момент вчинення кримінальних правопорушень, в яких його обвинувачували тощо. Касаційний суд підтримав позиції судів першої та апеляційної інстанції, вказавши також що вони відповідають мотивуванням Європейського суду з прав людини у рішеннях «Гриненко проти України» та «Замфереско проти України». Виправдувальний вирок вступив в законну силу.

Під час зустрічі, зазвичай, відбувається діалог. Розмірковуючи над словами українських суддів у цій розмові я випустила ще одного учасника з поля зору — український судовий прецедент, інопланетянина. А що він відповість? Яка буде його реакція на те, що побачить та почує? Можливо він буде безмовним спостерігачем? Або може він знищить нас своєю силою? Чи зможе він вжитися до усталеного на нашій землі життя? Чи залишить нас за деякий час і полетить шукати інші цивілізації для просування свого світогляду? Якщо так, то якою на той момент буде наша правова система, в що вона перетвориться, якими ми будемо в ній? Діалог розпочато, точку відліку взято, тепер лише варто зачекати на відповідь. Скільки? Секунди, хвилини, години, дні, місяці, роки, десятиліття, століття — мить вічного пізнання. Але навіть одне відстояне в результаті цього порушене людське право варте нашої роботи та очікування, бо за ним може стояти понівечена людська доля або знищене життя, страждання близьких та рідних, зневіра оточуючих.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!