Розділ «Огляди досліджуваних рішень Європейського суду з прав людини»

Суд встановив, що відсутні передбачені національним законом можливості оскаржити рішення про взяття під варту до закінчення процедури екстрадиції та відсутня процедура отримання компенсації за перебування під вартою в даному випадку; порушені належні умови транспортування заявника з ізолятору тимчасового утримання до слідчого ізолятору; заявника утримували в ізоляторі тимчасового утримування та слідчому ізоляторі в неналежних умовах, а також у заявника були відсутні ефективні засоби правового захисту щодо розгляду його скарг.

Представник заявника в Суді: юрист Айгуль Муканова.

Суд визнав порушення статті 3, статті 5 § 1, 4 та 5, статті 13 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 9, 29, 55, 92, Конституції України, статті 61, 62 Конвенції країн СНД 1993 року про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі — Мінська конвенція), стаття 248–1 Цивільного-процесуального кодексу України від 1963 року, стаття 2, п. 7 Розділу VII прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005 року, статті 106, 148, 165–2 Кримінально-процесуального кодексу України від 1960 року, стаття 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення» 1993 року, Постанова № 4 Пленуму Верховного Суду від 25 квітня 2003 року «Про судову практику по застосуванню запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою і продовження терміну утримання під вартою під час дізнання та досудового слідства».

Основні тези:

«…територія держав, які є членами Ради Європи, стала зоною, вільною від смертної кари і можна було б сказати, враховуючи, inter alia, той факт, що всі держави — учасники підписали Протокол № 6 і майже всі ратифікували його, що смертна кара в мирний час, визнається неприйнятним видом покарання, яке далі є неприпустимим відповідно до статті 2 Конвенції…» (§ 55)

«Суд нагадує, що за наявності рішення українського суду про утримання заявника під вартою в очікуванні екстрадиції, тривалого утримання його під вартою та відмови звільнити його з-під варти, а також за відсутності формальної відмови екстрадувати заявника, він все ще може на даний момент вважатися особою, яке піддається ризику бути екстрадованим, беручи до уваги триваючу відносно нього кримінальну справу…» (§ 60)

«…попри запевнення, надані білоруською владою, міжнародні звіти про права людини показують серйозні проблеми як по відношенню до співробітництва білоруської влади в сфері прав людини, і, особливо, по відношенню до смертної кари, а Уряд України не показав яким чином, беручи до уваги ці труднощі, він планував спостерігати за виконанням наданих запевнень…» (§ 64)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–96114

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1264579943

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

1) рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 18 червня 2014 року, справа № 585/2096/14-к, суддя Кондратенко Л. П.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39374668

Теза із рішення: «…06 червня 2014 року засуджений ОСОБА_1, який відбуває покарання у Роменській ВК (№ 56), посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини від 09 липня 2013 року у справі «Вінтер та інші проти Сполученого королівства Великобританія» та від 10 грудня 2009 року у справі «Коктиш проти України, як джерело права, звернувся до суду з клопотанням про заміну йому покарання у виді довічного позбавлення волі на 15 років позбавлення волі, а також просив визнати застосоване до нього покарання у виді довічного позбавлення волі таким, яке, не маючи умовно-дострокового звільнення та будь-якої обмеженості у часі, порушує статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.».

2) рішення Святошинського районного суду міста Києва від 19 лютого 2015 року, справа № 759/13557/14-к, суддя Дячук С.І.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42781196

Теза із рішення: «.ЄСПЛ у низці справ проти України, в яких скарги заявників стосувалися незабезпечення адекватного лікування під час тримання під вартою, встановив існування у національній пенітенціарній системі такої проблеми системного характеру (див., напр., рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пп. 69–71, «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), п. 86, «Похлебін проти України» (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, пп. 4142, від 20 травня 2010 року, «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пп. 57–58, від 14 жовтня 2010 року)…».

Байсаков та інші проти України, № 54131/08, 18 лютого 2010 року

Фактичні обставини справи: в кінці 2002 року заявники залишили Казахстан у зв’язку з політичними переслідуваннями та приїхали до України в 2005 році. 26 березня 2006 року чотири заявники отримали статус біженців в Україні. Зокрема, було встановлено, що вони зазнали переслідувань через участь в опозиційній групі «Демократичний вибір Казахстану». В квітні та травні 20007 року Генеральна прокуратура Республіки Казахстан почала вимагати видачі заявників з метою їх кримінального переслідування у зв’язку з вчиненням тяжких злочинів на території республіки. Два кримінальні обвинувачення з-поміж інших передбачали заявникам можливе покарання до 10 років позбавлення полі. Генеральна прокуратура оскаржила рішення про надання статусу біженців заявникам, однак її скарга та подальша апеляція були залишені без задоволення. 11 лютого 2009 року прокуратура подала касаційну скаргу і на момент винесення цього рішення Суду результат її розгляду невідомий. Уряд повідомив Суду, що Генеральна прокуратура України зобов’язалася не видавати заявників поки не буде розглянута їх справа Судом по суті.