Розділ «Огляди досліджуваних рішень Європейського суду з прав людини»

«Суд вже дійшов висновку, що законодавство України не передбачає процедури екстрадиції, яка була б достатньою мірою доступною, чіткою та передбачуваною для того, щоб запобігти ризику тримання під вартою до екстрадиції на підставі свавільного рішення» (§ 131)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–95771

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1261419701

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

Немає застосування даного рішення судами.

Солдатенко проти України, № 2440/07, 23 жовтня 2008 року

Фактичні обставини справи: 7 липня 1999 року правоохоронні органи Туркменістану звинуватили заявника у спричиненні легких та тяжких тілесних ушкоджень двом особам (останнє обвинувачення передбачало можливе покарання від 5 до 10 років позбавлення волі). 12 липня заявника оголосили в розшук. В жовтні 1999 року заявник залишив Туркменістан у зв’язку із переслідуванням його, зі слів заявника, за расовою ознакою, та приїхав до України. 4 січня 2007 року заявника затримали працівники міліції, і лише 8 січня заявнику надали можливість зустрітися із адвокатом. Каховський міськрайонний суд Херсонської області 10 січня 2007 року постановив взяти заявника під варту до завершення процедури екстрадиції. Європейський Суд 16 січня 2007 року надав Уряду України рекомендацію не видавати заявника до розгляду його справи по суті. Екстрадиція була призупинена. 5 лютого прокуратура Горностаївського району Херсонської області подала до місцевої міліції подання з проханням застосувати до працівників міліції, що затримували заявника, дисциплінарні стягнення за халатне виконання своїх обов’язків. Наказами від 20 лютого та 15 березня міліціонерам було винесено усне попередження, формальне засудження та позбавлення місячної премії. 19 квітня 2007 року Генеральна прокуратура Туркменістану повідомила владу України, що права заявника після його екстрадиції будуть дотримані, а також відмітили, що смертна кара в їх країні відмінена.

Суд встановив, що у випадку екстрадиції заявнику може загрожувати катування та нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження чи покарання з боку правоохоронних органів; у національному законодавстві немає механізму оскарження рішення про екстрадицію на підставі загрози нелюдського поводження та достатньо зрозумілої, чіткої та передбачуваної процедури, яка б дозволяла уникнути ризику свавільного затримання з метою екстрадиції; відсутні правові норми, які б дозволили заявнику оскаржити в суді законність тримання під вартою з метою екстрадиції.

Представник заявника в Суді: адвокат Аркадій Бущенко.

Суд визнав порушення статті 3, статті 13, статті 5 §§ 1 (f) та 4 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 9, 29, 55, 92, Конституції України, статті 61, 62 Конвенції країн СНД 1993 року про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі — Мінська конвенція), глава 31 Цивільного процесуального кодексу України від 1963 року, стаття 2, п. 7 Розділу VІІ прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005 року, статті 106, 148, 165–2, 382 Кримінально-процесуального кодексу України від 1960 року, статті 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення»1993 року, Постанова № 4 Пленуму Верховного Суду від 25 квітня 2003 року «Про судову практику по застосуванню запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою і продовження терміну утримання під вартою під час дізнання та досудового слідства».

Основні тези:

«У своїй практиці Суд уже визначив, що екстрадиція особи Договірною державою може стати підставою для порушення питання про застосування статті 3 і, отже, про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі екстрадиції така особа наразиться в державі, якій її видають, на реальний ризик зазнати поводження, забороненого статтею 3. Визначення такої відповідальності неминуче потребує оцінки умов у запитуючій країні з погляду вимог статті 3 Конвенції. Однак питання не полягає в оцінці або встановленні відповідальності запитуючої країни згідно із загальним міжнародним правом, Конвенцією чи якимсь іншим договором. Відповідальність, яка при цьому визначається або може бути визначена згідно з Конвенцією, — це відповідальність запитуваної Договірної держави, яка видає особу за дії, вчинення яких стає безпосередньою причиною того, що особа наражається на ризик зазнати забороненого нелюдського поводження» (§ 66)

«Відповідний засіб юридичного захисту має бути для затриманої особи доступним під час її перебування під вартою і надавати їй можливість домогтися невідкладного судового контролю законності тримання її під вартою та, за відповідних обставин, — домогтися свого звільнення. Існування засобу юридичного захисту, якого вимагає стаття 5 § 4, має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, інакше такому засобу не вистачатиме доступності та ефективності, які потребуються для цілей цього положення» (§ 125)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–89161

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1263312819

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

1) рішення Апеляційного суду Вінницької області від 30 серпня 2010 року, справа № 10-320/2010 та рішення в справі № 10–319/2010, судді: Дедик В. П., Старинець Ю. В. та Пікановський Б. В.