Розділ «Огляди досліджуваних рішень Європейського суду з прав людини»

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 22, 39, 92 та Перехідні положення Конституції України, статті 185–1, 285 Кодексу України про адміністративні правопорушення, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (Указ 1988 року), Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР».

Основні тези:

«Кожен має право на свободу мирних зібрань… Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб…» (§ 26)

«Суд повторює, що вислів «встановлене законом» у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість — за необхідності шляхом надання відповідної інформації — передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може спричинити його дія» (§ 37)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–128050

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1389364033

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

1) рішення Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2015 року, справа № 876/5301/15, судді: Запотічний І.І., Затолочний В. С. та Ліщинський А. М.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/46738537

Теза із рішення: «…Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з доводами апелянта на помилковість застосування при розгляді даної справи рішення Європейського суду з прав людини від 14 листопада 2013 року у справі Шмушкович проти України, заява № 3276/10 та вважає, що у даному рішенні вказано саме на порушення права на проведення масового заходу, у зв’язку з тим, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не передбачалось законом…»

2) рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 травня 2015 року, справа № 813/2383/15, судді: Гулик А. Г., Грень Н. М. та Кузан Р.І.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/44076473

Теза із рішення: «…В цьому контексті доцільно застосувати висновки Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) викладені у рішенні «Шмушкович проти України». згідно з яким «вислів «встановлено законом» у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість — за необхідності шляхом надання відповідної інформації — передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може спричинити його дія..»

3) рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 08 травня 2015 року, справа № 824/789/15-а, суддя Левицький В. К.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/44067221

Теза із рішення: «. Свої позиції щодо реалізації передбаченого статтею 11 Конвенції права на свободу мирних зібрань Європейський суд з прав людини висловив у рішеннях у справах «Станков та об'єднана македонська організація «Ілінден» проти Болгарії» (2001), «Іванов та інші проти Болгарії» (2005), «Християнська демократична народна партія проти Молдови» (2006), «Оллінджер проти Австрії» (2006), «Вєренцов проти України» (2013), «Шмушкович проти України» (2013 р.) та інших…»

Веніамін Тимошенко та інші проти України, № 48408/12, 02 жовтня 2014 року

Фактичні обставини справи: заявники працювали членами екіпажів в авіакомпанії «АероСвіт» та входили до профсоюзу цієї компанії. 16 лютого 2011 року Національною службою посередництва та примирення був зареєстрований трудовий спір між працівниками та керівництвом авіакомпанії «АероСвіт». Працівники виставили ряд вимог щодо необхідності проведення ремонту літаків, підвищення безпеки, перерахунку заробітної плати тощо. 27 травня 2011 року арбітражний суд вищеназваної служби на підставі слухань, в яких взяли участь представники обох сторін, встановив, що більшість вимог були законними. Рішення було направлене роботодавцю до виконання. У зв’язку з відсутністю будь-яких заходів щодо виконання 9 вересня 2011 року на загальному засіданні працівників авіакомпанії «АероСвіт» було прийнято рішення про проведення страйку 150 членами екіпажів літаків. Страйк повинен був розпочатися 28 вересня та тривати доки вимоги працівників не будуть повністю задоволені. Був створений страйковий комітет, який повідомив державні органи 12 серпня про намір повести страйк. Керівництво авіакомпанії подало до Дарницького районного суду міста Києва 19 вересня позов до профсоюзу членів екіпажів літаків цієї авіакомпанії, а 28 вересня подали також позов до Бориспільського міського суду до страйкового комітету. Останній суд виніс 29 вересня письмову заборону щодо проведення пікетування. Того ж дня представники керівництва авіакомпанії передали судову заборону до профсоюзу. 30 вересня керівництво авіакомпанії забрало свій позов із Дарницького районного суду міста Києва. Профсоюз 4 жовтня 2011 року оскаржив рішення Бориспільського міського суду, наступного дня апеляційний суд відмовив у задоволенні цієї скарги. Бориспільський суд виніс 6 жовтня 2011 року рішення про визнання вищеназваного страйку незаконним та його заборону. Профсоюз подав апеляційну скаргу. 22 листопада та 19 грудня 2011 року апеляційна та касаційна інстанції, відповідно, залишили без змін рішення від 6 жовтня. А 20 січня Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ було винесено кінцеве рішення щодо позову до страйкового комітету.

Суд встановив, що втручання в право заявників на страйк не ґрунтувалося на достатньо точних і передбачуваних законодавчих актах.