Розділ 3 Держава і політика

У 80-х роках ХХ ст. у США при здійсненні економічної політики, що одержала назву рейганоміка (по імені президента Рональда Рейгана), одним з найважливіших факторів стало скорочення з 50 % до 28 % ставок прибуткового податку і податку на прибуток підприємств. Це дало можливість забезпечити зростання виробництва і зайнятості, істотно знизити інфляцію та дефіцит державного бюджету. Для підприємств такий захід став засобом зростання інвестиційної активності і прибутків для працівників — підвищення доходів. Фіскальні доходи можуть поповнюватися за рахунок державної монополії на вино, горілчані і тютюнові вироби. Це особливо важливо для таких країн, як Україна, яка зазнає значних труднощів при формуванні прибуткової частини державного бюджету.

Використання інструментів грошово-кредитної політики можна проілюструвати на прикладі концепції дешевих і дорогих грошей. У випадку перегріву економічної кон’юнктури, коли економічний ріст набирає темпи, а у виробництво залучені всі наявні ресурси, починає рости заробітна плата, а з нею — і ціни, спекулятивного характеру набуває ринок цінних паперів. Як снігова лавина росте фіктивний капітал. Щоб не допустити обвалу піраміди, а з нею — різкого спаду виробництва і зайнятості, держава використовує політику дорогих грошей, взаємопов’язаних заходів. Центральний банк продає облігації, тим самим пов’язуючи гарячі гроші, збільшує дисконтну ставку відсотка, сприяє зменшенню попиту на кредитні гроші, збільшує розмір обов’язкових резервів комерційних банків, що зберігаються на спеціальних рахунках Центрального банку і не можуть використовуватися для поточного кредитування. Завдяки таким заходам зменшується пропозиція грошей, скорочуються інвестиції, падає зайнятість, скорочується виробництво. Політика дешевих грошей здійснюється з метою стимулювання виробництва і зайнятості. У таких умовах уряд викуповує державні облігації, вивільняючи інвестиційні ресурси. Центральний банк знижує дисконтну ставку, стимулюючи попит на кредитні ресурси, зменшує розмір обов’язкових резервів комерційних банків, розширюючи можливості кредитування частки капіталу. У результаті збільшується пропозиція грошей, зростають інвестиції, ростуть виробництво і зайнятість.

Стабільне економічне зростання забезпечує та економіка, що здатна освоювати новітні досягнення науково-технічного прогресу. Командна система програла економічне змагання ринковій насамперед тому, що виявилася несприйнятливою до інновацій. У певній мірі вони використовувались у галузях військово-промислового комплексу, не виходячи за його межі. Прогресуюче відставання в цій сфері від розвинутих країн Заходу призвело до деградації економіки, а потім — і до краху економіки. Але й у ринковій економіці забезпечення стратегічних проривів і освоєння нових проявів науково-технічного прогресу вимагає протекціоністських заходів з боку уряду. Лише держава може здійснити великі інвестиційні проекти в галузі з неясними перспективами попиту, стимулювати підприємства, здатні освоювати інновації. Серед заходів стимулювання інновацій на мікрорівні — пільгове оподаткування, введення митних і інших пільг на оплату контрактів постачання імпортного устаткування, призначеного для розвитку нових напрямків науково-технічного прогресу, централізоване фінансування і бюджетне кредитування, політика прискореної амортизації. Але особливо важливою є політика уряду в генерації нових знань. А це вимагає інтенсивного розвитку освіти і науки. Освіта народжує науку. Наука створює інновації. Інновації забезпечують майбутнє. Світ без науки — це світ без майбутнього. Майбутнє забезпечується насамперед розвитком фундаментальних знань. Уряд субсидує різні програми підтримки науки й освіти за рахунок засобів державного і місцевого бюджетів. Важливо спрямувати засоби фінансування на розробку тих наукових проблем, що дадуть найбільшу вигоду.

Коли мова йде про розвиток освіти, то передбачається політика уряду із стимулювання виробництва суспільних благ. І функція фінансування суспільних благ і послуг, гасіння негативних зовнішніх ефектів — одна з важливих. На відміну від приватного блага, що є винятково об’єктом суперництва, суспільне благо доступне усім без будь-якої плати. Використання суспільних благ теоретично розглядається як ефект безбілетника, коли людина вигадує користь із користування благом, щоб одержати його безкоштовно. Його не можна обмежити або виключити з числа людей, які користуються суспільними благами. Національна оборона, певний стандарт безкоштовної освіти й охорони здоров’я, світло маяка і святковий феєрверк — це тільки окремі приклади суспільного блага. А надаючи їх безкоштовно, держава несе чималі витрати. Тому визначаючи ті або інші види суспільного блага, їх обсяг, урядові структури аналізують їх з погляду витрати— вигоди. Такий аналіз менш точний, аніж при виробництві приватного блага, тому торкається інтересів величезного числа людей. Так, будівництво швидкісної залізниці Харків — Київ бажане для одних людей і завдає шкоди інтересам інших.

Приклад будівництва швидкісної залізниці виводить на проблему, що виступає об’єктом економічної політики, — проблему зовнішніх ефектів або екстерналій. Екстерналії займають інтереси третіх осіб (не покупців і не продавців), можуть бути вигідні третім особам, і такі екстерналії називають позитивними, а можуть завдавати їм шкоди. Це негативні екстерналії.

Загальна середня або вища освіта, крім збільшення вартості людського капіталу, підвищує загальний культурний рівень населення, сприяє зменшенню злочинності в країні. Це приклад позитивних екстерналій.

Ілюстрацією негативних зовнішніх ефектів може стати забруднення навколишнього середовища. Теплова електростанція, яка до того ж працює на низькосортному вугіллі, інтенсивно забруднює довколишню територію. У ціні її кВт/години зовнішні витрати не відображені, тому що побічний негативний ефект — збідніння природи, хвороби людей — економісти електростанції не враховують. Отже, ціна електроенергії для суспільства несе спотворену інформацію і без виваженої економічної політики уряду тут не обійтись. Якими можуть бути заходи, що запобігають економічним збиткам? Адміністративні — аж до закриття підприємства, і непрямі — формування ринку прав на скидання відходів, сплата податків, що компенсують шкоду, завдану брудним виробництвом, та ін.

Відчутна недосконалість ринку виявляється в соціальній сфері. Реалізація соціальних цінностей — найважливіша економічна функція держави, пов’язана з функцією фінансування суспільних благ і послуг, гасіння негативних зовнішніх факторів, але вона має і самостійне значення. Ринок — найдосконаліший механізм формування прибутків, у тому числі і заробітної плати, що складає в розвинутих країнах три чверті і більше сукупних доходів. Але оскільки якість праці різна (вартість людського капіталу — рівень освіти, професійна підготовка — не однакові), зарплата когось робить заможним, когось забезпеченим, когось бідним, а інших відкидає за межу бідності, приречуючи людей на напівголодне існування. Така сувора реальність ринку. Нерівність прибутків у теорії описана кривою Лоренца (рис. 4).

Рис. 4

Ідеальний розподіл представлено бісектрисою, рух по якій показує абсолютну рівність в розподілі прибутків: 20 % сімей одержують 20 % прибутку, 40 %—40 %, 100 %—100 %. Ступінь відхилення кривої Лоренца від бісектриси показує нерівномірність розподілу прибутку: 20 % сімей одержують 2,0 % прибутку, 40 % сімей — 5 % прибутку, 60 % сімей — 20 % прибутку тощо. Необхідність корегування механізму цього розподілу очевидна. Але участь держави в процесі розподілу прибутку породжує суперечності. З одного боку, реалізація головного принципу сучасної ринкової економіки — свобода вибору — обумовлює значну диференціацію доходів, з іншого боку — втручання держави в постійний процес розподілу прибутків деформує найглибшу суть сучасного ринкового механізму, поводження ринкових суб’єктів, знижує ефективність використання ринкових ресурсів. Ця суперечність переборюється в залежності від економічних можливостей країни. У середині 90-х років ХХ ст. у США при середньому прибутку на душу населення в 10 тисяч доларів межа бідності проходила для однієї людини на рівні 7700 доларів, на сім’ю з чотирьох людей — 15 350 доларів. Виробництво внутрішнього національного продукту на душу населення в США складає 29 тисяч доларів. В Україні такий показник у 40—50 разів нижчий, а рівень малозабезпеченості в залежності від валютного курсу — 200—240 доларів у рік на душу. Незрівнянні можливості, незрівнянні величини і форми державної допомоги (пільги, субсидії, трансферти в натуральній формі).

Держава проводить динамічну політику регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Ця політика включає широкий спектр заходів, спрямованих на активну участь національного капіталу в міжнародному поділі праці, формуванні та розширенні зовнішньоекономічних зв’язків, які зміцнюють зовнішньоекономічний потенціал країни. Складовими зовнішньоекономічної політики виступають: по-перше, торгова політика, що включає експортну й імпортну політику; по-друге, валютна політика; по-третє, інвестиційна політика, яка відображає рух капіталу; по-четверте, митна політика — протекціонізм та фритредерство (вільна торгівля). Показниками включення країни до системи світових господарських зв’язків слугують експортний потенціал, що відображає взаємодію експорту і обсягу внутрішнього валового продукту, а також зовнішньоторгівельний оборот, експорт на душу населення. Заходами державної політики регулюється зовнішньоторгівельний і платіжний баланс.

Теоретично вільна торгівля (фритредерство) вигідна всім, але практично не завжди так. З давніх-давен держава здійснювала протекціоністські заходи з приводу національного капіталу, використовуючи митно-тарифне і нетарифне регулювання. Зовнішня торгівля, безперечно, сприяє економічному прогресу країни, але пріоритетним повинен бути розвиток внутрішнього ринку і споживання за рахунок розширення внутрішнього виробництва. Винятково важливий об’єкт державної політики — валютне регулювання. Валютне регулювання включає встановлення валютного курсу (грошова вартість національної валюти у валюті іншої країни), умови обігу національної валюти у своїй країні, систему міжнародних валютних розрахунків і платежів.

На різних етапах розвитку світової цивілізації змінювалися уявлення про суть мети і завдань економічної політики, тому що змінювалася сама економіка, а з нею і держава. Вже у вченнях мислителів Стародавнього Сходу — Конфуція, Сюнь Цзи, в індійських «Законах Ману» висловлювалися ідеї про методи управління господарством і роль імперської влади в підтримці стабільності в державі, регулюванні господарського життя. Нерідко правителі дотримувались порад давніх мислителів. Так, у Стародавній Греції і Стародавньому Римі Ксенофонт, Платон, Арістотель, Варрон, Лукрецій, Сенека висловлювали оригінальні думки з приводу ролі держави в економіці. Середньовічна Європа вже народжує зрілі форми економічної політики. Теорія меркантилізму вперше формулює значення державної політики для захисту інтересів національного купецького капіталу, її роль у здійсненні політики протекціонізму в зовнішньоекономічній діяльності.

Уявлення про економіку мали об’єктивну основу, хоча Адам Сміт називав меркантилізм марновірством середньовіччя. Попередники класичної школи — фізіократи вустами Франсуа Кене проголошували принцип вільної економіки, обмеженої ролі уряду в господарському житті. Класики (Адам Сміт, Девід Рікардо) найкращим регулятором вважали невидиму руку ринку, яка найкраще справляється із завданням підтримки ринкової рівноваги. Державі відводилася роль нічного сторожа — захист прав власності, підтримка принципу вільної конкуренції.

Важливим періодом у розвитку економічної думки про роль уряду в регулюванні господарського життя стала історична школа, що виступала з позицій заохочення державної участі в економіці, критикувала підхід класиків як відірвану від життя теорію. Історичну школу іноді називають теорією національної економіки. Державному управлінню економікою її представники відводили роль фундаменту національного господарства. Далі сформувалася неокласична школа, представники якої Альфред Маршалл, Клод Менгер, Вільям Джевонс відстоювали ідеї волі вибору і негативно ставилися до ідеї активної ролі держави в регулюванні економічних процесів.

Сучасні економічні теорії досить глибоко розходяться в поглядах на економічну роль держави. Протилежні судження характерні кейнсіанству і монетаризму. Економічні школи в основному працювали над вирішенням мікроекономічної проблеми. Однак реальне економічне життя показало обмеженість мікроекономічного підходу. Економічні кризи ринкової системи, що почастішали, поставили перед наукою і господарською практикою нові завдання. Вимагалися нові підходи в осмисленні ролі держави у підтримці макроекономічних пропорцій. Наступив час теорії Джона Мейнарда Кейнса. У праці «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» здійснено справжню революцію в поглядах на економічну роль держави, присутня різка критика центрального положення класичної школи про здатність ринкового механізму підтримувати економічну систему в стані рівноваги, забезпечувати економічне зростання і повну зайнятість. Звичайно, кейнсіанство трактується як теорія, що вперше обґрунтувала необхідність систематичної і глибокої участі держави в регулюванні економічного життя. Однак з’явилися нові положення, що перевернули звичне уявлення, — ідеї про ефективний попит і роль держави в забезпеченні обсягу. Саме недостатність такого попиту — основа криз і безробіття. Необхідність активного стимулювання попиту, в тому числі збільшення державних витрат, пов’язана з тим, що в людей превалює психологія заощадження прибутків. Споживання зростає менше, аніж ростуть прибутки. Це наслідок відкритого психологічного закону. Оскільки частина, що зберігається, вилучається з обігу, Джон Кейнс сформулював концепцію мультиплікатора — коефіцієнта, що відбиває залежність приросту національного прибутку від приросту інвестицій, тобто приріст прибутку дорівнює приросту інвестицій, помноженому на мультиплікатор. Це означало, що 100 од. інвестицій, вкладених у виробництво через систему міжгалузевих зв’язків, дають багаторазовий приріст національного прибутку. Вихідні категорії кейнсіанства — споживчі, інвестиційні та державні витрати — визначають обсяг сукупного попиту, стимулюють виробництво і зайнятість.

Будь-яка економічна теорія, кейнсіанство тощо в умовах, що динамічно змінюються, уже не може пояснити нові реалії господарського життя, поступаючись місцем новим теоретичним положенням. Так, на зміну кейнсіанству знову, хоча і на більш високому витку спіралі, приходить економічна школа неокласичного, ліберального напрямку — монетаризм. Батьком сучасного монетаризму вважається Мілтон Фрідмен — глава Чиказької економічної школи. За теорією Чиказької економічної школи, ринок сам впорається з проблемою нерівноваги, що час від часу виникає в економіці. Втручання держави у відтворювальний процес лише підсилює нестабільність. Монетаризм змінює вектор стимулювання з попиту на пропозицію. В основу теорії покладена концепція про тісний зв’язок обсягу грошової маси і швидкості їх обігу — з одного боку, і обсягу внутрішнього національного продукту і рівня цін, — з іншого. Мова йде про рівняння Фімера MV = PQ; M = PQ/V; де M — обсяг грошової маси; V — швидкість обігу грошових одиниць; Q — обсяг валового національного продукту; P — загальний рівень цін. Державі монетаризм призначає скромну роль — регулювання грошового обігу і створення умов для розвитку приватного підприємництва. Практиці прискорення процесу нагромадження капіталу, зростання виробництва і зайнятості перешкоджають необґрунтовано високі податки і помилки уряду в економічній політиці. Зростання необґрунтованих державних витрат веде до розкручування інфляційної спіралі, зростання процентних ставок, подорожчання кредиту, обмеження інвестиційного процесу, скорочення виробництва, зростання безробіття.

Які ж рецепти пропонує монетаризм? Передбачається через скорочення бюджетного дефіциту і подорожчання кредиту досягти зменшення попиту. Це веде до банкрутства нерентабельних підприємств і тимчасового спаду виробництва. На ринку збережуться лише сильні товаровиробники, яким необхідно створити сприятливий інвестиційний клімат: зменшити податки на бізнес і здешевити кредити. Внаслідок стає відсутнім зростання інвестицій, виробництва і зайнятості. Збільшення товарної пропозиції веде до зниження цін.

В другій половині 70-х і на початку 80-х років ХХ ст. концепція монетаризму вплинула на розвиток економіки в західних країнах. Проте спроби використати цю теорію для реформування економіки країн пострадянського простору, де не було навіть віддалено подібних із західними країнами умов, привели до серйозних помилок і поглиблення економічної кризи. Уже в 90-х роках широку популярність мала економічна школа — інституціоналізм. Її відомі представники — Томас Веблен, Джон Гелбрейт — виходять із тісного взаємозв’язку динамічно мінливих у процесі еволюції економічних та неекономічних факторів. Основна увага приділяється ролі, що виконують різні інститути в прийнятті економічних рішень. Суспільні інститути — найрізноманітніші за структурою і відносинами — від власності і ринку до сім’ї та профспілки. Особливе місце займають елементи соціальної структури, форми організації регулювання економічної діяльності. Без соціального контролю з боку суспільства за діяльністю всієї сукупності інститутів, і насамперед економічних, не можна досягти ефективного функціонування системи. Особливо важливо це в тих сферах, де найвиразніше виявляється фіаско ринку — економічні, соціально-культурні, регіональні проблеми. Вітчизняна економічна думка в сучасних умовах дедалі більше схиляється до того, щоб методологічною основою проведених економічних реформ ставали ідеї не однієї якоїсь економічної школи — монетаризму чи кейнсіанства, а відповідні специфічним умовам національної економіки та духовно-моральних цінностей народу найцінніші наукові розробки вітчизняних та закордонних вчених.