Розділ 3 Держава і політика

В Україні економічні реформи відбуваються в тісному взаємозв’язку з гуманітарним розвитком суспільства. Відомо, що з розвитком демократичної культури в суспільстві зв’язане формування таких переконань, в основі яких лежить усвідомлення розумного вибору і постійної готовності до досягнення компромісу. А як же можливо сподіватися на поширення демократичної культури в суспільстві, коли у свідомості сучасної людини, точніше в підсвідомості, приховався комплекс політичних стереотипів і ідеологічних настанов, що десятиріччями цілеспрямовано впроваджувався і формувався державним механізмом, коли на суспільство ще не «працюють» ефектно національні базові цінності, вироблені століттями традиційні системи світосприйняття, коли не відкритий величезний внутрішній потенціал української культури? Для держави головне — духовний фундамент, функціонально мобільна система ціннісних орієнтацій суспільства, національні пріоритети, що мобілізують волю громадян, творчу енергію мільйонів. Без цього й економічні реформи не будуть здійснюватися ефективно — згадаємо, як органічно «запрацювали» національні базові цінності на економічний розвиток в Японії, Південної Кореї, в Таїланді тощо. Народ же України духовно й морально ослаблений, політично дезорієнтований; суспільство не структуроване, політичні партії в процесі формування; комуністична ідеологія тоталізувала всю культуру, і тепер інтелігенція намагається «видертися» з ритуальних «завалів» ідеологічної канонізації творчого процесу.

В сучасних умовах в Україні, на жаль, для багатьох поняття свободи творчості асоціюється з обов’язком держави реалізувати ідею ідеологічної системи, що уніфікувалася, засобами держави ж, що зробити досить нелегко. Можливо тому, що залишилися старі ієрархічні структури, а діячі культури призвичаїлися жити та діяти всередині них. На початку демократичних перетворень діячі культури виступали за ліквідацію владних мистецтвознавських структур, а тепер, коли держава централізовано не фінансує культуру, вимагають їх відновлення. Звідси — мольба і прохання багатьох діячів культури про державну опіку мистецтва. Але державна підтримка (не примітивна опіка, що ставить діячів культури в залежність від політичних амбіцій, а саме підтримка культури) необхідна, інакше Україна втрачає темп вкрай необхідного процесу ідейно-світоглядного реформування українського суспільства. Йдеться про збирання духовного потенціалу держави. Так, йде формування концепції розвитку української культури, формування національної свідомості як необхідного фактора самоврядування індивіда через систему національних базових цінностей, через модернізацію культури, створення необхідних інституційних можливостей для реагування на світові культурні цінності і — це головне — духовні запити сучасника.

Ще відсутня в Україні динамічна вчасна реакція на культурні імпульси та механізми творчості, не розвивається національна система комунікації, тому що неможливо транслювати українські духовні цінності та знання світу. Концепція національної культури необхідна ще й тому, щоб з’ясувати, зрозуміти ефективні шляхи модифікації, модернізації української культури, не відкривати вже відкрите попередниками і минулим досвідом, щоб мобільно реагувати на зміни і демократичні процеси, що відбуваються на Україні і відкрито сприймати інновації. Треба бачити Україну в контексті світової культури і жити творчо, творити в контексті світової культури. Тому й важливо концептуальні принципи розвитку національної культури не прив’язувати до ідеї національного відродження, а виходити з реалій сучасного державного життя. Український народ є народ державний, у українського народу є своя держава, хоча ще немає суспільного усвідомлення історичної правди і закономірного звершення. Український народ не може жити із повернутою назад головою — лише оглядатися назад, лише оплакувати соціальні втрати і поразки. Треба рішуче і динамічно вступати в діалог з культурним життям Європи, Америки, ефективно, раціонально заявити про себе як про своєрідну, самобутню культурну систему на міжнародному рівні духовного спілкування і самовираження. Й тут особливе значення має професійне мистецтво, що, до речі, в Україні добре розвинуте і ефективне для рівноправного взаємовигідного співробітництва і діалогу. Це виразно виявляється в живописі, музиці, балеті, оперному, декоративному мистецтві. Водночас в Україні треба розвивати національні традиції в культурі, тому що так склалася доля України, що національні форми або взагалі заборонялися, або деформувалися внаслідок ідеологічних ін’єкцій, або вражалися примітивізмом і вироджувались. На жаль, Україна ще повинна переборювати нав’язаний їй вузький провінціалізм, розірваність внутрішніх взаємозв’язків духовності.

Формування духовного фундаменту в Україні повинно відбуватися на правовій основі, тобто на забезпеченні правових інтересів особи. Відомий вчений-правознавець Олександр Кістяковський відстоював ідеал правової особи на тій підставі, що «право тільки там, де є свобода особи». Необхідно забезпечувати правові умови для самовираження індивідуальності, для формування суверенності мислення, органічного почуття свободи. Досягнути такого нелегко. Внаслідок багатьох століть буття в неправовому режимі індивідуальна ініціатива гнобилася, подавлялись дух свободи і незалежність мислення. Мабуть, націю треба консолідувати. Ядром консолідації нації стає ідея створення національної державності, створення національної ідеології на базі української національної ідеї.

В сучасних умовах, коли суспільні процеси в Україні визначаються кризою в економіці, політиці, соціальній і духовній сфері, економічні реформи і політичні перетворення здійснюються в контексті реалізації гуманітарної політики, невідривно від формування демократичної культури в суспільстві, в нерозривному зв’язку з забезпеченням правових інтересів кожного громадянина, з гарантіями особистих прав людини — свободи вибору і діяльності, і самовизначення. Україна володіє величезним духовним і моральним потенціалом — людським потенціалом. Не випадково в гуманітарному розвитку Україна займає в світі 45-те місце, поступаючись балтійським державам (28—30 місця), Росії, що займає (34-те місце), але випереджаючи Болгарію, Польщу, Румунію, Туреччину, Кувейт, Мексику. Для України вкрай важливо зберегти інтелектуальний потенціал нації, інакше тяжко досягнути самозабезпечення життєдіяльності в умовах нового економічного порядку. Відомо, що розвинені країни світу за рахунок пріоритетного розвитку освіти, науки і культури одержують до 40 % приросту валового національного продукту. Втрата національної духовної еліти — непоправне лихо для держави, тому що морально-психологічне і економічне становище суспільства визначається духовністю, інтелектуальним потенціалом і залежить від рівня розвитку освіти, науки, культури, охорони здоров’я, соціального захисту. В Україні збереглися соціальні інфраструктури — установи і заклади культури, освіти, науки, охорони здоров’я. Але їх легко втратити, якщо не фінансувати, не підтримувати їх існування. Важливо вкладати величезні кошти в освіту, науку, культуру, пам’ятаючи, що національна інтелектуальна аристократія — наукова, духовна — перебувають під неослабним заступництвом держави. Наука, культура є найістотніші ознаки виробленості, цивілізованості будь-якої держави.

Загальне становище політичної культури в Україні

За будь-яких політичних режимів культурний потенціал громадян складає одну з найважливіших підстав, що визначають характер і темпи соціальних перетворень. Політичні сили, що конкурують, виборчо використовуючи інтелектуальний потенціал, постійно здійснюють його переоцінку в залежності від кон’юнктурної мети, виділяючи різноманітні пріоритети. Разом з тим політичні ідеї та концепції оформлюються в багатоманітних формах культури. Виникає політична культура, що відображає сукупність духовних цінностей та орієнтацій, що втягуються в політичні відносини. ґрунтуючись на загальній культурі як історично певному рівні розвитку суспільства і особи, політична культура включає різноманітні компоненти та рівні: культуру формування політичних і суспільних інститутів, культуру політичної поведінки, культуру політичного спілкування, культуру електорального процесу. Сформувавшись, політична культура визначає спосіб діяльності соціальної спільності та особи в сфері політичних відносин, що, врешті-решт, відтворює досягнутий рівень політичної активності та політичної зрілості суб’єктів.

Проведені Національним інститутом стратегічних досліджень (Київ) опитування суспільної думки дозволили констатувати: «Нинішня Україна становить «слабке суспільство». Це поняття включає: аморфність, нерозвинутість, недиференційованість соціально-класової структури; розмитість, невизначеність класових і корпоративних інтересів; відсутність чіткої самосвідомості; нерозвиненість політичних організаційних структур». Проте зафіксований надто високий рівень інтересу громадян України до політики: «Дослідження показали, що українське суспільство досить зацікавлене політикою. На думку 64,6 % опитаних, інтерес до політичного життя є обов’язком громадянина України. Водночас майже третина громадян (30,7 %) вважають це особистою справою кожного, стверджуючи, що цей інтерес не слід ані заохочувати, ані забороняти. I тільки 2,1 % опитаних впевнені, що заняття політикою — це даремна витрата часу». Настільки високий рівень зацікавленості політикою зовсім не виступає ознакою розвиненого громадянського суспільства в Україні (воно тільки постає), а свідчить про психологічну потребу бути причетним до політичних подій.

Внутрішня суперечливість політичних орієнтацій — показова риса політично активного електорату. Протистояння кандидатів у президенти і основних політичних сил ускладнювали далеко не парламентські форми суперництва, буяли штампами і стереотипами тоталітарної свідомості. I це характеризує, насамперед, політичну культуру лідерів і еліт, від яких чекають політично зважених рішень. У політичній культурі українського суспільства політичні домінанти переважують домінанти культурні. Але політика не може вважатися основним критерієм громадянської активності, тим більше в посттоталітарному суспільстві. Більше того, політизація суспільства є аніщо інше, як прояв його кризового

стану і свідчить про серйозні перепони на шляху реалізації прав і свобод громадян. Коли ж в розумінні політичної культури недооцінюється її культурно-змістовний потенціал, то починає виступати лише як форма політичної ідентифікації людини, як спосіб раціоналізації групових інтересів і політичної мети. У змістовному розумінні політичної культури передбачається рівноправне поєднання політичних і загальнокультурних складових, що характеризують якісний бік політичного життя суспільства. З одного боку, демократія та суверенітет вважаються великою цінністю, з іншого, — кризові явища, корупція, злочинність, зв’язуючись саме з демократією і суверенітетом, породжують неусвідомлену тягу до тоталітаризму і авторитаризму, на що покладаються надії наведення порядку і економічної стабільності.

Реформи в контексті культури

Найчастіше про соціальні реформи судять в термінах економічної або політичної науки, залишаючи осторонь їх соціокультурне спрямування. Та реформи піддаються оцінці з загальнішої позиції, що виявляє в них щось більше, аніж просту зміну соціальних відносин та інститутів. Соціокультурному плюралізму відповідає тільки політичний плюралізм. Кожна країна, в залежності від притаманного їй типу культури, обирає свій тип політичного ладу, що не виключає певних рис схожості між різноманітними політичними системами. З такої точки зору, перехід до нової політичної системи вимагає докорінної зміни культурної сукупності поглядів, концепцій, якщо реалізується урядова програма перетворення України в країну капіталістичного типу зі всіма притаманними їй соціальними інститутами та ціннісними орієнтаціями. Створювана реформою нова культурна перспектива, її співвіднесеність з традиційними культурними нормами і цінностями доки має другорядне значення, у порівнянні з інтересом до чисто економічного та політичного змісту суспільних процесів, що відбуваються. Політична реформованість значно втрачає соціокультурний контекст, а українська національна культура витісняється на периферію економічних і політичних реформ. Тут мається на увазі культура не тільки в її базисному, але й в більш вузькому, надбудовному значенні — як сукупність форм і установ духовної діяльності. Культура України, як і всі інші культурно-історичні типи, складається з багатьох різноякісних пластів. До її складу входять елементи фольклорної культури, що часто мають суто місцеве значення, культурні елементи націй, що населяють Україну, творча культура загальноукраїнського масштабу. Між такими елементами є невідповідності, тому люди, які належать до різноманітних культурних верств, по-різному реагують на соціальні зміни та сприймають їх неоднозначно. Безліч соціокультурних регіонів в Україні (Закарпатська Україна, Східна Галичина, Волинь, Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина, Донеччина, Крим, Північне Причорномор’я), представляючи різноманітне процентне співвідношення українського і неукраїнського населення, породжують багатоваріантну реакцію на зміст реформ.

Людина — соціокультурна сутність, і її національно-психологічні характеристики усвідомлюються як частина особистості, як щось дане, що не підлягає ані сумніву, ані обговоренню. Будь-які спроби державних органів змінити національно-етнічні характеристики сприймаються вкрай болісно і однозначно негативно. Якщо ж прийняти до уваги традиційну українську чутливість до посягань на духовні цінності, то можна уявити, якими руйнівними наслідками може обернутися абсолютна влада ринку для літератури, науки, мистецтва, творчості. В сучасних умовах засилля масової культури Заходу супроводжується не тільки її комерціалізацією, але й різким зниженням морального рівня з непередбачуваними психологічними наслідками для основної маси населення. Високий престиж національної культури не зможуть забезпечити приватні благодійні фірми. Вищі прояви мистецтва і науки, що складають духовне багатство країни, як і вся система успадкування, зберігання і розповсюдження цінностей культури по каналах освіти і просвітництва, повинні знаходитися під опікою і захистом держави. Опіка держави не повинна бути деспотичною, даючи право діячам культури на свободу творчості та вільне вираження своїх думок. Культура варта того, щоб їй платили за незалежність від влади і бізнесу, бо в її свободі — запорука духовного здоров’я нації. Успіх політичних реформ, що проводяться, багато в чому залежить від згоди людей з докорінних питань соціального і політичного життєустрою, від усіма визнаних цінностей, норм і правил співжиття. Можна по-різному оцінювати ситуацію, але необхідно погодитись, що проблеми культури повинні знаходитись в центрі реформаторської діяльності держави. Без певного розуміння специфічності соціокультурної ситуації в Україні велика імовірність появи гострих етносоціальних і політичних конфліктів.

Сучасний цивілізаційний підхід, ґрунтуючись на ідеях культурного плюралізму, на визнанні непереборності культурних відмінностей і необхідності відмови від всякої ієрархії культур і, отже, заперечення євроцентризму вносить цілий ряд уточнень в концепцію про принципову відмінність шляхів історичного розвитку Сходу і Заходу. Дедалі більше утверджується думка про те, що відставання Сходу носить історичний характер. До певного часу Схід розвивався досить стійко, в тому «своєму ритмі», що повністю порівнюється з ритмом розвитку Заходу. Питання про ставлення України до цивілізацій Заходу і Сходу в сучасних умовах стало предметом теоретичної рефлексії. I хоча раніше, в XIX, та й на початку XX ст. ряд філософів і соціологів, політиків викреслювали з списку «історичних народів» Україну, все ж багато і українських, і російських, та й західних мислителів визнавали своєрідність цивілізаційного розвитку України, бачили його в тому, що «українці ніколи не йшли разом з іншими народами і відкривали істини, які ставали заяложеними в інших країнах». Культура України — самобутня, але увібрала все прогресивне, цінне, що розповсюджувалося на Сході і Заході. Україна в своєму історичному розвитку вийшла за межі традиційної цивілізації, стала на шлях масового, хоча і примітивного утилітаризму, але не зуміла подолати межі ліберальної цивілізації. Це означає, що Україна займає проміжне становище між двома цивілізаціями, що дозволяє говорити про існування особливої проміжної цивілізації, яка поєднує елементи соціальних відносин і культури обох цивілізацій.

Література

Відродження культури: міф і реальність // Політична думка. — 1993. — № 1.

Динамика культурных и социальных связей. — М., 1992. Культура України. — Харків, 1993.

Лейпхарт Аренд. Многосоставные общества и демократические режимы // Полис. — 1992. — № 1—2.

Трубина Е. Г. Посттоталитарная культура: «все дозволено» или «ничего не гарантировано»? // Вопросы философии. — 1993. — № 3.

Питання для повторення

♦ Які фактори визначають духовну ситуацію в сучасному українському суспільстві?

♦ В чому відмінності і ознаки культури етносу від культури нації? Що таке національний менталітет?