Розділ 3 Держава і політика

Звичайно ж, націоналізм пригноблених націй має історичне виправдання і виконує не тільки руйнівну роль (розвал колоніальних імперій), але й творчу місію — утворення молодих національних держав. Творча місія націоналізму в багатонаціональній державі успішна тоді, коли націоналізм, по-перше, не ідеалізує національну винятковість, а сприймає історичні реальності та рахується з інтересами та національними цінностями народів, що складають суспільство; по-друге, національні інтереси «титульної» нації зрозумілі, близькі всім народам суспільства; по-третє, коли не тільки інтереси всього суспільства близькі та співпадають, але й практична діяльність держави спрямована на реалізацію загальнонаціональних інтересів, суть яких — загальне процвітання суспільства, культур його народів, зміцнення могутності і авторитету держави.

Під ідеєю націоналізму, національного відродження і самовизначення згуртовуються не тільки представники докорінної нації, але й усі етносоціальні спільності, групи суспільства. Ця ідея особливо актуальна в Україні, коли національні концепції чекають свого правильного вирішення на основі демократії, рівності, поваги прав і гідності всіх національних меншостей. Націоналізм, як стверджують Володимир Ленін, Отто Бауер та інші теоретики національного питання, прогресивний до певного рубежу в політичному житті суспільства і утвердження національної державності. Як тільки мета національного самовизначення і державного суверенітету в основному досягнуті, націоналізм перетворюється на свою протилежність, в небезпечне для всього суспільства і корінної нації явище. В певних умовах націоналізм може перерости в шовінізм. Шовінізм — реакційна ідеологія та практика, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті між народами, підпорядкування та гноблення інших народів. Для шовінізму характерні войовнича проповідь національної винятковості, розповсюдження національного чванства, національного егоїзму, протиставлення інтересів однієї нації інтересам всіх інших націй. Шовінізм яскраво проявляється в явищах національного екстремізму. Ідеї націоналізму і шовінізму можуть бути використані з певних соціальних позицій різноманітними масовими та політичними силами, що аж в ніякій мірі не може сприяти досягненню міжнаціональної згоди в суспільстві. Така небезпека погрожує сучасному українському суспільству з боку націоналістичних партій та їх екстремістських угруповувань.

Соціально-етнічна структура сучасного суспільства України

Розробка принципів і визначення основних напрямків сучасної національної політики, осмислення діалектики розвитку етносу — одне з пріоритетних завдань української держави. Актуальність завдання зумовлена тим, що етнічне населення України дуже різноманітне, і досягнення національної згоди виступає однією з гарантій суверенності, незалежності держави.

Розглядаючи питання про соціально-етнічну структуру населення, необхідно відзначити, що Україна — друга за чисельністю населення (після Росії) в Східній Європі. Її населення складає близько 42 млн Окрім українців, яких майже 73 % населення, на території України живе значна частина східнослов’янських народів (росіяни, білоруси), євреї, західні та південні слов’яни (поляки, чехи, словаки, болгари). З інших етнічних груп найбільш численні романомовні народи (молдавани, румуни), греки, представники угро-фінської (угорці, естонці) та алтайської (татари, гагаузи) мовних сімей. За даними Всесоюзного перепису населення 1989 року, в Україні налічувалося 72,6 % українців, 21,6 % росіян, 0,9 % євреїв, 0,8 % білорусів, 0,6 % молдаван, по 0,4 % поляків і болгар, 2,8 % — представники інших національностей. Українці порівняно рівномірно розселені по всій території, за винятком Криму та деяких промислових районів Півдня і Сходу. В більшості областей і міст українці складають близько 70 % і 90 % сільського населення. Тільки в Криму серед сільських жителів українці не перевищують 25 %. В Україні проживають представники більш 80 національностей. З початку XVII ст. чисельність українського населення збільшилася з 5740 тис. до 50 млн, тобто майже у 8 разів. Тільки в 60-х роках Україна за чисельністю населення зрівнялася з довоєнними роками — 42,1 млн мешканців, а на початок 90-х років на жаль учені-герентологи США ставлять за мету спільно з ученими України довести населення до 25 млн у 2025 році. Загальновідомо, що серед населення України виділяються різноманітні етнорегіональні та етнографічні групи: подоляни, волиняни, галичани, покутяни, буковинці, слободяни, северяни, як і гуцули, жвани, лемки, поліщуки, русини та ін. На такому фоні надзвичайно небезпечні спроби психологічно тиснути на суспільство деякими лідерами націоналістичного руху в Україні. Висуються гасла типу: «Україна для українців» або «Москалі (жиди), геть з України» та ін., що ідеологічно оформляють міжнаціональні та міжетнічні конфронтації. Наскільки такий крок серйозний, свідчить надзвичайно неприємне для України явище — внутрішньоетнічне протистояння, зокрема, протиставлення західних українців східним. Ідеологами націоналізму протистояння західних і східних українців подається в одіозній формулі: західні українці — етнічний еталон українства, а тому західні українці повинні підтягувати до свого рівня українців інших регіонів України. Виходить, що галичани та буковинці більше українці, ніж подоляни, запорожці або слободяни. Твердити так означає не знати етнічної історії.

Аналізуючи соціально-етнічну структуру суспільства на етапі утвердження державності України, слід враховувати мовну ситуацію і розробку тих основних принципів, що сприяли б гармонізації суспільства України. Невикористані можливості в реалізації мовної політики, деформації в ході її здійснення, порушення норм демократії, ослаблення уваги до розвитку національних культур і мов призвели до звуження сфер застосування національних мов. Суспільні процеси розвитку, відродження національної гідності викликали необхідність державного захисту національних мов. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови України, що надає статус державної мови українській і забезпечує вільний розвиток мов усіх інших національностей, які живуть на території України. Українською мовою вільно володіє 40 млн мешканців, або 78 % населення. Чисельність українців, які вважають її рідною мову своєї національності, складає 32,8 млн. Крім того, близько 4 млн. вважають українську мову другою мовою після рідної та вільно нею володіють.

Важливо підкреслити, що система заходів, здійснюваних в межах Закону про мови України, покликана сприяти оздоровленню взаємозв’язків між людьми і поновленню української національної культури. Адже мова є не тільки системою знаків, а також і формою життя, в якій люди, що говорять на такій мові, здобули свій спосіб існування, свій спосіб життя. Але адміністративними заходами гармонізувати мовні процеси неможливо. Вирішення проблеми лежить значно глибше і, певно, залежить від згуртованості людей різних національностей, від їх участі в процесі створення державності України. Прогрес культури будь-якої нації багато в чому зумовлений розвитком її мови. Широкі маси населення України залучаються до культури свого та інших народів і беруть участь в її розвитку, насамперед, через рідну мову. Національне гноблення найбільш ясно, гостріше і болісніше відчувається в гонінні на рідну мову.

Право населення одержувати освіту на рідній мові забезпечується створенням за рахунок держави та органів самоврядування необхідних шкіл. Кожний громадянин має право розмовляти рідною мовою. Народ України, звичайно, потребував знання міжнаціональної мови і в минулому виявляв прагнення оволодіти російською мовою. Але у широких мас це прагнення згасало через утиски їх рідної мови і примусового насадження у вигляді державної російської мови. Невірним є розуміння інтернаціоналізму, коли, наприклад, мовну політику зводять лише до підтримки мови міжнаціонального спілкування, а про національну мову замовчують. Але не можна впадати і в іншу крайність — насильницьке насадження української мови на території України, де населення багатонаціональне. Діалектика така, що справжню двомовність можна утвердити на базі вільного вживання мов, лише на базі відсутності привілеїв для будь-якої мови. Це не забезпечено практично, і суспільство України зустрілося з серйозними явищами, що затьмарюють національну ситуацію в ряді регіонів. У міжнаціональних відносинах необхідний і важливий такт, обережність, неприпустимість образи національного почуття. Насильне насадження української мови — поліцейщина, але в проповідуванні національним меншостям української мови немає і тіні поліцейщини. Адже не можна заганяти людей в рай дубцем, і, скільки красивих фраз про культуру не скажеш, обов’язкова державна мова в Україні зв’язана з примусом, вбиванням.

Розглядаючи етнічні процеси в Україні, необхідно відзначити, що з початку 90-х років відбуваються помітні зрушення в забезпеченні розвитку культури інших народів, які живуть в Україні. Відкрито сотні факультативів вивчення болгарської, грецької, єврейської (ідиш і іврит), польської, кримсько-татарської та інших мов. Друкуються словники і розмовники: чесько-український, болгарсько-український, грецько-український, польсько-український та ін. В Києві відкрито Республіканське польське культурно-просвітницьке товариство з п’ятьма секціями і п’ятьма обласними відділеннями. Діє Республіканське суспільство єврейської культури з філіями в Одесі і Чернівцях. Товариство грецької культури існує в Маріуполі, грецький клуб — в Одесі. Створено Закарпатське товариство угорської культури, Республіканський центр тюркомовних народів, Товариство молдавсько-румунської культури (Чернівці), Українське республіканське товариство політичної та культурної освіти «Відродження» (для німців), Товариство культури для вірмен, караїмського і кримчаківського населення (Сімферополь). Всупереч непродуманим заявам українських націоналістів, які прагнуть «вигнати» російську мову із вживання, російська мова продовжує залишатися мовою міжнаціонального спілкування в Україні. Президент України поряд з програмою соціально-економічного розвитку приділив велику увагу мовній проблемі, заявивши, що доцільно внести зміни в діюче законодавство з метою надання російській мові статусу офіційної при збереженні за українською мовою її державності. Треба вертати борги українській культурі і водночас створювати найсприятливіші умови для вільного розвитку національних культур всіх народів, які живуть на території України, консолідувати, а не роз’єднувати суспільство. Адже в Україні не менше 20 мільйонів (якщо не більше) населення говорить російською мовою. Російська мова дозволяє українцям вільно спілкуватися з народами світу, тому що російська мова офіційно визнана мовою ООН.

Концепція національного самовизначення та державного суверенітету

В умовах спільного співробітництва, близько сотні національностей в межах державно організованого суспільства, величезного значення набуває гармонізація міжнаціональних відносин, що досягається не шляхом вказівок, рекомендацій та велінь, а створенням сприятливих (насамперед політичних) умов. Хоча це і складна, але цілком реальна мета. Причому зусилля, що витрачаються на її досягнення, окуповуються сторицею. Підтвердження тому — Бельгія, Швейцарія і Скандинавські країни, що займають в сучасних умовах перші місця за життєвим рівнем своїх громадян і відрізняються стабільністю економічної ситуації. Основу будь-якої послідовно демократичної етнонаціональної політики становлять принципи рівноправності і самовизначення народів, суверенітету, територіальної цілісності, права народів на мир, безпеку і розвиток, на доступ до досягнень світової цивілізації і їх використання та ін.

Принцип рівноправності і самовизначення народів — це норма міжнародного права. Та багато народів змушені продовжувати боротьбу за рівноправність і самовизначення тому, що принцип самовизначення, по суті, відображає зміст об’єктивного, прогресивного і незворотного політичного процесу, що реалізується на практично гарантії нормалізації, стабілізації і гармонізації міжнаціональних і міжетнічних відносин. Принцип рівноправності і самовизначення народів — першооснова забезпечення прав людини і народів на вільне визначення політичного статусу і створення сприятливих умов для економічного, соціального і культурного розвитку. Рівноправність як складовий елемент принципу самовизначення означає володіння всіма без винятку народами рівними правами (політичними, економічними, соціальними та ін.), що гарантують їм однакове становище в країні, регіоні, світі. Одним з таких найважливіших прав, що повинні мати всі народи незалежно від своєї чисельності, рівня розвитку, місця розселення та інших характеристик, є право на самовизначення. Самовизначення, як складовий елемент принципу рівноправності, означає право будь-якого народу самостійно вирішувати свою долю, задовольняти всі свої національні потреби, визначати форму своєї державності, частково або повністю її міняти, входити до складу будь-якої держави (унітарної або федеративної), відділятися і створювати власну державу, об’єднуватися з іншими державами в конфедерацію, співдружність, співтовариство та ін. Право на самовизначення широко використане народами, більшість з яких об’єдналися в Співдружність Незалежних держав. Використано право народів на відділення і утворення власної незалежної держави. Але право на самовизначення — це основа будь-якої інтеграції, природно, не обтяженої гегемонізмом і колоніалізмом або великодержавним централізмом і унітаризмом.

Природно, право на самовизначення не зводиться винятково до відділення і утворення самостійної держави, особливо в сучасних умовах, в період потужних інтеграційних процесів. Тому не слід абсолютизувати та ідеалізувати право на відділення і утворення самостійної держави, підміняти ним право на самовизначення, тому що його реалізація для народів, які живуть розсіяно, в тому числі і на території України, просто неможлива і недоцільна. В етнонаціональній політиці необхідно враховувати, що принцип рівноправності і самовизначення належить не тільки народу, але й людині (як особистості та індивідууму). Звичайно, права людини і народу на рівність і самовизначення в період їх становлення не розривалися і не протиставлялися. Гасло Великої Французької революції «Свобода, Рівність, Братерство!» однаково звернуто до народів і до людини. Цікава позиція Карла Реннера (Шпрінгера), який вважає, що право особистості на самовизначення є істотне доповнення до всякого права нації на самовизначення. Рівноправність націй і окремих індивідуумів, діалектична єдність цих прав проголошуються в ряді міжнародних декларацій, пактів, обґрунтовуються в працях прогресивних учених.

Ще одним наріжним каменем дійсно демократичної етнонаціональної політики виступає принцип суверенітету. В 1991 р. почався процес суверенізації народу України. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітарної держави — України. Її територія неподільна і недоторканна. На її території мають силу винятково Конституція і закони України, здійснюються захист та охорона національної державності українського народу. Україна є самостійною у вирішенні питань свого державного життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Відносини України з іншими державами будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи. В сучасних умовах носіями суверенітету виступають нація, народ і держава.

Розрізняють суверенітет національний, народний, державний.

Національний суверенітет — це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гордості та гідності. Національний суверенітет — це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об’єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що стоять перед нею в конкретній обстановці. Досягнення суверенітету можливе лише внаслідок боротьби нації за своє політичне, соціально-економічне визволення. В суверенітеті нація має правовий захист, свободу національного розвитку та національну незалежність. Логічним суверенітету націй виступає їх рівноправність. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація прагнення однієї нації підпорядкувати іншу.

Народний суверенітет — це принцип народовладдя, що означає верховенство, незалежність і повновладдя народу в державі як єдиного законного і правомірного носія верховної влади.

Державний суверенітет — це верховенство, єдність і самостійність державної влади, її незалежність від іншої влади всередині держави, а також поза нею. Державним суверенітетом володіють всі, без винятку, країни. Суверенітет як політико-правовий принцип притаманний будь-якій державі, незалежно від її політичної та соціально-економічної природи, не має класової суті та ідеологічного забарвлення. Суверенітет як принцип народовладдя становить суть держави.

Види суверенітету, по-перше, — об’єктивна реальність, а, по-друге, не тотожні, кожний з них має власний самостійний суб’єкт: національний — націю, народний — народ, державний — державу, але всі види органічно зв’язані та тісно переплітаються. В поліетнічній державі діалектика їх взаємовідносин досить складна. Національний та державний суверенітети, по суті, — різноманітні форми прояву народного суверенітету: національний виражає його етнічну організацію, а державний — державну. Такий підхід знайшов широке розповсюдження і юридичне закріплення в міжнародному праві, а терміни національний, народний, державний використовуються практично як синоніми, хоча перевага віддається поняттю державний. Такий же підхід дедалі більше проявляється в Україні. Так, українська, російська, єврейська, білоруська та інші етносоціальні групи України реалізують національний суверенітет через суверенітет народу України. Цілком очевидно, що досягнути національного суверенітету можна при повній рівності прав і обов’язків всіх етносоціальних спільностей, що проживають на території України. Суверенітет народу України реалізується через державний суверенітет, а Україна вважається державою її народу.

Принцип суверенітету історично неминучий і глибоко прогресивний, тому що прогресивною є боротьба проти всілякого національного гніту, за суверенність народу, нації. Суверенітет — це форма демократичного життя, необхідна умова нормалізації і гармонізації міжнаціональних відносин. Скептичне ставлення до процесу суверенізації, ігнорування і тим більше спроби загальмувати, спростувати його загрожують непередбачуваними наслідками.

В сучасних умовах національно-культурне відродження України розвивається складно та суперечливо. Існує ряд міркувань українських учених — істориків, етнологів — з приводу змісту сучасної національної політики української держави. Можна виділити такі моменти. По-перше, українську державу треба будувати як державу української нації. Тут зміст нації розглядається як співдружність людей різних національностей в одній державі. Корінна («титульна», бо дає ім’я державі) нація опікується кількісно невеликими етнічними групами, беручи їх під свій захист. По-друге, від української нації багато в чому залежить і етнокультурний, і правовий розвиток національних груп. Яким в Україні буде ставлення до національних груп, таким же може бути ставлення до українців, розсіяних по всьому світу, до України як демократичної держави. По-третє, для консолідації суспільства з метою об’єднання етнічних груп, які живуть в Україні, необхідна єдність національної самосвідомості, національних символів і національних ідей. По-четверте, дотримання в сфері національних відносин принципів пріоритетності прав і свобод людини та громадянина, нерозривності прав людини та національностей, орієнтація на національні та на загальнолюдські цінності. По-п’яте, головний механізм вирішення міжнаціональних конфліктів — держава, яка через систему законів забезпечує стабільність, гармонійний розвиток суспільства. Все залежить лише від спрямування правової системи: адже держава може виступати не тільки гарантом стабільності, але й однією з найважливіших причин виникнення конфліктів, в тому числі й міжнаціональних.

Отже, досягнення національної згоди в суспільстві, реалізація ідеї національно-культурного відродження народів України і національної державності можливі тільки на основі принципів рівноправності та самовизначення народів, суверенітету, демократії й гуманізму. Реалізація таких принципів — суть практичної діяльності української держави.

---

2. Політика національної згоди — гарантія державної самостійності

---