Розділ 3 Держава і політика

Ринково організоване суспільство

Особливості економічного життя

Децентралізація економічного життя у масштабі всього світу, країни, регіону.

Збільшення кількості суб’єктів власності і, відповідно, активне включення їх до економічного життя. Складність економічного життя як об’єктивне відображення різноманітності форм власності. Динамізм економічного життя.

Активізація ринкового життя, його впливу на виробничу діяльність. Свобода й ефективність економічної діяльності. Свобода — якість економічного життя в умовах ринку.

Ринок підвищує цінність знань. Розвиток ринку інформації.

Розвиток конкуренції як стимулятора економічного життя. «Змішана економіка», де діє невидимий ринковий механізм спільної економічної діяльності суб’єктів економічного життя.

Розвиток демократичних форм економічного життя.

Особливості політичного життя

Децентралізація політичного життя з вільним виходом його у світові структури, розширення вітчизняних, окремих регіональних форм.

Розширення суб’єктів політики, що беруть участь у здійсненні влади, їх вплив на зміст владної діяльності усіх рівнів.

Звуження державного регулювання. Спрямованість економічної діяльності держави на створення умов для розвитку економічного життя всіх форм.

Політика, спрямована на активність інформаційного, наукового й освітнього життя суспільства. Політична свобода економічно незалежної людини. Антимонопольна політика державної діяльності.

Держава — найважливіший регулятор ринкової стихії в межах, визначених правом, завдяки чому економічне життя набуває свідомого, політично організованого характеру.

Розвиток політичної демократії як передумова розвитку економіки. Складність, плюралізм і різнобарвність політичного життя.

5. Політичний режим демократії

Демократія (від грецьк. demos — народ і cratos — влада) — народовладдя — одна з основних форм правління, політичної і соціальної організації суспільства, держави і влади, політичний режим, що розвивається і прогресує в історії, звичайно пов’язаний з республіканською формою держави. Демократія, демократизм, демократизація та демократичність — не одне й те ж: демократизм — це характеристика режиму, засобів правління, методів, що застосовуються, способів політичних відносин і поведінки влади. Тому демократичними, в принципі, може бути не тільки республіканська, але й монархічна держава, особливо сучасна, коли монархія відіграє номінальну роль. Реальна демократія — форма, різновид держави, що характеризується визнанням народу вищим джерелом влади, обраністю основних органів держави, рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їх виборчих прав, підпорядкуванням меншості більшості при прийнятті рішень. Звідси і загальне найменування демократії для держав різних політичних форм правління, але з подібними режимами.

Демократія відома в історії ледве чи не раніше, ніж інші монархічні форми організації суспільства: пряма, первісна, общинна демократія, військова, племінна демократія переддержавних етапів політичного розвитку людства. Державні форми демократії добре відомі античному світу. В Давній Греції демократія визначалася як особлива форма, різновид організації держави-полісу, при якому владою володіє не одна особа (як за монархії, тиранії та ін.) і не група осіб (за аристократії, олігархії та ін.), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою. Демократія — форма устрою будь-якої організації, заснована на принципах рівноправності її членів, періодичної вибірності органів правління і прийнятті рішень у них за рішенням більшості. Демократія визначається як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд. Демократичний ідеал цінностей включає: свободу, рівність, повагу прав людини і меншості, народний суверенітет, співучасть громадян в управлінні та ін. В Греції демократичні форми устрою держави тривалий період чергувались із різноманітними формами монократії (тираніями, деспотіями), в Давньому Римі республіканська демократія протягом декількох століть передувала правлінню монархічного, імперського типу. В середньовіччі неодноразово виникали демократичні міста-держави, де в формі народних зборів феодального і феодально-теократичного типу (Голландія, Венеція, Женева, Новгород та ін.) реалізувалися демократичні принципи управління. В Новгороді вічові збори обирали релігійного володаря, республіка носила теократичний характер. Тут же обиралася світська влада і князь. У Галицькому князівстві всі питання економічного і соціального характеру вирішувалися на народному віче. Соціальна і політична свобода, представництво влади і суверенність народу — основні риси демократичного правління державою.

Суть афінської демократії як різновиду організації, що існувала в Давній Греції, полягає в тому, що владою в ній володіла не одна особа — монарх, тиран, і не група осіб — аристократія, еліта, олігархія, а всі громадяни, які вільні і рівні, брали участь в управлінні державними справами, думка ж більшості мала вирішальне значення. На думку Платона, практично єдиною можливою формою демократії стає влада натовпу, який приймає стихійні рішення і діє, виходячи з кон’юнктурних інтересів. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, одержавши перемогу над деякими своїми супротивниками, знищують їх, інших — виганяють, решту — урівнюють в громадянських правах і праві заміщення державних посад. На різних етапах суспільного розвитку демократії в різних країнах не мали між собою нічого спільного, окрім назви. Запозичуючи з античності два пріоритети: «всі рівні» і «всі мають брати участь в процесі прийняття політичних рішень», філософи Джон Локк, Шарль Монтеск’є, Жан-Жак Руссо сформулювали класичну теорію демократії, доповнивши її ідеєю «загального добра для всіх», що створюється на основі загальної волі. Пізніше економіст Йосиф Шумпетер висуває у вигляді суб’єкта політичної дії індивіда, а не більшість або народ. Індивіди борються за владу, народ — голосує, обираючи гідних. Відповідно, актуалізувалася проблема політичного лідерства. В цій теорії знаходять виправдання політичні партії.

За плюралістичною теорією демократії, політичний процес розглядається не як взаємодія окремих індивідів, а як взаємодія груп і групових інтересів. Відбувається зміщення акценту в уявленнях про демократичну систему — від ідеї правління більшості народу до ідеї захисту меншості. Згодом виникла елітарна теорія демократії, що виходить з більш прагматичної настанови: влада в державі завжди належить меншості — еліті, тобто вузькому колу осіб, обраних управляти, керувати, володарювати. Політичний процес — це боротьба різноманітних груп інтересів за владу. Реалії життя такі, що народ від політики усунений. Але партісипаторна теорія демократії ґрунтується на необхідності забезпечення людям максимальної участі в політичному житті. Якщо ж неможливо безпосередньо реалізувати пряму демократію, то вже, у всякому випадку, необхідно створити політичну систему, яка поєднує принципи прямої і представницької демократії. В сучасних умовах є й інші форми демократичного правління державою.