Розділ «Розкол і спроба державного будівництва»

Але заки до цієї спроби дійшло, на еміґрації розгралася перша трагедія молодої організації, наступив перший розкол у ній. Причина його, як було сказано, громадилася віддавна. В основі це був брак достатнього взаємного контакту закордонної і крайової частин організації, велика автономність у діяльності обох, різниця у віці їх членства і тим самим у темпераменті, а далі різниця у підході до справи. Цей підхід у закордонного центру був у засаді військовий, а у західньо-українського молодняка — політично-революційний. Як довго обидві частини організації діяли фактично окремо, одна від одної відділені кордоном, до зудару не доходило. Одначе в умовах масової конфронтації людей, які однаково опинилися на еміґрації, зудар прийшов з усією силою, бо навіть німб закордонних зв'язків ПУН-у, які виявилися слабими, перестав діяти.

Громаджене роками недовір'я спричинило кризу проводу в об'єктивному розумінні: переважна більшість організації відмовилася визнати авторитет ПУН-у. Не місце тут розглядати всі фази внутрішньої кризи в ОУН, що розгравалася в 1940–1941 рр. Історики, може, десь знайдуть усі ті «білі» і «чорні» книги, які виніс тоді на собі терпеливий циклостильний папір. Тут варто з'ясувати тільки найсуттєвіші моменти.

Є незаперечним фактом, що переважна кількість членів організації поставилася з недовір'ям до ПУН-у, і то не тільки ті члени, що свіжо, в зв'язку з окупацією Західньої України опинилися за кордоном, але майже всі ті молодші члени ОУН, які перед тим перебували на еміграції: всі вони не визнали зверхности ПУН-у. Тут не має значення, чи причини недовір'я були цілком обґрунтовані і вірні і чи хоробливі амбіції, і то з обох боків, не грали вирішальної ролі.

Фактом є, що відмова визнати ПУН як свій провід переважаючою частиною організації була наявна, і даремно було ставити справу з боку ПУН-у, як це, на жаль, дотепер покутує, в площину «бунту». Організація, побудована на принципі добровільности, не може бути трактована як військове з'єднання, в якому дисципліну втримують, коли треба, польовим судом і «десяткуванням» збунтованих. Проти ПУН-у була переважна більшість, і з цього треба було зробити висновок. Мислення військовими категоріями членів ПУН-у довело до того, що він у грунті фальшиво потрактував справу і сам зайшов у сліпу вулицю. Суди над «збунтованими» були потрактовані як крайнє безправ'я і, очевидно, викликали протисуди над узурпаторами з відомими сумними наслідками для обох сторін.

Тим часом справа лежала в руках полк. А. Мельника, авторитет якого, придбаний ще у визвольних змаганнях, ніхто спершу не важився порушувати. При певній зручності, сполученій з рішучістю, може, вдалося б йому не допустити до роз'єднання. Тільки треба було вийти з абсолютних фактів, насамперед з того, що при такім ґрунтовнім браку довір'я до ПУН-у, яким він зарисувався, не можна втримати ПУН у дотеперішньому його складі. Треба було ПУН відмолодити, відкликати осіб, на яких ішла головна атака, незалежно від того, чи ця атака була обґрунтована, чи ні. Треба було частково заспокоїти амбіції молодих людей, а якби вони йшли в них задалеко, виявити це з арґументами в руці, перед загалом членства і довести йому, що вся гра ведеться з нездорових причин.

Тим часом полк. Мельник дозволив на те, що ініціятива випала з його рук. Він тримався занадто осторонь членства і, замість ініціювати різні зустрічі, наради, конференції, де були б обговорені всі наболілі питання, замість самому наблизитися до членської маси, він ізолював себе за посередництвом саме непопулярних в організації людей. А вина останніх у тому, що вони не виявили належного політичного глузду і не відійшли добровільно з керівних постів чи навіть на якийсь час взагалі від політичного життя, що було б вийшло і ОУН, і їм особисто абсолютно на користь.

Говоримо це не в докір комунебудь, а для замаркування науки, яка колись, у подібних умовах могла б придатися.

Тим часом дійшло до того, до чого мало дійти: розкол, суперництво, взаємне знешкідливлювання, тільки різними методами. В дальшому до персональних, психологічних розходжень додалися ще й політично-тактичні. Група молодших утримувала зв'язки з певними німецькими військовими колами, які дали змогу — без повного відома нацистського керівництва — розгорнути певну політично-військову діяльність. У свою чергу окремі люди з-під стягу ПУН-у (нема доказів на те, що вони робили це з наказу ПУН-у!) втримували контакти з всемогутніми в Німеччині поліційними колами, і це вже політичне побільшувало розходження. Вони ще далі побільшилися, коли з браку достатньої сили і, може, через старі емігрантські навички ПУН не спромігся до кінця війни піти в цілості в підпілля, мимоволі перебираючи на себе ролю передвоєнних «тежнаціоналістів». При кінці війни, в 1944 р., були великі можливості дійти до поєднання при нагоді творення УГВР, до якої мала ввійти, як рівнорядний партнер, група ОУН полк. Мельника. Переговори давали якнайкращі надії; одначе певні технічні перешкоди, а опісля виарештуваиня ПУН-у ґестапом, знівечили ці можливості, можна сказати, аж до сьогоднішнього дня.

Але в 1940–1941 рр. мало хто думав про втримання єдности націоналістичного руху. Верх взяло питання, хто має взяти провід, хто кому має підпорядкуватися і хто репрезентує справжню ОУН.

Формальне вирішення прийшло на другому Надзвичайному Зборі ОУН, на початку 1941 р., де всі присутні вирішили відмовитися визнавати авторитет ПУН-у, і більшістю голосів був обраний новий провід, вірніше, голова його Ст. Бандера, який добрав собі склад Проводу. Характеристичне, що цей конгрес, як і всі інші, які організація відбула, був надзвичайний, коли вважати за надзвичайний і перший збір, що уконституював організацію. Всі бо збори впродовж існування організації скликалися тільки з уваги на потребу вирішити питання існування організації і складу її проводу в умовах внутрішньої кризи. В цьому пляні відбувся перший (1929) конгрес ОУН у Відні, де створено організацію; для формального введення на посг голови ПУН-у, інж. А. Мельника, відбувся другий конгрес у Римі (1939); з метою скинути ПУН відбувся (1941) збір у Кракові, названий також другим з уваги на відкинення ним постанов конгресу в Римі (на якому, до речі, було тільки двоє представників з краю, решта ж були давніші емігранти); врешті для реорганізації ОУН з уваги на конечну потребу встановити тривкий провід відбувся також Надзвичайний Збір ОУН (в 1943 р.) на батьківщині. Група ОУН під керівництвом полк. А. Мельника відбувала свої окремі конгреси і конференції, називаючи їх теж конгресами і конференціями ОУН.

У висліді існували дві ОУН, і, щоб їх відрізнити, названо одних бандерівцями, других мельниківцями, і ця персоналізація причини розколу свідчить дуже некорисно про ОУН взагалі. Не раз в історії розколювались організації. Так поділилися на дві групи російські соціял-демократи; але різниця поділу пішла у них по лінії політичній, і це зазначилося в назвах «большевики» і «меншовики». У нас персональні мотиви були вирішальні в розходженнях, і вони, на жаль, великою мірою далі впливають на політичне групування.

В парі з організаційним завершенням двоподілу Надзвичайний Збір 1941 року приніс і нові політичні визначення, які одначе не відрізняли однієї групи ОУН від другої. А саме — в постанови цього збору введено думку про те, що майбутній державний лад буде спиратися на одну сильну політичну організацію, і тільки одиниці були проти цього. Цією постановою в організації взяла офіційно верх тоталітарна тенденція, яку опісля довелося усувати з великими труднощами і яка ще дотепер не викорінена серед частини націоналістів на еміграції.

Під поглядом організаційним збір 1941 року виконав свою ролю настільки, що напередодні вибуху війни на Сході якось упорядкував, добре чи зле, відносини в організації. Одначе не це, а підготову похідних груп слід уважати найбільшим досягненням ОУН у цей час.

Ідея організації похідних груп зародилася відразу після надзвичайного збору у військовому центрі ОУН, що його очолював покійний Роман Шухевич. Там розробили плян мобілізації та маршу членів організації вслід за рухом фронту в трьох колонах, визначивши відповідним провідним людям осередки і терен їхньої діяльности. Цей плян був викладений Романом Шухевичем в окремій доповіді, яку він виголосив з відповідними поясненнями на малі України перед спеціяльно військовим центром запрошеними провідними членами організації. Після доповіді і короткої дискусії встав присутній на нараді Ст. Бандера і заявив, що дальше ведення справи перебирає Провід і що представлений плян вимагає доповнень, коли йдеться про особовий склад похідних груп, їх керівників та обсади проводів окремих країв та областей України.

В останні місяці перед походом німців на Схід почалася гарячкова і корисна праця організації, і цей короткий час деякою мірою вирівняв утрату цілого року, вщерть виповненого розграванням внутрішнього конфлікту. Впродовж трьох місяців була виготовлена інструкція для похідних груп, в якій були детально намічені пляни політичної роботи на місцях і вказівки, як організувати окремі ділянки державного життя (наприклад, поліцію). Був теж виготовлений плян мобілізації членів у похідні групи, і всіх охопило велике піднесення, окрилене надіями на великі, переломові переміни в історії України.

Одначе політичне становище не було ясне, хоч загал емігрантів не здавав собі ще з цього справи. Українці в Німеччині, в пригнітаючій більшості нові емігранти з західніх земель, і українці в т. зв. Генеральному Губернаторстві, тобто в окупованій німцями Польщі, були добре трактовані німецькою владою. Західньоукраїнські окраїни, насамперед Лемківщина, а далі Посяння, Холмщина, Підляшшя, які в останні роки польського панування були дуже тероризовані, — віджили. Появилися українські школи, кооперативи, читальні, віджило релігійне життя. В цій атмосфері німецька політика видавалася прихильною для української справи, і в громадській думці наших емігрантів утворилось уявлення, що німці є справжніми нашими союзниками.

Тим часом зв'язки ОУН до німецьких кіл цього не підтверджували. Щоправда, з боку німецької армії йшла допомога для українського підпілля, і напередодні війни на Сході зорганізовано два українські відділи в силі куренів (один у Кракові під командою Романа Шухевича, другий у Відні під кермою сот. Ярого); одначе відомо було, що гестапо ставиться до цієї акції неприхильно. Зв'язковим до німецької армії не вдалося здобути ніякої заяви щодо німецьких плянів на Сході; не можна було теж добитися розмови з відповідальними політичними колами. Відповіді німецьких посередників були, очевидно, викрутні. Вони посилалися, між іншим, на те, що українці між собою так роз'єднані, що не знати, з ким говорити. Прийде перемога над большевиками — казали вони — тоді українська справа вирішиться.

Ці викрути не ворожили нічого доброго. Щоб вибити з рук німців арґумент, мовляв, нема українського репрезентативного представництва, з яким можна б переговорювати, ОУН виступила з ініціятивою створити один спільний комітет, складений з представників усіх відтінків наявної на еміграції політичної думки. Через короткий час, безпосередньо перед вибухом війни на Сході, заходами ОУН був створений у Кракові «Український Національний Комітет», до якого ввійшли представники всіх політичних напрямків, як старі, так і нові емігранти, за одиноким вийнятком: ОУН полк. А. Мельника.

Одначе, незалежно від створення цього комітету, ОУН зорганізувала маршові групи з розрахунком, що німецький уряд зігнорує краківський комітет і перед українцями лишиться єдиний вихід: творити доконані факти і приневолити гітлерівську владу виявити свої справжні наміри щодо України. В друкованих (циклостильним способом) інструкціях для похідних груп, у кінцевих замітках так і було сказано: у випадку, кали німецька влада поставиться негативно до українського державного будівництва, тоді організація займе до цього окреме становище. Кожний, хто знав засадниче наставленая організації, розумів, що це означає, хоч загал членів, а великою мірою теж Провід ОУН, не думали, що вже так скоро і серед таких важких умов доведеться це «окреме становище» займати.