Розділ «Розкол і спроба державного будівництва»

Так була зліквідована небезпека диверсії з боку німецької поліції, яка при допомозі стероризованих фахових міністрів могла б добитися поважного успіху на фронті політичної дезорієнтації українського загалу. Вся ситуація показує, що якби ОУН не взяла на себе тягар повної відповідальности за самостійницьку політику того часу, ледве чи знайшовся б хтонебудь, що зважився б взяти на свої плечі наслідки опору німецьким вимогам.

Незабаром після описаних подій я отримав від Я. Стецька лист, привезений кур'єром, в якому були поради, як далі повести справу тимчасового уряду. Я. Стецько пропонував, щоб тимчасовий уряд пішов у підпілля і звідти діяв далі. Зокрема Я. Стецько пропонував, щоб від імени тимчасового уряду було видане звернення до народу, а, крім того, щоб були масово поширені портрети Я. Стецька як ув'язненого голови тимчасового уряду.

В загальному згадана пропозиція була політично правильна. Але в той час годі було її здійснити негайно, а опісля не було кому її здійснити, бо я вже був заарештований. ОУН не зважилася безпосередньо після спаралізування діяльности тимчасового уряду піти в підпілля і чекала, коли нацистська політика її туди зажене. Масовий удар по організації прийшов аж 15 вересня, тобто після того, як Київ упав у німецькі руки, і нацистський уряд зважився явно потрактувати Україну як німецьку колонію. Тоді був заарештований і автор цих рядків, і справа підпільного уряду так і не була тоді переведена в життя.

Другою, важливішою перешкодою, що це не сталося, можна вважати внутрішні неполадки в проводі, які походили з зустрічі еміґрантської формації організації з краєвою. Цікаво було спостерігати це відчуження двох частин однієї і тієї самої організації, що були ізольовані одна від одної всього впродовж нецілих двох років. І цього короткого часу вистачало для постання групи «краєвиків» та «емігрантів». Ці групи не відрізнялися ніякими політичними чи тактичними моментами, а створилися на тлі психологічних фактів: окремого пережиття подій потрясаючої натури. Емігранти пережили розкол організації, і цей момент в їхній свідомості вибивався на перший плян; краєвики пережили страхіття большевицького режиму і важку боротьбу з ним, і це домінувало в їхній свідомості.

Все це відбилося на справності організаційного апарату, і в наслідок організаційних неполадок не зроблено всього, що можливе, щоб підготовити організацію до переходу в підпілля. З уваги на те, що краєвики перебували здебільшого в терені на організаційній роботі, удар ґестапа впав п'ятнадцятого вересня головною мірою на недавно прибулих з еміграції, бо головно вони виявили себе публічно при організуванні державної влади. В суботу перед масовими арештами прибув до мене до Центробанку член краєвого проводу (псевдо Лекс) і повідомив, що ім'я моєї дружини і моє знаходяться на списку, переданому членом однієї української конкуренційної групи ґестапу. Що цей список має значити, він не знає, — сказав згаданий Лекс. Він не приніс теж ніяких поручень у зв'язку з цією вісткою, ніякої особистої поради. Ми з дружиною не доцінили ваги цієї перестороги і в понеділок наступного тижня були заарештовані. ОУН пішла в підпілля, але не було кому ні заступати ідею підпільного уряду, ні її перевести. Щойно в 1944 р. ця ідея була здійснена у формі УГВР і її Генерального секретаріяту.

З гідних уваги окремих справ того часу слід згадати ще постання і ролю «Української національної ради» у Львові. Після проголошення самостійности присутні при цьому акті громадяни охоче з'явилися наступного дня на інформаційні збори, де були з'ясовані емігрантські події останніх двох років, а зокрема політика доконаних фактів, що її здійснює ОУН. При кінці цих зборів була вибрана «рада сеньйорів» на чолі з сеньйором галицьких політиків, д-ром Костем Левицьким, який перед самою війною був звільнений з Луб'янки в Москві і, не зважаючи на свій вік, виявляв великий інтерес до подій. Ця «рада сеньйорів» була подумана як голос безпартійного громадянства, що підтримує визвольну політику ОУН. Після того, як була спаралізована діяльність тимчасового уряду, думки цієї ради були особливо цікаві для ОУН як барометр настроїв. Разом з тим в інтересі організації і визвольної політики було кинути нацистській політиці під ноги ще одну політичну формацію, щоб було їй ясно, що самостійницьку ідею заступають не тільки революційні сили, а також наскрізь помірковане середовище старших громадян.

Під цим поглядом «рада сеньйорів», що скоро перейменувала себе, нав'язуючи до традиції «Руської Ради» з 1848 р., на «Українську національну раду», була деякою мірою повтореням пляну з «Українським національним комітетом» у Кракові напередодні війни на Сході.

Одначе плян цей не дав овочів. Львівська УНРада на чолі з стареньким, але все ще амбітним д-ром К. Левицьким дедалі більше сепарувалася від політики ОУН (за вийнятком кількох щиро відданих їй прихильників) і пробувала виступити перед нацистською владою як льояльний репрезентант галицької землі. Одначе гітлерівці вже мали такого партнера у вигляді краківського «Українського центрального комітету» під керівництвом проф. В. Кубійовича, що перенісся до Львова і своєю харитативно-освітньою роботою зробив чимало доброго — якщо абстрагувати від політичної його ролі. Невизнанням львівської УНРади німецькою окупаційною владою і скінчилося існування цієї установи.

Ідея національної ради віджила і здійснилася 1944 року у вигляді Української Головної Визвольної Ради, до якої, крім членів підпілля, ввійшли теж представники різних політичних середовищ і безпартійні. Ця рада пішла шляхом революційно-підпільної роботи і добилася, в оперті на УПА і ОУН, значних політичних успіхів. Ще під час організації УГВР ініціятори її (члени і нечлени ОУН) відбули розмови з представниками румунського уряду, з угорським генеральним штабом, з делегатом польського уряду, тобто здобули позицію політичного підмета супроти офіційних чинників цих держав.

З внутрішньо-політичного погляду ідеєю УГВР, яку підтримала ОУН як головна політична сила, вивершився розвиток націоналістичної концепції, що з інтерпретації в бік монополізму ідеї всеохопности, яка вважалася основноположною для націоналізму, еволюціонувала в бік розуміння своєї ролі як кристалізаційного осередку всенародньої боротьби, в якій місце всім патріотичним, самостійницьким силам.

На еміграції ОУН зазнала ще одного потрясення. Крім ОУН полк. А. Мельника, яка в своїх основних, провідних кадрах виемігрувала, і ОУН, що з своїм проводом осталась на батьківщині, від самого початку почала творитися ще одна, третя з черги, наскрізь емігрантська ОУН Ст. Бандери.

Психологічні підстави для нового відламу ОУН датуються ще з 1941 року. В цьому році Ст. Бандера з незрозумілих причин не взяв активної участи в побудові українського самостійного життя і в революційній діяльності в Україні, а вислав туди з еміграції, так би мовити, тільки своє ім'я. В його імені Я. Стецько проголосив 30 червня декрет про відновлення самостійної держави, під його іменем (для відрізнення від групи полк. А. Мельника і для спрощення), але без нього ішов підпільно-революційний рух на батьківщині. Сам Ст. Бандера не пішов з похідними групами в Україну, затримався в емігрантському запіллі і у відповідальний момент, коли рішалася справа ставлення ОУН до гітлерівської політики, пішов, замість схоронитися в підпіллі, на переговори з представниками нацистської влади, яка з місця його інтернувала, а опісля (15 вересня) ув'язнила, трактуючи його як цінного закладника, яким можна буде організацію шахувати.

Мотиви такого поступування Ст. Бандери, як згадано, не відомі, хоч можна догадуватися, що він сам і його особисті приятелі були тієї думки, що він повинен берегтися. Але своєю неучастю в боротьбі Ст. Бандера завдав собі великої шкоди. Не стільки тим, що в найважливіший момент історії ОУН не пішов на чолі членства в Україну, а тим, що фактично добровільно віддався в руки ґестапа.

Під цим поглядом його поступування нічим не різнилося від поступування ПУН-у, тобто проводу групи полк. А. Мельника, що ще в 1944 р. був готовий на переговори з німцями і так, як перед тим Ст. Бандера, був заарештований під тим приводом, що німецькі чинники мають провести з ним розмову. Полк. А. Мельник одначе був настільки послідовний, що не вважав у цей час за доцільне явно виступити проти німецької політики і рахувався з зміною протиукраїнського курсу нацистів. А Ст. Бандера знав, що у випадку негативного ставлення нацистів до ідеї самостійної України — а воно після 30 червня було засвідчене — ОУН піде в підпілля.

Отже Ст. Бандера, частково добровільно, бувши в ході розмов з гітлерівцями інтернованим, а опісля ув'язненим, зовсім відійшов від практичної політики і роботи організації. Керівництво ОУН перебрав М. Лебедь як в. о. голови проводу, а від 1943 р. — бюро проводу в складі: Р. Шухевич, як голова проводу, і Р. Волошин та Дмитро Маївський, як члени. Ст. Бандери не стало в ОУН, і вона без нього обійшлася. А виконала вона під час війни на Сході і після неї багато більше від усього, тщо до цього часу було зроблене. Обійшлося теж без Я. Стецька і багатьох інших членів організації, які були ув'язнені нацистами.

Неучасть Ст. Бандери і Я. Стецька в подіях, які наступили після їхнього ув'язнення, довела до того, що обидва вони, разом з деякою кількістю інших ув'язнених в той час членів організації, психологічно не сприйняли, як правильні, процеси і настанови ОУН, які витворилися в боротьбі і праці під час їхньої відсутности.

Звідсіля походить їхня неґація багатьох політичних виявів на батьківщині. Оточення Ст. Бандери свідомо, неправдиво і демагогічно визначило їх як відхилення програми ОУН у бік большевизму. По лінії заперечування політики і програми ОУН на батьківщині і пішло формування емігрантської групи довкола Ст. Бандери, ядро якої становлять люди, що не були причетні до роботи ОУН під час війни. Вони відчужилися від неї і заклякли на передвоєнних формах, викрививши ідеологію організації в бік провідницького і групового автократизму, внутрішньої нетерпимости та виключности і дрібного, цинічного макіявеллізму.

Група полк. А. Мельника віддалилася на еміграції ще більше від крайової ОУН, увійшовши в склад УНРади, яка своєю настановою і практичною політикою протиставиться ідеї визвольно-ревоілюційної боротьби, базуючи всю свою політику на очікуванні чужої допомоги і на визнанні УНРади чужими силами, як умандатованого представництва України.

Отже маємо сьогодні три групи колись єдиної ОУН: інтервенційну групу полк. А. Мельника, авантурницьку групу Ст. Бандери і групу, яка нав'язує до ідей та програми ОУН на батьківщині, що провела боротьбу проти нацистського і російсько-большевицького поневолення. Котра з цих груп зуміє і зможе відіграти в майбутньому творчу ролю?